Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марія Герман (1965)




Огляди

  1. Земна трійця. Маріїн рай.
    якщо піду в долину смертних тіней,
    я не злякаюсь зла, би Ти зі мною*.
    погладиш по волоссячку рукою,
    посадиш, мов маленьку, на коліна,
    пригорнеш міцно, колячись щокою,
    запахнеш щойновбитою травою,
    і я засну, наївшись миро-лою,
    (чи лободою) віддана без віна.

    якщо піду… навпомацки, руками
    шукати соломона з роваамом,
    вкривати біле тіло пелюстками,
    навпошепки кохати – і вустами
    торкатись шкіри, шурхотіти: "амен".
    мов божевільна, зволена роками…
    (а їх-то, Боже, Боже…Мамо, Мамо)
    якщо… тоді зустрінемось, адаме,
    я – євою, Він – прірвою між нами,
    бо Він – то рай між нашими світами,
    думками.

    вестись (аби провів) вперед, до миті,
    коли думки гірким вином запиті,
    (гірким вином, бо перекисшим в оцет)
    над прірвою загубляться у житі.

    не йди. в долині дуже смертно, доцю…

    та я піду, якщо відпустить руку,
    якщо морзянку серце перестука,
    і не візьмЕ за правду на поруки…
    якщо впаду у прірву райо-муки,
    якщо…
    як що – Він знає,
    тссс, ні звуку!

    і не піду. бо рано. розговіло.
    на крила знову надто впали ціни,
    я підберу. напну стару хустину –
    сховати душу.
    усміхнеться Бог
    і я. і народжу (на раїсть) сина,
    і радісні до Нього на коліна –
    уже удвох.

    в долину смертних тіней
    не пустять.
    бо ліміт.
    мене аж троє
    (і я одна за кожного - горою):
    Життя і Світ (це - Він),
    і Син-Дитина.

    * псалом 22-й.



    Коментарі (11)
    Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.38

  2. Летять журавлі.
    Не пишуться більше віршІ, пісеньки, балади,
    а тільки соплива дурня про любові з болем,
    і довгі, пожовклі листи про моє "нікОли";
    І хочеться з горя наїстися шоколаду!
    Чи ладану…

    Так зимно в квартирі - зависоко теплі плеяди…
    Не гріють ні коци, ні друзі, ні їх поради.
    І хочеться спати - а холодно, шумно спати,
    бо котик ночами співає свої серенади
    Котячій весні.
    У кінець озвірів, кудлатий.
    Та, врешті, весною усі вони трохи гади…

    А наше – осіннє: все бачити і мовчати.
    (мовчати – бо іншим не треба багато знати)

    Губити від Храму ключі – то пророча вада.
    Тому і трапляється інколи ночувати
    Не вдома, у Храмі із Богом,
    а в сіні з божками.
    Та, врешті, звикаєш (бо грішна),
    до всього з роками.
    Лише набігає по краплі у душу втома.

    Не пишуться більше вІрші. Не любляться любі.
    Бо всі погубились, мов зерна у чорній землі.
    Я очі закрила – відчути, а не забути.
    Але не відчула. То краще забуду, збуду
    Цю зиму комусь.

    …І летять у весну журавлі.
    Летять і курличуть, і Храм облітають тричі.
    Я так їх чекала і в щасті, і в дощ, і вночі!
    Ще трохи, і зникнуть за лісом їх строгі ключі,
    Їх тужі плачі…

    Я очі розплющую, душу здіймаю в політ,
    І майже злітаю,
    і майже до себе кличуть…

    Та Храм не пускає. Я знов загубила ключі.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

  3. Як воно іноді буває;)
    Сцена 1.

    А як, буває, дихається важко…
    Не солодко, не глибоко,
    бо мертво.
    Та наче і ім'я моє затерто
    у книзі не перевертнів, а Долі.
    І ніби так поволі і поволі
    Все сходжу до землі,
    (або у глину?)

    І ось вони - посніжені магнолії,
    але чомусь химерно неозорі…
    Нещасна, незахищена Марія!
    (чи просто стогін
    вилився в мінорі?)
    А за вину іще шизофренія
    буває (але більше нігілістам…).
    А я вкриваюсь соромом, як листям.
    Таким пожовклим, наче променистим…
    На горе.

    Поглянь - уже і руки посірілі,
    Поглянь - уже і роки посивілі,
    А скільки їх?
    У жмені два по десять…
    Та все!
    Нехай рятують, перехрестять!
    І знову, як маленьку,
    чисто пестять…
    …але прозоре також знає тіні.
    (не я старію, то думки злочинні –
    за день по сивій-сивій волосині…)

    Такі спокійно-ніжні, бо настінні,
    години тихо моляться провині.
    А я усе дивлюсь свої новини,
    і проклинаю ці такі осінні,
    холодні зливи,
    що розводять вина
    моєї крові…

    і течуть картини
    (і чорно-білі,
    біло-кольорові)
    солодкими струмками акварелі…
    А може і вони в таємній змові
    із подихом?
    (іде моє говіння.
    лишилося засіяти насіння…)

    Я винна, винна, я безмежно винна.

    …а пам'ятаєш виблиски форелі,
    коли на неї падало проміння,
    і розтікалось маслом до тремтіння
    (і розливалось сонцем повесні);
    і заливало райдуги любові
    крізь води в лоно
    маренням творіння?
    Я – ні.

    Сцена 2.

    Невинна-винно-мертва і нетлінна,
    Та винно-винна рутою і тмином.
    Я на колінах?
    На твоїх колінах
    Осанна-змінна-танна і степенна.
    Мабуть, іще невпинна,
    Бо аренна я наречена,
    Матір і дружина…

    Я винна, винна, я безмежно винна…

    Нерушена-порушена константа,
    Щаслива…
    Бо атланта, я атланта
    Голубила, любила,
    відпустила…
    Він був прекрасним, наче звуки альта,
    І був цілющим, як гаряча мантра.
    …бувало, одягала я пуанти,
    І говорила, довго говорила,
    бо танцювати не ставало сили
    і подиху,
    і поруху...

    А завтра:
    я знову винна, нескінченно винна.
    (але кому і що -
    розсудить глина.)

    А як, буває, дихається важко…
    (бо завинила; чи іще повинна?)
    Так важко, ніби цілий рід на груди
    набрав мені гріхів, чуми-полуди...
    А згодом каяттям, списом Лонгіна,
    набрав життям.

    Бо винна, дуже винна.

    А як буває дихається, знаєш?
    Що зовсім не живеться в ті хвилини:
    На вдих – лиш біль, що груди розриває;
    На видих – морок тужий і суцільний…
    І мимовільні сльози сині-сині
    (так-так, я плачу гірко і невпинно)
    щоками…
    Ну не вічно ж бути сильною?!
    …і коли гірко, я буваю дивною,
    І б'ю ногами землю, мов дитина.
    Бо вільна (ну а може - божевільна).
    Провина - на прокльони.
    Просто винна.

    Я винна, винна, я безмежно винна…



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5