...Сонце відбивається на наших з тобою руках, які стиснуті майже до болю. А ми цього не відчуваємо : наче ми є і нас немає. Для певності ти заглянув мені в очі. В них ти побачив страх, який поволі переборювався коханням до тебе… Мої милі очі, хочеться дивитися у вас вічно, і вічно молитися за вас. Люблю Вас. Непевні кроки прорізали тишу тишою, ще пронизливішою і вимогливішою ніж була без нас. Так не хотілося покидати того , що за плечима – Життя. Але оглянувшись і подивившись вперед, розумієш : все що позаду – ніщо проти теперішнього в нашому майбутньому. І робимо вибір : іти чи залишатися…
Голоси замовкають, зостаємося наодинці разом і одночасно порізну. Кроки стають впевненішими і ми не боїмося уже. Ці відчуття незрівнянні: здається йдеш, а насправді пливеш по небесах чи, може, це тут називається не так. Хочеш зронити слово, а за тебе говорить твоя душа без слів, без лишніх намагань. Навіть поцілунок вершиться без дотику…
Ми у вічності…