Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Павло Якимчук (1958)




Поеми

  1. Дві волосини долі
    ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
    (поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)



    I

    ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ

    Давно було це, в ті часи далекі,
    Коли сини праматері Макоші
    І батька всіх богів Стрибога
    Жили собі між Небом і Землею.
    І звали брата старшого Дай-Бог,
    Йому колись боги подарували
    Найбільший, найцінніший в світі скарб –
    Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
    Все на землі тягнулося до нього
    І все росло і розцвітало швидше
    Від одного лиш погляду його. Тому
    Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
    Середній брат на ймення був Перун.
    Сім років матінка Земля поїла
    Його своїм чудесним молоком.
    І молодецьким парубком він виріс
    З волоссям, непокірним, наче хмари.
    І батько з матір’ю йому подарували
    Дарунок по його душі – сокиру,
    Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
    Сокира ця, до речі, прислухалась
    Тільки руки могутньої Перуна.
    Як починав він, граючись, махати
    Сокирою, й кидати її вгору –
    В усі боки злітають блискавиці,
    Гуркоче грім над грішною землею
    І благодатний дощ її цілує.
    Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
    Що мав руді і непокірні коси
    І був собі великим пустуном,
    Аж поки не підріс. Якось узяв він
    Дві деревини і почав їх терти
    Одна об одну, доки не з’явився
    Димок, а потім зайнялося
    І полум’я, гаряче і яскраве.
    Дай-Бог з Перуном якось подивились
    На ці його забави і Дай-Бог
    Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
    Було на світі полум’я найперше,
    Що загорілося між нашими батьками –
    Між батьком Небом й матір’ю Землею,
    Коли вони навіки покохали
    Одне одного. З полум’я того
    Усі Ми народились, й досі сяє
    Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
    Життя даруєш скрізь своїм дощем,
    То дай його оцим сухим деревам,
    Що загорілись полум’ям кохання.
    І капнув бог Перун одну лиш краплю
    Води живої, й раптом ворухнулись
    Здавалось, мертві віти. І всі троє:
    Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
    Святії руки й вимовили вголос
    Слова закляття, і потрійне сяйво –
    (Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
    Своїм небесним світлом осліпили
    Все навкруги, й побачили вони,
    Як розігнулись два сучки й з’явились
    Два молодих красивих тіла, і проснулись,
    Й відкрили очі.
    – Чоловік і Жінка, –
    Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
    Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
    Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
    Давно пора й тобі, молодший брате,
    За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
    Усьому світу світло, а Перун –
    Той дощ дає, для всього, що зростає,
    А ти тепер служити будеш їм,
    Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
    Аж поки світ стоїть і будь для них
    Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
    Вогонь з Людьми назавжди залишився,
    З тим Чоловіком і його Жоною,
    Що відірвати не могли очей
    Одне від одного. І завше з того часу,
    Коло Вогню збираються всі сім’ї.
    Вогонь для них тьму Ночі розганяє
    І хижих звірів, варить і пече
    Їм їжу, і дає тепло , а люди
    Його шанують й бережуть, як Бога,
    Бо Він і є насправді Бог живий,
    Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
    Як виникає сварка між людьми,
    То слів поганих вимовить не сміють
    В його присутності, а тільки тихо кажуть:
    “Сказав би я тобі, та жаль не можна,
    Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.


    II

    ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ

    Одного разу ранньою весною
    Ідучи лісом просто навмання
    Перун хлопчину й дівчину зустрів.
    Вони вклонились чемно, і без страху.
    – Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
    Той відповів, що батько Кийом зве
    (Із тих часів дійшла до нас киянка –
    Легенький дерев’яний молоточок,
    Що ним працюють й зараз бляхарі).
    І видно було зразу, що той хлопець
    Був майстер неабиякий, в правиці
    Тримав він крем’яного топірця,
    А біля ременя мав гострого ножа
    В красивих піхвах.
    – Це сестра твоя?
    Він червоніє:
    – Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
    – Що хочеш ти на щастя, молодий?
    Проси що хочеш. Кий не розгубився,
    Зробив він крок вперед і доторкнувся
    Перунової гострої сокири,
    Що сяяла красою неземною.
    – Мені б навчитись, пане, цих узорів,
    Щоб прикрашати речі для людей.
    – Ну, молодець ти, – каже, – але це
    Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
    – То знаю, пане, глянь, адже я сам
    Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
    Він простягнув йому свій ніж і піхви,
    Оздоблені квітчастою різьбою.
    – Що, Батьку, допоможемо йому? –
    Сказав Перун, звертаючись до Неба.
    І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
    І сталось чудо – впали до ніг Кия
    Небачені ніким раніше речі:
    Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
    Обценьки, горно і міхи для кузні.
    Кий спробував важкий підняти молот,
    Але не зміг, бо був ще молодий.
    Тоді весни Богиня, звалась Леля,
    З’явилась раптом перед ним. Вона
    Черпнула воду з джерела й сказала:
    – Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
    Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
    І зрозумів, що відбулося чудо,
    Яке осяяло усе його життя.
    З того часу й до цього дня весною,
    Коли почують люди перший грім,
    Вони спішать черпнути з джерела ,
    Щоби ковтнути хоч один ковток
    Й умитися джерельною водою ─
    Тоді додасться їм здоров’я і краси.
    – Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
    Кому молитись буду все життя я?
    – Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
    Що означає ─ Батько всім Богам.
    (І з того часу й досі називають,
    Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
    Перун почав тоді навчати Кия
    Шукати в надрах матінки-землі
    Руду і плавити її, робити з неї
    Сокири, коси, гострі вістря стріл,
    Ножі, серпи, а ще ясноголосі
    Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
    Скотина в лісі, й просто, для душі.
    І дуже скоро зрозуміли люди,
    Що Кийові ножі, серпи і стріли
    Гостріші й кращі, аніж кістяні
    І набагато кращі, ніж камінні.
    І Люди почали носити Кию
    Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
    Взамін його, як правило, просили
    Зробити їм не тільки ножі й стріли,
    Але й прикраси для своїх коханих –
    Узорчаті зап’ястя і каблучки.
    Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
    Не мав і поля, та не був голодний,
    І мав велику шану від людей.
    І з того часу й досі ковалі
    Шановані у місті і в селі.

    III

    ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ

    Якось весною молодий коваль
    Ішов край поля і побачив ─ люди
    Зігнувшись важко землю обробляють,
    Довбають сапами, що він їм накував.
    А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
    Й земля летить із-під його копит.
    І раптом він подумав: було б добре,
    Якби примусити отих міцних коней
    тягнути в полі сапу за собою,
    Та ще й велику, що під кінську силу?
    Він цілий день нічого не робив,
    Лише ліпив якогось коника із глини
    Й прив’язував до нього палички.
    Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
    Став гратися, ніби мала дитина.
    А потім цілу ніч куріла кузня,
    А міх тугий сопів і молот дзенькав.
    А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
    Були там дві оглоблі для коня
    І гострий ріг, націлений у землю,
    Й дві довгі ручки, наче роги,
    Щоби за них триматися руками.
    І хтось сказав:
    – Яке воно сохате!
    І стали звати все оте сохою.
    Тим часом Кий запряг коня в соху.
    А старші люди боязко мовчали
    І хмурились – а чи не дуже скривдим
    Ми землю-матінку отим залізним рогом?
    Та батько Кия помолився Богу
    І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
    Й повів найпершу в світі борозну.
    І не помітив сам, коли зорав він стільки,
    Що не було би зроблено й за день.
    – Це диво! – всі тоді сказали люди.
    Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
    Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
    А й викувати може людям долю,
    Перекувати всі хвороби на здоров’я.


    IV
    І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ

    А ще старі розказували люди,
    Колись до Кия богатир приїхав,
    Щоб викувати меч і вістря стріл.
    Себе назвав той легінь – Острогір.
    Приїхав з півночі, де є залізні гори
    І де нікому не було ніколи
    Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
    Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
    Зайшовши в кузню Острогір помітив
    Під молоточком коваля дві волосини,
    Одна як золото, а інша наче срібна.
    Від них очей не може відірвати.
    – Що ти куєш? – спитав він коваля.
    – Кую я людську долю – той сказав, –
    Кому і з ким прийдеться одружитись.
    – Чию ж тепер куєш? – питає знову.
    – Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
    Затріпотіло серце Острогора.
    А Кий кує, та дивиться уважно
    На тріпотіння віщого вогню...
    – Твою я Бачу наречену, Острогоре,
    Живе вона далеко, біля моря,
    Лежить від дня народження свого
    В смердячому гною, а шкіра і обличчя
    Усе в корості, наче дуб в корі.
    І застогнав юнак, і не сказав нічого.
    Лиш дочекався, поки майстер скінчить
    Кувати йому гострого меча,
    Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
    Чи довго легінь їхав, чи не довго,
    Та все від моря повертав подалі.
    Але від долі не втечеш, бо привела
    Стежина лісова на самий берег.
    І він побачив сірі хвилі моря,
    Човна на березі, і дерев’яну хату.
    Постукав Острогір у двері хати.
    – Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
    Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
    Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
    Й вклонився низько на вогонь в печі.
    Очима ж він шукає ─ де ж вона,
    Та дівчина-красуня чарівна,
    Що так ласкаво й ніжно запросила
    Його до хати. Та нема красуні,
    А щось лежить на запічку таке...
    Страшне страшило: все лице в корості,
    Як у корі і гній тече з під неї.
    Закляк на місті Острогір, від страху
    Неначе мову відібрало. А страшило
    Питає голоском дівочим, ніжним:
    – А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
    Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
    Приїде він сюди, до мене прийде?
    А Острогір, закрив лице руками
    (Язик присох від страху до небес)
    І відвернувсь.
    – То це, напевно ти, –
    Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
    – Я бачу, дуже соромно тобі
    Женитись на такій страшній, та хворій,
    Як я тепер. Не те що цілувати
    Вуста мої, дивитися не можеш
    На мене зовсім...
    Він стоїть, мовчить
    І тільки труситься увесь.– То вбий,
    То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
    Вбий, бо не бути нам окремо,
    Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
    Як вихор підхопився Острогір,
    Сам не в собі – схопив меча свого
    І вдарив наречену прямо в груди,
    І по звірячому так сильно закричав,
    А потім кинув меч собі під ноги
    Й побіг, як навіжений, геть із хати,
    Світ за очі, не розбираючи дороги.
    Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
    Обідраний, в крові і синяках.
    І бачить – вірний кінь його стоїть,
    Господаря торкає головою.
    Сів Острогір на вірного коня,
    Сів та й поїхав, проклинаючи себе
    Та свою Долю, гірку, нещасливу.
    І довго мандрував він по лісах,
    Уздовж річок і проклинав себе,
    За боягузтво, й думав, що ніколи
    Він не забуде тихий ніжний голос:
    “То вбий мене, коханий,свою долю...”,
    І вже готовий вбити себе сам,
    Та, як на лихо, меч свій кинув там,
    Біля своєї нареченої ... Та час
    Ішов, спливав і все минуле
    Травою забуття позаростало,
    Як заростають кинуті могили...
    І врешті вийшов Острогір із лісу.
    Він вийшов до людей. Почав поволі
    Пригадувати людську мову. Ну а з часом
    Він вирішив, що треба жити далі,
    І будувати дім свій і оселю,
    Та й одружитись не завадило б йому.
    Почав собі шукати наречену,
    Та щоб була розумна і красива.
    І добрі люди підказали, що десь є
    Якраз така. Живе одна, але
    Вона усіх сватів геть відсилає.
    Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
    Як закохався зразу і навіки,
    (Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
    На диво, і вона не відказала,
    Погодилась за Острогора вийти заміж.
    Весілля справили їм дуже гарне.
    І молодих три рази обвели
    Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
    Благословили і поклали спати
    В його оселі на м’які перини.
    З палким бажанням пригортає він дружину,
    Та раптом бачить шрам на її грудях,
    Якраз навпроти серця, слід удару.
    – Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
    Сміється дівчина, красуня чарівна, –
    Ти швидко втік тоді, не дочекався,
    Коли короста спала з мого тіла.
    На смерть покинув, тільки б не дивитись,
    А було б досить легкого цілунку...
    Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
    Чи гожа?
    І прозрів герой,
    Що правду всю сказав йому коваль,
    Що долі не минути і не вбити.
    Він на коліна впав перед жоною,
    Прохати став найкращу в світі жінку,
    Щоби його простила...
    Кажуть люди,
    Що з того дня і до самої смерті
    Вони кохались, як ніхто на світі.
    А Острогір не забував ніколи,
    Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
    З того часу й пішло таке повір’я,
    Що в кожного своя кується доля.



    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
    або душі жіночої загадка
    (сімейна трагедія у трьох діях)

    Дія перша

    Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
    По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
    Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
    “Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.

    На весіллі томада (найнятий, звичайно),
    Усе чисто розповів про сімейні тайни,
    Про терпіння, про любов (до борщу і після).
    А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!

    Будувать нове життя вирішили стильно.
    – Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
    Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
    Іде містом молодий, про відпустку мріє.

    Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
    І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
    І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
    У прозорому парео.., і розкішне ліжко.

    Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
    В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
    Від отих думок Іван ледь не став співати.
    А обійми, поцілунки нащо відкладати?

    Де іще оті Канари… З настроєм веселим
    В двері власної квартири наш Іван гамселить.
    Жінка брязкає замками, двері відкриває.
    Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.

    Дія друга

    Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
    – Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
    А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
    – Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!

    – Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
    Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
    Вона дивиться на нього, кліпає очима,
    Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.

    – Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
    Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
    – Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
    Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!

    – Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
    Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
    – Може я перед тобою чимось винуватий?
    Перестав оцими днями квіти дарувати?

    Може менше став казати тобі слів ласкавих?
    Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
    – Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
    Намагається згадати усі гріхи разом.

    – Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
    Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
    В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
    Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.

    Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
    Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
    – Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
    А на тую стриптизершу навіть і не глянув!

    Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
    – Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
    Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
    Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.

    Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
    І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
    Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
    Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!

    Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
    Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
    – Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
    Адже все давно скінчилось і як дим розтало…

    – Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
    Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
    – А так треба розуміти, що це пісня давня,
    Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.

    – Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
    Як я їздила до мами минулого разу?
    – Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
    Я сказав, що закохався і ми розпрощались.


    Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
    Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
    – То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
    Лара встала так рішуче, що Іван злякався.

    – Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
    Дашу як спеціаліста дуже поважають.
    – Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
    Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!

    – Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
    Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
    – Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
    А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!

    – Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
    Більш солідного у тебе зроду не бувало.
    Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
    – Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.

    Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
    – Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
    – Ну то знай, що запросила я тебе для того,
    Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.

    Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
    Що розказувати любить тупі анекдоти?
    – Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
    Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.

    – Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
    І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
    В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
    Потім в голову Івана миска полетіла.
    Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
    Після цього почалося, десь на три сторінки…
    Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
    Як звичайно то буває у сімейних сварках.

    В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
    Споминули про свекруху і згадали тещу.
    Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
    А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.

    Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
    Про розлучення негайне усіх сповістити.
    Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
    А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.

    Дія третя

    Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
    А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
    Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
    Додав ложечку сметани, перчиком посипав.

    Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
    А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
    Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
    Лара так розчервонілась, почала співати.

    Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
    Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
    До його грудей широких Лара пригорнулась,
    Обняла його за шию і тихо зітхнула...

    Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
    Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
    Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
    – Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.

    І життя мені здалося чомусь таким сірим.
    – Та від чого ж? Сон приснився?
    – Та ні, снам не вірю…
    Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
    Що ми їдем на Канари в подорож весільну.

    А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
    Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
    Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
    А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...

    І вона заснула тихо, наче ангел божий,
    А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
    Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
    Про жінок і про жіночу душу загадкову.




    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5