Твій погляд проростає
віршем.
У темну ніч світає —
невже?

А може, зблиск — то лезо
ножа?
Чи витрима імпрезу
душа?

А може, ще не вмерла,
а спить?
А може, ще не пізно
збудить?!

Не ріж по половинці
цілу й,
Не гай часу, мій принце, —
цілуй!

Надихатись. Вдихнути наостанок.
Позаду Орлеан, Турель, Боревуар,
Комп’єн, Руан. Руан… Травневий ранок…
Надихатись… О, зараз буде жар…
Ко… Королю Карле… Лю… Людовіку, дофіне…
Не… покидайте, ні… Ні. Німо… Ні, гуде…
Це хмиз. Надихатись… Хвилину… Стіни, стіни…
Стіна вогню! Королю, де ти, де?
Реве юрба. Чи то давно ревіла
Ти стоголосим «Слава!»? І злизав
Вогонь ганебну сукню… Тіло… Тіло,
Дівоче, юне, непорочне тіло
На глум, на посміх натовпу біліло
Так довго… Та ж гори!
Усе…

Конклав
Не врятував…
Король
Не врятував…
І ти
Не врятував,
Мій лицарю…

Летить душа у простір…
Чекає небо.
Діва вознеслась.
Я так любила вас!
Наосліп і нарозтвір,
На розпач, люди,
Я любила вас!
Реве юрба. Гарячий попіл, значить –
Не діва, не свята, не взначена перстом!
Руан їм не простив. Руан ганьбу позначив
На плитах площі пам’яті хрестом.

Я- Діва. Я – любов. Я – Франція. Я – Жанна.
Легенда, символ, пам’ятник, свята…
Горить вогонь. Надихатись востаннє.
Руан. І дим у ранок відліта.

Ступила до моря вашої поезії
боязко, —
чого ж бо варте ім'я! —
аби ж не втопитися, пливучи.
Молитовно, обережно —
перший крок, другий,
а далі — чалап, чалап, по морю,
аки по суху,
десь сягнуло по кісточки,
десь було й глибше,
проте вище колін підіймати спідницю
не довелося.
О, страже цноти!
Ані утопилася, ані похлинулася.
Де ж ота обіцяна глибінь слова?
Чи то такий нетямущий з мене читач?

І це ви називаєте коханням?
Те, що блідо-рожевим слимаком
так немічно згорнулось край кишені
і вам нашіптує - пильнуй її, пильнуй...
хтозна, чого було у тому більше -
чи нехоті, чи немочі чи ще чогось,
чого й хотіти не належить.
Ота любов нагадувала нежить,
а зовсім не потужний феєрверк.
Ото ж той присмерк й змерк!

Безгрішний ти,
невпрогрішенний аж
До мікседеми!
Вмикай форсаж —
малюй пейзаж
Твого Едему.

І не тремти. Терпи.
Терпи за всіх.
Сюжет типовий.
Ще не вродилась Єва,
що на гріх
тебе намовить.

Даруйте, стало модним між піїтів
Про речі потойбічні говорити.
Низати низку нечисті й страхіть
Із підсвідомості своєї, вочевидь.
Фантазії коня пустивши гопки,
Живописують безпросвітну ніч,
Силенну силу жахів зусебіч,
А чути дешевинкою підробки.
Насправді, надається до жалю
Нещасний чоловік, якому темінь
З усіх кутів ошкірилась, мов демон,
І сотнею очей зелено-темних чига...
Ой леле, ока не стулю!
Але чомусь не страшно, а шкода,
Бо то вже не захцянки, а біда,
Стидавбися писать таке, хіба би
Вже геть забув, що хлоп ти, а не баба!
Вдягни штани, як висохнуть, а далі
Не важ на нагороди і медалі,
Світи свічки і оглядай кути,
І павуків змети, аби боялись,
Хай знають місце миші і коти,
Щоб над господарем відтак не насміхались!
Як віршам не розвидниться й тоді,
То справи кепські і нема надії.
Діагноз очевидний і простий
Для фахівця, либонь, з психіатрії.

Короновані суперстар,
псевдоюлії заблоковані,
псевдоцезарі забраковані,
королівський похід примар.

Сиплесніг, сиплесміх, сиплегріх,
срібноструння і злотовірш'я,
гіркоправедність, псевдогріш'я,
маркет брокерів, біржа втіх...

Ритм пейсмейкерів - метроном.
Королі у дірявих шатах.
Обертається мідяком
славослів'я восково-крилате.

Тут правдиві лиш блазні. Ось
під лахміттям дзенить так туго
тятива того справжнього лука...
Псевдорадощі, псевдомука,
псевдопристрасті.. Чи здалось?

10 лютого 2008

Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria

А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Книжка коштує гривню,
а в ній всього двадцять віршів.
Кожен вірш — п'ять копійок!
Це ж хто такі ціни призначив?
І направду ганьба,
хоч в Майстерні цидулу пиши.
Я погоджуюсь з вами в усьому,
шановний читачу.
Я вам сотню на гривню відважу:
копійка — один.
Вам солодких чи кислих?
Римованих, білих, сонетів?
Чи на двадцять копійок
влаштує півкіла поем?
Вам до пісні чотири
чи бажано з вісім куплетів?
Ось, купуйте, панове,
ну, дуже веселі й смішні!
Ось сумні, але теж
ані трохи не гірші.
Підставляйте торби!
А на доляр, напевно, піде
кілограмів чотири
добірних копійчаних віршів.
За вірша — п'ять копійок.
Чи вісім. Чи дев'ять. Хто більше?

Я визнаю за вами право
писать без крапок і без ком,
сплітати, мудрствуя лукаво,
і зневажать тенета форм,

пірнать у філософські ізми,
хтозна, чи тямлячи у них,
світить невіглаством крізь призму
презирства до уся і всіх.

Я визнаю за вами право
палать зневагою до рими,
як Муза ніжно і ласкаво
крилом торкнулася незримим.

Як є в тім щирість, образ, думка,
щось чисте, свіже, незнайоме,
що слово вишикує струнко,
то хай їм грець, крапкам і комам!

Як вірш, мов сирота під тином,
скалічений новітнім злетом,
собі лишаю лиш єдине:
не визнавати вас поетом.

Свої янгольські крила
згортаєш човником долі.
Надовго?

Своїх рук милосердя
складеш парасолькою тиші.
Навіщо?

Хтось повірить.
Хтось звикне.
А вітер холодний не спить.