Не пишуться більше віршІ, пісеньки, балади,
а тільки соплива дурня про любові з болем,
і довгі, пожовклі листи про моє "нікОли";
І хочеться з горя наїстися шоколаду!
Чи ладану…

Так зимно в квартирі - зависоко теплі плеяди…
Не гріють ні коци, ні друзі, ні їх поради.
І хочеться спати - а холодно, шумно спати,
бо котик ночами співає свої серенади
Котячій весні.
У кінець озвірів, кудлатий.
Та, врешті, весною усі вони трохи гади…

А наше – осіннє: все бачити і мовчати.
(мовчати – бо іншим не треба багато знати)

Губити від Храму ключі – то пророча вада.
Тому і трапляється інколи ночувати
Не вдома, у Храмі із Богом,
а в сіні з божками.
Та, врешті, звикаєш (бо грішна),
до всього з роками.
Лише набігає по краплі у душу втома.

Не пишуться більше вІрші. Не любляться любі.
Бо всі погубились, мов зерна у чорній землі.
Я очі закрила – відчути, а не забути.
Але не відчула. То краще забуду, збуду
Цю зиму комусь.

…І летять у весну журавлі.
Летять і курличуть, і Храм облітають тричі.
Я так їх чекала і в щасті, і в дощ, і вночі!
Ще трохи, і зникнуть за лісом їх строгі ключі,
Їх тужі плачі…

Я очі розплющую, душу здіймаю в політ,
І майже злітаю,
і майже до себе кличуть…

Та Храм не пускає. Я знов загубила ключі.