Кроки по асфальту і легка музика у навушниках, волосся кольору чорної кави необережно розвівалось холодним вітром. А їй всеодно, їй тільки того треба. Хотілося вдихати частіше аромат нових парфумів, котрі завжди дарувала собі сама…
Сьогодні останній день «рудого» щастя - осені. Вона ступає крок за кроком, наближаючись до королівства золотаво-мертвого листя на землі і тужливих дерев, які ось-ось мають заснути. Таким уявляла вона свій осінній провінційний парк. А в жилах текла суміш крові і теплого кофеїну з п’янким ароматом кориці. Чим менше гріло сонце - тим більше кави хотілося випити, так і стогне вона в жилах, поки не потоне в солодкому мареві сну…
…З самого ранку не давала спокою думка, що брати з собою в дорогу, навздогін пригадувались уривки теплих днів, шарудіння льоду в оманливому віскі, дорогі люди, які зараз далеко… а осінь тим часом наступала на день, вкорочуючи його. Ночі ставали прохолодними, але такими бажаними… Після задушливого літа, осіння прохолода освіжала гарячі думки і штовхала на нові помилки. Врешті, валіза спакована, серце закрите на замок від сумнівів, розум застиг у звуках динаміків. Останніх півроку проминали у спогадах, як незнайомі нічні пейзажі за вікном комфортабельного автобуса. У багажному відділенні на дні валізи лежав новенький ноут, який хотілось взяти до рук і поставити статус Вконтакті… «Fuck, I’m leaving».
Так повторялось декілька раз: сумніви, сподівання, сльози, розчарування, спогади із усмішкою на устах, нічний маршрут в столицю і дорога назад, через осінній смуток постарілого провінційного парку, що нашіптував, гублячи листя: «Не йди»… …«Не йди» - шептала і вона, не бажаючи покидати ніжних рук і поцілунків смаку терпкого граната... …Ця осінь була щедрою на емоції… Вона жила нею, як тріумфальним продовженням літа, не бажаючи помічати щось навколо. І ось, ми розлучаємось. Осінь йде від мене, залишаючи після себе самотній холодний вітер у волоссі, сигаретний дим, аромат нових парфумів і звуки музики, що не дадуть її забути…
Осінь на руках… Серце закрите на замок від сумнівів, розум застиг у звуках динаміків, в руках валіза… «Fuck, I’m leaving…»

Все наше життя – лише одна велика надія. Її ще можна назвати словом «хочу». Хочемо гроші, класний секс, успіх, кохання і ще… здоров»я, тільки ми цього не помічаємо, доки маємо його. Надія тримає нас у цьому житті. Втрачаючи щось одне, ми обов»язково надіємось на його повернення. Жлоби надіються маючи все, на ще більше…) Навіть, коли здається, що вже не хочеш нічого, помиляєшся – хочеш спати, їсти, включити музику, в кінці кінців просто напитися. Так і живемо... Істина: коли згасає остання надія - втрачається сенс і сама істина, тоді - існування обривається… але…. В когось життя як коловорот подій, не встигаєш зупинитися, замислитись, прочитати ці рядки...може це і на краще… коли ж дні тягнуться як карамель із банки, перетворюючись на сухе замкнуте коло, тупим ріжучим звуком приходить розуміння необхідності нової надії… інакше - finita la comedia.©

изменить жизнь... это похоже на то, как просыпаешся однажды ранним утром, а за окном зима. под одеялом тепло и уютно так, что не хочется вставать, но долго так не пролежишь... ты видишь, что с каждой секундой приближается рассвет и понимаешь, что жизнь идет мимо и без тебя, и хочешь крикнуть "подожди, я все никак не решусь встать!"....но так и ничего не меняется. под одеялом все так же тепло. продолжаешь лежать как бы это не надоело, потому что боишся холода в комнате, а тело начинает неметь и уже не испытывает никаких ощущений, а в теле ведь, твоя душа... Вставай, сбрасывай с себя до боли теплое и ненавистное одеяло, ведь всего несколько минут и ты поймешь, что надо делать: наполнишь комнату теплом, оденешься, сваришь крепкий кофе... и скажешь тому, кто так и не решается изменить жизнь:"вставай"...

Сниться мені сон, начебто зима....І відчуття таке у грудях , як було у революцію.... помаранчеву. Сніг кругом лежав густо, кругом - біло-біло. І прапор на будівлі висить великий, довжиною метрів двадцять: смужка синя, смужка жовта. Та порватий він знизу, просто пошматований, ще й в грязюці. І люди стоять, зав"язують той порватий кінець у вузол. Я кажу: "Людочки, що ж ви робите?!", а мені у відповідь:"Шо-шо, ходити нам заважає, шо!" Та й зав"язали його туго. Я - в розпач, розвернувшись, зі сльозами на очах:"Не можна, він же український...."

В маленьком захолустном городке жил маленький, но довольно опрятный человек, которого звали, … как же его звали? Впрочем, это не столь важно. Каждое утро он просыпался под лай уличных собак. Ему не требовалось наводить будильник в своих маленьких старинных часах, чтобы успевать на роботу. Маленький Человек не любил утра и дня, он вообще не любил света. Ему казалось, что оно открывает все его недостатки, показывает прохожим всю его душу. Живя в маленьком домике на четыре комнаты, все ценное ему имущество составляло фарфоровая чашечка на блюдечке, потрескавшийся деревянный подсвечник, те самые старые часики и все это лежало на столике со скатертью, возле которого стояло кресло. По хмурым скучным вечерам Маленький Человек открывал занавеску окна своего дома, взяв карандаш, рисовал людей, проходящих мимо за стеклом. Они были разными: кто-то бег куда-то мелкими шажочками, кто-то не спеша выгуливал собаку, кто-то бродяжничал под его окном. Но больше всего он любил, когда шел дождь, тогда Маленький Человек невольно пытался разгадать о чем думали прохожие под зонтом. Когда же наступала ночь, он зажигал свечу. Под ее тусклый свет Маленький Человек разжигал камин и часами смотрел на языки пламени. Так пробегали его дни и ночи.
Его робота начиналась около пяти утра, а иногда и раньше, в зависимости от погоды – если она хмурая, то позже пяти, если был яркий восход солнца – чуть пораньше. Каждый здравомыслящий человек подумает : а для чего вообще живет этот Маленький причудливый старичок? Никто даже подумать не мог, что у него есть свои воспоминания, мечты и надежды. И даже то, что когда-то он переживал Любовь, большую и светлую…
Дождь барабанил по подоконнику, расплывался по стеклу окна. Этот день начался проливным дождем, по этому Маленький человек не пошел на роботу и пожелтевшие листья вольно путешествовали вдоль тротуара, покоряясь ветру...

...Сонце відбивається на наших з тобою руках, які стиснуті майже до болю. А ми цього не відчуваємо : наче ми є і нас немає. Для певності ти заглянув мені в очі. В них ти побачив страх, який поволі переборювався коханням до тебе… Мої милі очі, хочеться дивитися у вас вічно, і вічно молитися за вас. Люблю Вас. Непевні кроки прорізали тишу тишою, ще пронизливішою і вимогливішою ніж була без нас. Так не хотілося покидати того , що за плечима – Життя. Але оглянувшись і подивившись вперед, розумієш : все що позаду – ніщо проти теперішнього в нашому майбутньому. І робимо вибір : іти чи залишатися…
Голоси замовкають, зостаємося наодинці разом і одночасно порізну. Кроки стають впевненішими і ми не боїмося уже. Ці відчуття незрівнянні: здається йдеш, а насправді пливеш по небесах чи, може, це тут називається не так. Хочеш зронити слово, а за тебе говорить твоя душа без слів, без лишніх намагань. Навіть поцілунок вершиться без дотику…
Ми у вічності…

Не спіши бути першим, будь золотою серединою - золото завжди в ціні.

Не думай про завтра - тебе там може не бути, думай про вчора, щоб воно було кращим.

Самотність - це дар, не у всіх є сила духу виживати самотужки.

Невыносимо тесная провинция. Туманный дым костров блуждает парком и останавливается в дыхании. А Ты идешь и не понимаешь, зачем жечь листья, которые дарят осеннюю глубокую радость-печаль?
Время остановилось. Его теперь можно вернуть и заглянуть вперед, а люди этого не замечают и жгут костры. Живут в реальном мире серых будней и развратных выходных. Лучше бы нарисовали в душе свой маленький или большой мир с одним только счастьем и глупыми мечтами, которые так легко сбываются… И не надо сжигать золотые листья – безумный подарок осени. Тебя любят, понимают и не ждут, что вот – вот из – за непроглядного дыма костров Ты не удержишься и упадешь… Прекрасный мир ярких красок и сказочных перевоплощений. Все создано для Тебя, чтобы напомнить : тот мир, в котором живешь, выбираешь Сама…
… И с каплей жалости исчезаешь в душистом дыму сожженных разноцветных листьев, оставляя случайному прохожему на лавке провинциального парка свои первые строки...