Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
або душі жіночої загадка
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
