
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.22
09:35
Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
2025.10.21
19:36
Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
2025.10.21
00:08
Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
2025.10.20
22:13
Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
2025.10.20
15:07
Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
2025.10.20
11:20
Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
2025.10.20
09:31
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
2025.10.20
09:01
Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
2025.10.20
06:29
Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
або душі жіночої загадка
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію