ПЕРЕВАЛИ ЖИТТЯ
Надежда Мартынова Данчак
ПЕРЕВАЛИ ЖИТТЯ
Красиві українські села та міста чудовою природою, веселими і сумними піснями, щирими і добрими людьми.
Придністров’я, Поділля - це край такої багатої історії.
Кого тільки не було на цій святій Землі, хто тільки не воював за цей благодатний край: турки і татари, поляки і німці, литовці і багато другого люду.
На правому березі Дністра розкинулася молдавська земля. Квітуча та дзвінка своїми піснями, чорнобровими дівками та стрункими парубками.
На лівому березі Дністра, через кручі, схили та долини ллється українська пісня, пісня солов’я, така чудова та дзвінка, до серця, в душу проникає, зачаровує, на очі сльози навертає. Буйним цвітом квітнуть сади, долини, пагорки своїми медоносними травами. Розмаїття цвіту, запаху і краси, зливається з шелестом столітніх дубів та щебетанням птахів, та розмірним “ку-ку, ку-ку”, що долинає із лісу.
Серед такого красивого, багатого природою та історією краю розкинулося село Кукавка, певно тут століттями кували зозулі в темному лісі дубів та яворів, ялин та сосен, тому люди назвали цю місцевість - Кукавка.
По-людським законам живуть тут люди зі своєю історією роду, звичаями. Є тут нащадки Гетьманського роду, роду графів Моркових, нащадки художника Тропініна, бунтаря Кармелюка. Нащадки турків, німців, поляків та багато другого люду зі своєю різновидністю генів. І вся ця генна розмаїтість, як в котлі зварилася, перемішалася в нових поколіннях жителів Кукавки, з такою багатою, трагічною, героїчною і щасливою історією.
Сім’я, це гібрид, злиття різних генів, родів, нащадків.
Сім’я Матвія Данчака із вільних козаків, переплелися в ній різні долі, світогляди, устої. Історію краю по ній можна писати і все це правдиво відображатиме історію України.
У Матвія Данчака було три сина високих та струнких, з носами як у греків, трішки рудих, розумних та кмітливих, веселих, говірливих. Пізнати їм хотілося як живеться і що коїться у цьому світі.
Матвій з ранку до вечора працює, столярує, землю обробляє. Синочки його роботящі, кмітливі, все горить в руках у них. Добрих помічників батько має.
Смута пішла по землі. Страшний голод в 32 році. Червоноармійці по селам урожай забирають, ні крихти не залишають.
У Матвія Данчака забрали все зерно, заставили його відвести до станції на пункт приймальний. Зерно приймали, перевіряли всі мішки, в одному дірочку знайшли. Матвія в холодний льох кинули.
"Судити будемо, в Сибір відправимо " – кричав один приймач.
Кинулися діти батька спасати. По нивах ходили у людей просили, зернятко до зернятка збирали. Три маленькі пригорщі золотого зерна зібрали. Стоять три синочки та й мати, у хустинці три жменьки зерна, принесли за тата віддати.
П’ять діб Матвій нічого не пив і не їв, у холоднім льоху сидів. Відпустили, він аж посивів. Обняв трьох синів і жінку, сказав: ”Треба виживати”.
В 39- му році старшого сина Василя, забрали до Радянської Армії служити.
На порозі війна – фінська. Слід залишила вона на тілі Василя. Відморожені пальці на ногах. Головне залишився живий, це радість для матері, батька, братів Василя. Але не може бути одна біда. У двері стукає, друга війна – Велика Вітчизняна.
Бідна мати Василева, спроваджує ще двох синів і чоловіка на війну вона. Такий крик та плач на селі стоїть, не чути солов’їв, зозуля кувати перестала.
Перші дні війни порозкидали в різні боки усіх братів та батька Матея . Середнього сина у Білоруські ліси, меншого десь у Карпати, старшого сина Василя, командира тягача, в гарматний взвод Київ захищати, а батька, у роту укріплення будувати.
Німці рвуться до Москви, Київ у руїнах. Спалені села та міста, якесь пекло на землі, крики, біль, смерть та біда, все це принесла страшна війна.
В тихі ночі затишшя думав Василь про братів, тата, маму, як там вони, чи живі, чи є, що їсти? Василь добре знав ціну голоду. Хоронили цілі села. НКВДісти роз’їжджали по селам забирали все до крихти, а мертвих зносили під косогір і засипали землею.
Пропадали цілі села. Хто жив біля лісу, збирали жолуді, коріння, гнилючки, все це варили і їли таку мішанину, щоб вижити. Ці думки про минуле, побачене, дуже гнітило Василя, а ще більше те, що люди від цього страхіття розум втрачали, не знали, що їм робити і як дальше жити.
Василеві серце говорило - надія на краще, переможе зло. Думки світлі, теплі про любов, про батьків, братів приходили, зігрівали його душу.
В холодний, сірий, дощовий день викликали його до командира роти, наказали як і всім бійцям написати заяву до вступу ВКПБ.
Сто грам, що дали в чорній брудній кварті, опустили його думки до розваленого, з брудною підлогою будинку, де розмістився КП. П’яний майор збирав заяви при цьому брудно лаявся за якісь помилки, за невміння писати, і за всі гріхи, що можна було придумати сп’яну.
Пізно ввечері тягачі гармат, гармати, різна техніка, теплушки були завантажені на поїзд і відправлені на Кавказ. Там йшли запеклі бої за перевал. Німці рвалися за всяку ціну заволодіти Кавказом, Каспійським морем, і далі.
Кавказький перевал. Дорога в горах. Круті підйоми, спуски. Техніка перегрівалася, виходили з ладу машини, тягачі з натугою тягнули гармати.
Пішов сильний дощ. Руки Василя чіпко тримали перемикачі тяги, двигун надривно гудів. Все тряслося, кожна ямка заставляла призупинятися, змінювати швидкість багатотонного тягача з гарматою, який повільно, їхав по гірській дорозі. Справа крута стіна гори, зліва чорніло урвище.
Попереду колони, як на вібростенді, підстрибував «уазик» з ком. складом, за ним дві полуторки з ротою стрільців, далі ще дві, вкриті брезентом машини. За колонною тягачів з гарматами, машини з піхотою, технікою, медперсоналом, боєприпасами, і в кінці колони коні тягнули польову кухню, якось ліниво, махаючи головами і хвостами.
Дощ то сильнішав, то переставав. Колонна повільно піднімалася до переправи через урвище. В цьому шумі Василь уловив якийсь монотонний гул двигунів. З-за гори вилетіли два німецьких штурмовика з хрестами на крилах. За ними, як стерв’ятник, розкинувши крила, наче повз по небу, летів бомбовоз. Піднялася метушня. З уазика вискочили два бійці з прапорцями, подаючи знаки притискатися до гори і їхати вперед, вперед, і тільки вперед.
Пікіруючи над колонною, штурмовики стріляли, скидали бомби. Пророкотав бомбовоз. Все здригнулося, тонни землі, каміння піднялися від вибухів, із страшенним гуркотом упали на колонну. Полуторку, ще дві машини, накриті брезентом розірвало і рознесло вщент. Щось важке ударило по тягачу, пішов дим. Василя оглушило, залило очі, не було чим дихати, але руки так чіпко трималися перемикачів, що він ривком, і з такою силою, потягнув на себе перемикачі, що тягач неначе підстрибнув, здав назад.
Попереду розірвалася авіабомба. Утворилася страшна чорна яма з уламками, із страхіттями від людських тіл, яка засипалася землею, камінням що летіли зверху. Василь відчув, щось тепле полилося по обличчю, за пазуху. В голові гуділо, в очах було темно від чогось липкого. Василь рукавом витер очі, різко потягнув на себе перемикачі. Тягач підстрибнув, залишаючись на місці.
Від криків, шуму, стрілянини, розриву бомб, здавалося що земля розривається навколо на шматки і все летить у прірву. Тягач пихкав, чхав, але з місця не рушав.
Василь нічого не чув, щось тепле текло по голові, якийсь монотонний гул, як сирена «цивільної оборони», дзвеніла в голові Василя. Очі заливало.
Рук не міг відірвати від перемикачів, вони задубіли. Щось знову сильно гуркнуло по кабіні, Василя підкинуло на сидінні, рука відірвалася від перемикача і якось машинально підвелася до очей, витерши їх. Він побачив щось страшне: спереду половина полуторки, горіли колеса, горіла ще одна машина. Свист, розриви снарядів, гул літаків, що раз за разом з’являлися з-за гори і летіли на колонну, викидаючи бомби. Земля здригалася, стовпи пилу і вогню шматували колонну. Василь нічого не чув, але все це бачив.
Він виліз з тягача, заліз на капот, всередині двигуна щось булькало, шипіло, але він цього не чув. Взяв рукою за клапан, повернув, від болю потемніло в очах, а в вухах щось закололо, запаморочилося. Хтось стягнув його з капоту.
На землі, проти нього стояв кремезний лейтенант. Схопив Василя за плечі. До них підбіг генерал. Генерал щось кричав, очі в нього вилазили з орбіт. В руці у генерала був пістолет, яким він розмахував перед очима Василя. Генерал з розмаху ударив пістолетом Василя по обличчю. В голові Василя ще сильніше загуділо, в очах потемніло. Василь витер рукавом очі, лице і схилився над двигуном. Шланг, який з’єднував насос і бак був зірваний, капала солярка. Напружуючи всі свої сили так, що знову щось тепле потекло по шиї вниз, а в очах спалахнули вогники, Василь потягнув шланг і з’єднав з насосом, тут він скоріше побачив, а не почув шкварчання шкіри на руці.
Двигун тягача запихкав, засвистів. Василь ледь не впав на лейтенанта, який ще стояв біля тягача і щось говорив, чи кричав, але перекривлене обличчя лейтенанта, стало трохи світлішим і правильнішим.
Василь вскочив у кабіну тягача, потягнув на себе перемикачі. Тягач здригнувся, передок піднявся з гуркотом переїхав яму, засипаючи камінням, землею все, що там було.
Василь їхав по дорозі перевалу з вибоїнами, з залишками техніки, на обочині, з криками ранених на полуторках, які стояли і пропускали техніку.
Урвище викинуло вверх хмару диму і вогню, і якийсь рокіт - то зірвався збитий літак. Молоденький, чорний від пилу і гарі солдатик кричав «Ура!», і дивився на клуби чорного диму, що піднімався з урвища.
Коли надійшла команда розташуватися, окопатися, Василь помітив, що він не чує слів, не відчуває рук, його радісно вітали, плескали по плечам, він нічого не чув.
До нього підійшов генерал з лейтенантом, подав руку, засміявся, але коли побачив руки Василя і не почув відповіді, чогось накричав на лейтенанта, похитав головою. Лейтенант відвів Василя до машини, де розгорнули польовий лазарет.
Через деякий час, коли Василь вийшов з шпиталю, його викликав політрук, довго вітав, гаряче обняв, дав фляжку солдатського спирту, яку Василь розпив з товаришами по роті і повідомив, що Василь нагороджений медаллю “ За оборону Кавказу”.
Дороги війни. Дороги долі. Дороги фронтового життя, вони так урізалися в пам’ять, що не відпускали, не давали спокійно жити, радіти, любити.
Наближалася розв‘язка війни. Звільнена Україна від коричневої чуми, збитки залишилися страшні. Села, були спалені вщент, одні труби хат стояли стовпами та голодні люди копошилися в попелі, шукаючи щось рідне, знайоме, дороге.
Починалася відбудова нового життя в Україні.
Війна ще вирувала. Ешелони з технікою йшли на Захід.
Старший сержант, командир роти тягачів, Василь Данчак, прибув під Кенігсберг зі своїм полком.
Завдання було взяти Кенігсберг, фортецю, цитадель фашизму, будь якою ціною, звільнити місто. Фашисти яро боролися за кожний дім, підвал, квартал.
Нищівної, руйнівної сили завдавала ворогові наша важка артилерія .
Було таке відчуття, що від цього арт.удару зруйнується усе. Земля гуділа під ногами. Неба не було видно від диму, пилу, полум’я і вибухів, не було чим дихати.
Запеклі йшли бої, дні за днями. Бійцям хотілося поспати, хотілося тиші, хотілося їсти, побачити сонце, чисте небо, хотілося спокою.
Нарешті стало тихо і тільки поодинокі постріли та черги із автоматів, зруйновані будівлі лякали людей, які ховалися у підвалах.
Наші воїни, як переможці, вийшли на вулиці, за ними потягнулися, оглядаючись і крадучись, із своїх схованок жителі міста і другий люд, ніяковіючи з острахом, дивилися на чужих солдатів.
Групами, солдати шукали де можна поїсти, поспати, перевести подих. Заспокоїтися, відпочити від багатотижневого протистояння, напруги, страху, нелюдських умов і страждань. Деякі групи бійців заходили в будівлі, такі розкішні, багаті, хоча потріпані війною. Такого багатства і розкоші вони в своїм, тяжкім житті, не бачили, уявити не могли собі, що можна так жити. Мати такий красивий, «царський» посуд, постіль, одяг. Одних це до печінок обурювало: “що вам ще треба було, чого ви лізли до нас, на наші злидні подивитися, в наших землянках пожити, щурів поїсти, солому гризти?”. Інші все розглядали, торкалися руками, милувалися картинами, дорогим посудом, одягом, брали: годинники, нитки, жінкам своїм кофтини. Більш спритні, забирали золоті часи, обручки, ланцюжки і всякі золоті прикраси .
Задоволені вояки йшли на кухню і там знаходили для себе рай. Випити, з’їсти небачене смачне, що ще залишилося від хазяїв. Таких вин вони з роду не бачили і від випитого, чи від голоду, зразу п’яніли, падали і засипали з щасливою усмішкою на вустах.
Вже перестали бити гармати, їх зачохлили, поставили під охорону. Бійців відпустили відпочити, подивитися на переможену фашистську фортецю, старовинне місто Кенігсберг.
Василь з двома товаришами йшов по місту, він був грамотніший від своїх друзів, знав дещо про це місто.
Василя приваблювала архітектура міста, він зачаровано дивився на будівлі, на вулиці, парки, сквери. Все це було до війни, красиве, охайне, багато оздоблене різними статуетками, статуями. Вулиці і тротуари вимощені гладеньким камінням.
Він дивився на цей новий, не бачений світ і милувався, і думав, і чого в рідній, чарівній Україні, з такими природними красотами, треба грузнути в багнюці, в бідності, голодними вимирати цілими селами, віддаючи комусь, потом зароблене зерно, худобу ? Чого воно так несправедливо, задавав він собі запитання, бо люди ми як люди, роботящі і кмітливі, голови є на плечах, руки й ноги на місці, а живемо в голоді і злиднях.
Товариші тягнули Василя до будівлі, з воріт якої виїхав штабний уазик. На задньому сидінні горою були поставлені ящики з німецьким маркуванням.
“Це мабуть шнапс” - тихенько сказав товариш Василю. «Підемо подивимося». Вони пішли прямісінько до воріт, де їх обігнало чоловік п’ять солдатів, які весело розмовляючи, сміючись, тягнули за собою молоденьку німкеню, яка з переляку, щось белькотала по своєму, але не опираючись, йшла за солдатами.
У дворі стояли дві розбиті цистерни, бочки, зліва поламані ящики за цистернами розбитий німецький вантажник, біля якого спало кілька солдатів. На ящиках сиділи ще якісь хлопці, мабуть піхота, спали в якійсь не природній позі, деякі із них тримали в руках банки, алюмінієві кварти.
Весело розмовляючи з панночкою, солдати увійшли в лівий бункер, двері якого були зірвані і висіли на одній завісі. На дверях жовтою фарбою було намальовано череп з перехресними лініями і написано «GIFT».
Якийсь дивний холод віяв з цього бункеру. Хлопці кинулися за веселою компанією, ледь не збивши якогось старшину, який виходив з бункеру. Старшина якось надривно стогнав, пригинаючись аж до землі. Василь кинувся до товаришів : « Хлопці, зачекайте, не пийте, це отрута, потравитеся». На підлозі лежало, сиділо кілька чоловік синюшного кольору.
Бункер був довгий. Цистерни були розташовані в два ряди і вмуровані в стіни так, що тільки крани і заглушки були повернені до колії, яка була посередині бункеру. На колії ще було дві вагонетки, завантажені бочками.
Василь бачив як товариші кинулися відкривати крани і наливати собі в кварти рідину, поспіхом випиваючи так, що вирвати від них кварти, було неможливо. Солдати які прийшли раніше і напилися цього «пойла», відходили, і бігли до виходу. Василь почав кричати : « Не пийте! Отрута!», але хлопці не чули. Несамовита радість захопила усіх. Деякі затягнули пісню, але на пів слові замовкали. Якесь безумство охопило весь бункер. Василь з силою вирвав кварту у товариша і кричав йому в вухо: «отрута, отрута, не пий!».
У двері заходили нові солдати, не дивлячись навкруги, бігли до кранів сміючись, якимось дивним сміхом. Василь тягнув товариша до виходу, той трохи опирався. Штовхнувши його за двері, підбіг до другого товариша, той щось белькотав, сміявся і дивився якимись туманними очима на Василя.
Василь знову кричав: « отрута, отрута!», тягнучи товариша за комір, із бункеру. Відкинувши йому голову назад, надавив на живіт, так, що той почав блювати. Перший товариш сам собі допомагав очиститися від отрути. Вони трохи приходили до тями, а Василь, ще двох солдатів витяг з бункеру і вовтузився з ними, коли знову ціла бригада, чоловік вісім, з криком “УРА!”, кинулися до цих бункерів.
Василь став на дверях у бункер і з усієї сили кричав: «отрута, отрута, потравитесь!», це насторожило солдатів, вони призупинилися, і Василь розказав, показав на тих солдатів, які немов би спали, не реагуючи ні на що.
Лейтенант, який прийшов з групою солдатів, хотів йому заперечити, але коли побачив синюшних солдатів, зайшов у бункер і через секунду вискочив, як ошпареній півень. Поставив біля дверей солдатів охороняти бункер, при цьому підперши двері двома бочками. Василь на дверях червоною цеглою написав “ЯД, СМЕРТЬ!”, а лейтенант пішов шукати комендатуру.
Василь із своїми товаришами, вийшли за ворота і попрямували у сквер, де на лавочці сиділа старенька фрау, і щось сама собі говорила. Не хотілося вже дивитися на скульптури, фонтанчики, яких було так багато у сквері, на всю цю красоту. Вони довго сиділи, думаючи кожний про своє.
Ще скільки буде фронтових маленьких подвигів. Василь Данчак буде нагороджений медаллю «За взятие Кенингсберга», другими медалями, проїде дорогами Польщі, Угорщини, Німеччини. Подивиться, подумає і порівняє: “чому німці, де рівень життя в десятки, а то і більше разів вище, заможніше, чим в Україні, Росії, чого вони так лізли до нас? Невже їм мало було, маючи такий високий рівень життя, для чого їм потрібна була наша бідна Україна?”
Філософське питання свердлило голову Василя: «Чого вам не вистачало?».
На нашій, милій Україні, у рідному селі Кукавка, багатою природою, землею, так хочеться на своїм полі жито жати, пісні співати, натхненно танцювати, любити, радіти, дітей ростити, руками дім свій будувати.
Пройшли ці лихоліття з 39 по 47 рік віддав він армії молодий свій вік. Додому повернувся, а тут біда, двох братів забрала ця ненависна війна.
Голодомор, холод, якась напасть страшна.
Мати плаче і сміється, син і батько повернулися з війни, обидва з ногами, руками, цілі, за них дякувала Богу вона.
Молодість бере своє, дівчата бігають, придивляються до Василя, в невістки набиваються. Душа у Васі добра, всіх обняти радий, але припала до душі учителька чорненька, та маленька, така рум’яна з чарівним голоском, медовим, що заворожує і спати не дає. Оце вона - життя , кохання і бажання Василя.
Побралися вони, діточок собі родили, двох дочок Надійку та Галинку. Василь щасливий, життя налагоджується. Свою Ганнусю чорноброву, таку рум’яну і красиву він так любив. Любов його до неба піднімала, давала крила, щастям наповнювала. Садив Ганнусю на коліна, гойдав, як малу дитину.
Із дітками він грався, і радісно сміявся, від щастя млів, в душі співав, що доля щастям нагородила, за всі ті муки і страждання, за біди і недосипання, за тяжкі фронтові дороги, що ще дзвенять у вухах, як скрегіт гусениць і постріли важких гармат.
Василя направили відновлювати МТС. Красиві ці міста, ліси, поля на лівому березі Дністра. Природа і схили рідного Дністра, все розцвіло буянням цвіту, і діточки, як квіточки ростуть, весна у серці Василя, любов все серце забирає.
Та знову ці, якісь холодні дні, 60-ті роки, щось знову там не поділили, в країну смуту запустили, на грані нової війни. Через цей благодатний край летять по три, по п’ять літаки, туди на захід і танки йдуть через Дністер. Так, що знову, війна тепер, все забере з собою в прірву.
Дивиться Василь у небо, а поряд дві його весни, маленькі донечки. Так серце тугою покрилось, скупа сльоза скотилась. Визвали його в партком, рушницю дали, підпис взяли. Охороняти нафтобазу треба, лазутчики якісь нишпорять, диверсії почались.
Згоріла фабрика по виробництву тютюну, так що, по цьому факту об’являти вже війну, інструктаж прочитали і бути пильними всім наказали.
Вночі пройшла сильна злива, блискавка, грім гримів, страшенний вітер вив. На ранок, тільки все затихло, у дворі, зібралася вся МТСівська дітвора. З кошиками, торбинками у ліс, по лісові суниці, бо там такі суниці, як городні полуниці, та ще смачніші, запашні і солодкіші. Гуртом усі пішли до лісу. Ой крику, галасу було, гудів весь ліс. Із хащі, прямо на дівчаток, пригинаючись, вискочив солдат, високий на зріст, плечі промокли, чоботи в болоті .
Говорить він до них: « То ви не бійтеся, я заблукав у лісі, мені до Яришева треба в частину військову, з дороги збився, то покажіть куди мені іти?». Дівчатка дорогу показали, а самі швидко, побігли до батьків, наперебій, розказують про всі свої підозри.
Батьки сміялися: «розвідники ви наші», але Василь Матвійович подзвонив кудись. Захарія поставив нафтобазу сторожити. Так день чи два в напрузі жила вся МТСівська дітвора.
Через неділю чутка пішла, що тютюнову фабрику, об’єкт той стратегічний, спалив «шпіон», якого вже спіймали. Всі раді були, що лихо, тихо відступило і не зачепило.
Василь Матвійович на нафтобазі хазяйнує, пальним, колгоспи та радгоспи, забезпечує, все правильно і чесно рахує. На чани залізли перевірити, скільки палива залишилося і скільки треба ще долити. Чогось Захарушка збліднів, в припадку б’ється, весь спітнів, ось – ось зірветься, а висота до десять метрів.
Василь Матвійович його ухопив, притиснув до чана, голову накрив і відступила страшна “хворь”.
Пройшла неначе і не було, Захарій видужав, сказав, що скільки років він страждав на цю падку, страшну хворобу, і що його Василь Матвійович спасав, і спас, і другий шанс в житті подарував.
Проходить рік за роком, життя іде своїм широким кроком, дарує щастя, радість, біль і горе, міняє покоління і людські долі. Повиростали діти, онукам треба вже радіти. Із пам’яті вчинки, дати, дії, потроху вже стираються, приходить старість.
Василь Матвійович на пенсії уже і онуки є, життя бере своє. Здоров’я вже не те. З Ганнусею своєю, у Харкові, у дочки Галочки живе.
З онуками він бавиться, по дому допомагає. Якось провідати його, з онуком третім, таким, як дід руденьким, у молодості був, прийшла дочка Надія.
Дитя, до діда рученята простягає, біжить, сміється. Страшна вівчарка з прив’язі зірвалась, на малюка летить, ричить. Дід кинувся до онука і взяв його на руки. Дитя мале: «Ді – ді» лепече і радісно сміється. Він пригорнув до себе онука.
Щастя є, чого ще треба? Тиха і спокійна старість на порозі. А серце все бунтує і за роботою сумує, і хочеться літати, щоб щастя більше ще пізнати, і до зірок дістатись.
Яке життя об’ємне, хвилююче таке, біжить за горизонт від тебе, і манить, і притягує тебе.
А зорі в небі блимають, блищать і жити заставляють, і вічну пам'ять на землі про тебе залишають.
© Copyright: Надежда Мартынова Данчак , 2017
Свидетельство о публикации №217040701197
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Executed in 0.1979 seconds