Захоплені гіллям,
немов мотузками,
ми бродим між снів,
межи диких лісів.
Загоєні рани?
Лиш приспані зіллям,
а ж можна вустами,
лишень б захотів.

Украдені часом,
затоптані містом,
та швидше собою,
жорстокі малі,
без дому, без раси,
ні світла, ні змісту.
Оце й воно видно -
живем на Землі.

Відірвані в вічності,
спущені в попіл,
чекай, поживем і зіллємося з ним.
Тоді полетим і на зустріч з містичністю,
а зараз лиш гомін від неї і дим.

Самотні безодні,
давай накладемось,
обдуримо вічність
і навіть гру слів,
почнемо сьогодні,
а там як складеться,
нехай статистичність,
лише б захотів...