В ПОЛ1 В1ТЕР В1Е
Надежда Мартынова Данчак
У полі вітер віє – козаки в землі лежать

/ подія 1918 року в с. КУКАВКА, Вінничина/

Квітуча та багата Українська земля,
Бог дав таку масляну землю,
На ній пшениця, жито колосяться,
Душу щастям зігрівають, співати заставляють.

Там вільні козаки, “трудолюбиві” і правдиві,
Святої української землі сини,
Злиденного і обігріють, хліб дадуть.
Дорогу вкажуть...

В них руки роботящі і голові тямущі,
Широка українська та душа.
Моральність, честь, порядність,
Та святість у крові, бо в Бога віра там була...

Весілля грали і так радісно, душевно там співали,
Раділи щастя буде вічно...
Але в холодному краю, спокою вже не мали,
Підбурили народ примарою одвіку.

Смуту в душу запустили,
Пішов розбрат, розбій, переворот,
Життя перевернулося на оборот,
До влади вдерся “чорт”...

Все закрутилося, так замело,
Із цепі зірвалося, заколотилося,
Безумством віддалося,
І в прірву кинуло народ...

Брат на брата, син на батька,
Мати кинула дитя,
Голод, смерть, розруха.
Темні сили вирвалися із небуття...

І пішов народ страждати,
Та за кого кров свою ту проливати?
За ту купку крикунів,
Маразматиків і дикунів.

Так порушилась гармонія життя,
І щасливе, тепле, світле майбуття.
Все у прірві крутиться, у вирі,
Стогін, плач і регіт страшної химери ...

Позбирались козаки, із отаманом,
Чесний говір про життя вели,
- Треба захиститися від “чуми”.
Їхнього не треба, а свого не віддамо!

Сотня є штиків із усіх дворів,
На світанку чути крики і гомін...
Вилетіли козаки назустріч ”чумі”,
В страшній битві зійшлися вони.

Плач та крик стоїть у рідній стороні,
- Що, ви хлопці, діти рідної землі,
Тут не поділили, голови скосили,
Сиротами сім’ї залишили...

Стоїть хрест у чистім полі,
Там де голови лежать,
Вітер виє, а пшениця колоситься,
До землі вона клониться.

Птах у висоті літає і,
На землю з сумом поглядає...
Там нащадки хліб збирають,
Золоте зерно в засіки засипають...

В тім зерні – краплинка,
Мудрості – матері Землі,
В тім зерні – краплинка -
Кров – її синів...


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111042302047

Надежда Мартынова /Данчак/

Відпочинок на курорті / сатирична мініатюра/


Нарешті вирвалась я з дому, від дітей,
Від чоловіка, не тверезого “ще й роду”,
З червоним носом, як дід Мороз.
Від цих борщів, котлет та каш.
Водичку буду пити, собі масаж робити.
Гуляти, дихати, відпочивати,
Очима всіх буду стріляти.
Бо дома, так все надоїло.

Бігом в бювет води попити.
-Ой, пропустіть, спішу я дуже.
Ну як, вода хороша, молодий мій друже?
Щось буркнув він собі під ніс – «куди стара?».
- Нахаба – яке ж не виховане це щеня.
Та молоде, але уже свиня.
Від люті, аж скривилась я.
Взяла і відійшла.

Всі ходять парами, як чоловік та жінка.
Підбігла тут і я до мужика.
- Ну як вода? ОЙ, вас подагра замучила, та як жаль.
Ви так ще молоді, красиві і стрункі,
Ну трішечки живіт.
На пенсії уже? Так всі там будемо !
Як приймете усе, про все й забудете.
І танцювати, як молодий ви будете.

- На танцях будемо літати,
Про той коліт, бронхіт, артрит,
Булижник в нирці, ми забудемо,
І викрутаси робити будемо, як в 25.
Яка погода, дощ іде, ну прямо ллє.
Бігом на процедури, ці акупунктури.
Душ, грязь і вся ця “єрунда”.
Скоріше до вечора дожити, ой як хочеться !

Як радісно забилось серце,
Це він стоїть, Атлантик мій.
Кліпаю брівками і губки в дудочку складаю.
Це є йому сигнал.
Ну ти дивись,
Іде прямісінько до мене: «Добрий вечір».
- Здоров була кума, ну що попарилася вже?
А я стою ніяковію , мов дівка молода.
- Ти так розчервонілася, розгарячилася,
Підемо, остигнемо, хоча би трішки...
- Ну, що ви, прямо так з наскоку.
- Так що, чекати нам півроку?
Два дні ще залишилося, то треба відтягнутися нівроку.

Лісок, смерека, сонце сіло за бугорок.
- Попробуй, який смачний цей “лікерок”.
І завертілась голова, і в небо полетіла я.
Коли до тями я прийшла, а він хропів.
Трясла його і по щокам лупила,
До санаторію, за комір, волочила.
І знову процедури, ванни та масаж.
А вечір вже так близько.
Кипить, горить всередині,
Аж серце мре,
То може і сьогодні ще.

- Здоров була кума, ну, що попарилася вже?
Дивись яка червона та красна. То охолонути пора.
І знову місяць і трава, і пляшка червоного вина,
Ще дві, не знаю я які.
Ой весело було і місяць ходуном ходив.
“Смерека аж на мене впала”,
Що я від цього неймовірно закричала.
Проснулася, сплю під кущем.

Зірвалась, лечу на процедури,
Закінчувати ці акупунктури.
Ой, з кумом ми прощалися,
Обнімалися і цілувалися.
Навік клялися, зв’язок держати,
Що будемо ми разом відпочивати.
Погорювали та поплакали.
Адресами обмінялися і порозбігалися.


А вечір знов настав і музика заграла,
В душі щось знову піднялось,
І хвилюватися заставило.
Ой, знову я літаю,
Як “кізочка” стрибаю,
Очима всіх стріляю,
Щоб на гачок піймати “окунька”,
А може і жирнесенького “судачка”.



Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111021601775

Надежда Мартынова Данчак

СТАРОСТЬ


О старость, ты «злодейка»,
Крадешь здоровье и успех,
И не желаешь поступиться -
Крупицу счастья подарить,
На радость или тебе на смех…

О мудрость, богатство мысли,
Деяний праведных и рассуждений, -
Но не горит душа и не пылает жаром,
Все так спокойно и нет движений,
Застыло все, приходит старость, «даром»…

Утихли страсти, погасли чувства,
Пропали, накрыла серость пеленой,
Сплошным туманом, серой мглой,
Сковала душу жизнь, свинцовым холодом,
Усталость, все под прессом старости, хромой…

Не даст Крупицу счастья нам в подарок,
Жизнь, каплю – крови, выдавит наспех,
Запутает и «угнетает» мысль и речь,
О старость – ты паутина, плесень,
Легкость, бодрость убежали, накрыла лень…

Душа кричит и плачет - ВЕРНИ,
Верни мне молодость, ясность и любовь,
Я не хочу бросаться в омут головой,
Хочу тобою наслаждаться – ЖИЗНЬ.
Уйди с моей дороги старость - брысь…

Хочу рассвет встречать и слушать соловья
Прохладным, свежим воздухом дышать,
И всем невзгодам наперекор, стоять.
Продли мне жизнь и счастье, лучик мой,
И я скажу - СПАСИБО ДОРОГОЙ!




© Copyright: Надежда Мартынова Данчак 2, 2012
Свидетельство о публикации №21207020284

Надежда Мартынова Данчак
Політичні слова


Слова, слова – де ваша правда?
Одна суцільна маячня, брехня!
Співали радісно батьки, діди,
Про плани грандіозні Батьківщини,
Про щастя та любов сім’ї -
Як «вышел в степь донецкую,
парень молодой» з натхненням,
Місто, шахту будував, дім свій піднімав...
Тяжко, важко працював, але
Життя іде, ідея щастя - вперед веде.
Пройшли роки, все говорили –
Що світле майбуття, так близько...
Слова, слова - одна брехня...

«Вышел в степь донецкую» -
Дід каліка з бабою кривою,
Подивився навкруги, а Донбас –
Весь в “руїнах”, на колінах,
-“Славный наш шахтерский край”...
Вітер виє, завиває та гуде,
Вугільну пилюку по місту несе,
І стоять без Дахів, і дверей,
Почорнілі, похилившись хати –
Таке видовище, страшне...
- Де ви хлопці - молодці?
- А тепер каліки ми, бомжі.
Наша хата на “по мийці” і смітті.

Пані та пани, у розкоші,
В Раді, на балах, прийомах,
У нарядах, “брендах” від кутюр,
Так хизуються на перебій,
Та показують шик свій...
Бач, які бали у Осадчої, а яка їда –
Подивися! Безробітна, вся українська бомжа.
Які царські там прийоми –
Та еліта вся своя, доморощена,
За які – такі “доляри” чи гроші,
Може ще другі там папірці...
Щоб одіти, напоїти елітарну цю “свору”-
Обікрали всю державу...
Кріпаком, Шевченко сон побачив,
Та тепер картина та –
Що в страшнОму сні – Явна!
Бо людина,та проста, осталася -
Без роботи, без тепла.
І що їсти, і що пити –
Як грошей нема...

Влада, пани “нові”,
У когорті світовій.
А, народ - в хвості і на межі.
Шепочуть баби у дворі,
- Там чекають - на горі,
- Коли вже ми, немічні -
Беззубі та убогі старики,
Нещасну свою душу віддамо.
Тоді у них – земля , багатство...
Та щось прорахувалися вони -
- А де ж раби, робоча та худоба ?
Хто на землі робити буде?
Багатства, гроші заробляти,
Що б “нам” кармани набивати...

Кричать правителі –
- Ми за народ,
- За їх добробут,
- За щастя й мир -
Але своя сорочка ближче...
- Народе, а ти листочком,
Фіговим прикрийся і не мийся,
Не буде так боліти голова,
І кризи ти переживеш, переповзеш,
Мівіну і на перше, друге, третє,
Ковтати будеш і водичкою зап’єш,
Така хороша та поживна і смачна,
Для бідного народу ця їда...
Вода у нас? - то дармова – хоча?

Народе, як вийдеш, виберешся?
Із цього страшного лайна...
Ой степ донецький - вугільна сторона.
У нас держава, вся така...
Україно, Матінко моя, тобі таке,
Багатство дано Богом, Земля, як масло,
Люди трударі, всі сили віддають свої,
На благо, щастя своїй Землі...
Але “свора”, ще не наїлася -
Гнітить та обкрадає, обдирає
Народне все добро – собі, собі,
Та по “карманам розпихає”,
Вивозить та ховає ...

- Та ні! – Ми дочки та сини,
Прекрасної Землі,
І не дамо себе гнітити,
Нам допоможе - Господь Бог,
Ми будемо сумлінно все робити,
Щоб наш шахтарський край,
Буковину, Галичину -
Підняти на арену світову.
Не словом, ділом доказати -
Що ми народ Великої країни –
України!



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11104052393

Надежда Мартынова Данчак
ПОРОКИ

Ох, не судите меня строго,
За наивные слова, стихи.
Порою выть от безысходности,
Душа стремится, есть грехи…
Мои стремления, пороки- птицы.
Вдруг налетают, окутывают –
Не пускают, а мысли вьются,
Затягивают, поглощают, убивают…
Навевают развязку ситуаций –
Как сложно в этом Мире устоять,
Понять и ложь, и правду, месть,
И тонко сплетенную лесть…
О, Боже, Ты поможешь мне узнать,
Разобрать, зерно от мусора, плевел,
Но, увы, правда – ложь, как близнецы.
Перемешаны и сплетены - иуды.
Зерна проросли, хоть честны мы,
А силы не хватает, сдвинуть глыбу лжи.
Хотим солнца, теплоты и правды…
Журчанья чистого животворящего
Ручья и воздуха кристального глотка…
О, Боже, помоги, спаси, наставь,
И покажи Дорогу праведную, как идти.
Куда нам путь держать, уйти от этой,
Всепоглощающей и безнадежной Тьмы…



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2012
Свидетельство о публикации №11202288011

БЕРЕЗКИ


Березки, вдоль дорожки,
Стройные, как елочки стоят.
Зеленою, нежною листвою,
Тихо шелестят, поют,
Свою мелодию любви,
Прошедших жарких дней,
И будто наверстать хотят они,
Те чувства, что давно ушли…
И не согрели, а листья пожелтели -
Утраченной любви не возвратить…
Колючий ветер нежность их забрал,
Осыпал землю лепестками и душу,
Оголил, и заморозил, остудил…
Березки, милые березки заледенели,
От стужи, льда как колокольчики,
Нежно, тонко, грустно зазвенели.
Глубокий сон окутал, околдовал.
Сосульками они стоят, качаясь на ветру,
Протягивая ветки к солнцу,
И ждут свою Красавицу - весну…
Она согреет, весенний ветерок,
Вдохнет и счастье и мечты,
И зелень, новой чистоты, покроет,
Милые березки, и бабочки любви,
Вновь прилетят, даря цветы…
Атласные листочки зашелестят,
Мелодию, нежной их любви …
Весною заиграет симфония,
Богатства, всей жизненной мечты -
О, счастье приди, приди…



© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11111265384

На трибуні депутат Сухий,
Правдивий, чесний і прямий,
Так палко виступав, рукою,
З перснем дорогим махав,
І закликав з натугою кричав,
До чесності всіх призивав.
Про совість теж сказав, бо
Бідним пенсіонерам, треба,
Допомогти, кусочок “пирога”,
Їм дати і мінімум підняти...
Ой радість у народу, то така,
Захисники бомжів і обіднілих,
Пенсіонерів, що порпаються ,
У смітті вже на трибуні, в Раді.
Пальцем з перснями “махають”,
І кричать, до совісті “взивають”,
- Тільки в 10 раз “багатші МИ
Від вас, а ті, що в мільйони,
Поділяться, не сумнівайтесь “ВИ”...
Народ збіднілий вже до “хурі”,
І “без надійно” крутить владі ”дулі”,
Бо віри вже немає, то все брехня,
З високої трибуни постійно там лунає.
Розрив між ними, нами,
В геометричній прогресії зростає...
І ще “один” наш демократ, в якого ,
“Руки чисті”, а пальці теж в перснях,
Хай їде на “кулички, і не забуде
“рукавички”, бо бджоли можуть,
Покусати, коли “кишка тонка”,
Не треба виступати і брехати...
Усіх, тих брехунів, жлобів,
Бандитів, холуїв історія “піймає”,
Підвісить на гачок і кине в “казанок”...




© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11110074171

ЗАВИДУЮ
/ проза жизни/

Я белой завистью завидую,
Двум молодым - идут, обнявшись,
Украдкой целуясь, во взгляде растворяясь,
Я белой завистью завидую,
Двум пожилым - беседуют тихонько,
И руки жилистые гладя, улыбаясь...

И горько стало на душе, слеза упала -
Я чувств любви не испытала,
Тоска и грусть меня, сковала,
А сердце льдинкой стало - заледенело все…
Радости общенья я не получала,
И ласковых, и нежных слов, увы - не знала...

Так дни за днями шли, бежала вдаль дорога...
Туманной, серой мглой закрыта жизнь была,
И солнца луч не проникал, не согревал, не освещал…
Надежды он к счастливой жизни - не подавал.
Я всматривалась в темноту - увидеть лучик света,
Хотя бы отблеск на горизонте жизни.
О, Боже! Скажи на милость - Как мне быть?
Как дальше жить, кого забыть?
Не видеть, слез не проливать, забыться и уснуть...
Так, что же умереть – жить не желаю я - Да нет!
Поднялась, правда, поздно я, но есть желания -
Судьба моя – дай счастья, не отвернись, ты от меня…

Бог сказал: «Проси - Я дам судьбу тебе твою».
- Чего ж тогда я ною и скулю?
И вдруг мне солнце улыбнулось,
Луч света в душу заглянул мою,
А сердце встрепенулось, забилось, отогрелось...
Льдинка превратилась в словесный ручеек,
Что с сердца льет и льет, душа поет!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11106261678

Вот это жизнь пошла,
Гуляем с ночи до утра,
Выделываем кренделя,
Гудит под нами,содрогаясь,
Матушка Земля,вот так-
Такая пляска и гульба...
А,что,ведь жизнь одна,
Она должна быть хороша!
А вам,коль нет,пардон-
Сушите сухари, грибы...
Вода бесплаткая, хотя,
Сейчас она, на вес золота.
Мы ведь власть -
Гулять нам очень в сласть,
Ну,а то,что там вода, вода,
Про это думать некогда...
-Так все ж размыто и плывет,
Бурлит по пояс водоворот,
Вся жизнь которая была,
Все унесла вода - в некуда...
Вода, вода, жара, жара,
Народу напасть-невыносимая,
А власть танцует,ей некогда...
На эту ситуацию,нет острого пера
Сатирика и нашего Булгакова...

Святая пасха,
Мечта людей,
На Возрождение,
И обновление,
Судьбы и жизни,
Земли, людей...
Чтоб с новой,
Силой засверкать.
Любовь и счастье,
Все познать -
Радость, благодать...
Святой водой,
Напиться и умыться,
И с новой силой -
Возродиться!
Буйным цветом -
Обновиться,
Цветами Землю -
Матушку накрыть...
Небо- безбрежной синью,
В море- океане,
Отразить...
Святая Пасха -
Надежда всех людей...