ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
2024.05.15
05:30
Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
2024.05.15
05:07
Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.
Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
2024.05.15
00:26
Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
2024.05.14
10:00
Василий Куролесов
Я свято верю, что собака -
последний Ангел на Земле.
Когда затянет душу мраком -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я свято верю, что собака -
последний Ангел на Земле.
Когда затянет душу мраком -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
Дві волосини долі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дві волосини долі
ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію