Діти - своєрідна категорія читачів. Вони фантазують. З часом перетворюються в дорослого читача, а для цього їм потрібно "ввібрати" в себе хороші думки, приклади благородних вчинків, картини навколишньої краси. І якщо усього цього юні читачі наберуться достатньо, вони створять прекрасний завтрашній день.
А що може „ввібрати” дитина яку залишили без нагляду, викинули на вулицю, на самостійне виховання? Так звана – дитина вулиці. Яка й підбирає у період найбільшого розвитку, закладання у свідомості принципів та моральних цінностей, все, що підкидає їй ця вулиця, без контролю.

Що ж виросте з цих дітей?
Покоління, що виросло без Інтернету, відеоігор та конструкторів "Лего", добре пам'ятає захоплюючі й дотепні дитячі видання – яскравий доказ того, що не все в нас було поганим за радянських часів. З якою радістю діти чекали тоді поштаря, і скільки задоволення приносили оті журнали – хай навіть поліграфія та папір залишали бажати кращого.
Сучасна книга для дітей, як і для дорослих, значно відрізняється від літератури радянських часів. Вона дуже строката за змістом, метою, часто-густо вирізняється якістю зовнішнього оформлення.
В порівнянні з минулими десятиліттями репертуар та тиражі української літератури для дітей значно звузились (крім фольклору). Це, звичайно, негативно відображається на задоволенні читацьких запитів.
Покоління, що підростає, повинно мати своїх героїв, казкових, мультиплікаційних. Тих у яких воно може вчитися, яких матиме за приклад поведінки, принципів життя.

Невже збідніли творчі інтереси українських дитячих письменників? Чи потрібні інші підходи до книговидавничої політики?

В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв. Зареєстровано 400 періодичних видань, що мали б друкувати твори для дітей. Але ніхто з них не досліджує, не відстежує літературного процесу.
У радянські часи за публікаціями у журналах “Малятко”, “Барвінок” формували цікавий і потрібний літературний щорічник “Дванадцять місяців”. На сторінки щорічника потрапляли найцікавіші твори. На жаль, таке потрібне видання, “пішло на дно”.
Близько чотирьох десятків дитячих видань – здавалося б, більш ніж достатньо, щоб задовольнити будь-чиї смаки, вподобання та фінансові можливості. Але придивившись більш пильно, можна помітити, що не менше 90 відсотків яскравого й барвистого "читва" більш скидається на яскраві картинки: грубуватий дизайн, псевдоукраїнська лексика, ріжуча ніжне дитяче око кольорова гама й занадто дрібний шрифт. На жаль, у нашій державі досі не існує комісії, яка б слідкувала за дотриманням гігієнічних, естетичних та педагогічних норм щодо дитячої періодики.

То де ж повинна висвітлюватися літературна критика, що тримає в полі зору тенденції розвитку дитячого підрозділу української літератури?

У вищих навчальних закладах немає навіть окремих кафедр дитячої літератури — їх приєднано до інших. А як же тоді захист дисертацій з дитячої літератури?
Дитяча література може бути високоприбутковою — потрібна лише увага видавців, держави до майстрів слова. Назріла потреба створити товариство з науково-методичним часописом, яке об’єднало б письменників, видавців, педагогів для порятунку й розквіту дитячої літератури.
В Україні за всю історю від Київської Русі й донині навіть часопису щодо книговидання для дітей не було ("Весняні обрї" та "Література. Діти. Час" - щорічні збірники, а не часописи; а сучасні "Дитячі бібліотеки України" та "Шкільна бібліотека" - фахові вузько-спеціалізовані видання з бібліотечної справи).
Але доки такого спеціалізованого часопису нема, могли би прийти на допомогу журнали — “Дніпро”, “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу”, “Березіль”. Було б добре, якби там запрацювали дитячі сторіночки, де не лише оспівували б сонце-віконце, а й друкували аналітичні матеріали. Було б непогано, якби дитячі письменники розповідали про принади дитячої літератури студентам відділення літературної творчості Національного університету. Адже можуть багато розповісти про тонкощі письменницького ремесла Всеволод Нестайко, Борис Комар, Михайло Слабошпицький, Анатолій Качан. Потрібна всеукраїнська дитяча газета, потрібен тісніший контакт з міністерствами культури та освіти. Бо ж справа спільна, а ось порозуміння між нами бракує.

Кандидат історичних наук, яка 20 років займалася науковою діяльностю в галузі книговидання для дітей, Наталя Марченко ратує за створення науково-методичного видання часопису.
„Літературно-критичне видання часопису - мертвонароджена дитина. На даний час автори й не критики можуть навіть гідно заповнити відведені на дитячу літературу сторінки в уже існуючих виданнях. Тому, власне, ті сторінки й зникли.
Саме створення науково-методичного видання з ваківським грифом (філологія, історія, мистецтвознасвтво), яке дасть змогу повернути обличчям до книговидання для дітей, науковців, дасть змогу винести на світ читача незаангажовану грунтовну критику, відродити написання статей в жанр "життя творчість" щодо письменників для дітей, продовжити розмову про теоретичні та прикладні проблеми самого тексту для дітей. Дозволить ввійти в міжнародну спільноту, де в кожній європейській країні є як не інститут дитячого читання, то хоч асоціація вчених, що переймаються цими питаннями.
Коло зацікавлених, хай по крапельці, але буде формуватися.”

Як би не критикували літературу раданських часів через її ідейну спрямованість, та підгрунтя все-таки там було міцне і гідне. Кожен твір, що входив до підручника літератури, був детально вивчений, проаналізований, відредагований. Так, там була велика цензура і твори, що були замовлені у відомих дитячих письменників, були скурпульозно порізані та перероблені, перш ніж увішли до хрестоматії. Проте влада виділяла значні кошти на цю справу, найкращих фахівців, створювала ради та комітети по дослідженню дитячої літератури. Мабуть чітко розуміли урядовці, яке велике значення мають твори, на яких ростуть діти. І хто з них потім виросте.
Нажаль, таке враження, що зараз це питання останнє у черзі важливих питань держави. Але ж на вихованні дітей не можна заощаджувати.
Великий вклад у висвітлення питання дослідження дитячої літератури та розміру проблеми, що назріла, внесла авторка, університетський викладач з 30-річним досвідом викладання теорії та історії дитячої літератури, яка останнім часом працює лектором болгарської мови і літератури у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Україна - М.Славова у своїх працях. Зокрема, у книзі „Попелюшка літератури”.
Починаючи свою книгу про дитячу літературу з "вічних" та загальних проблем, М. Славова завершує її проблемами сьогодення. Сучасний стан української дитячої літератури - проблема не стільки художня, скільки соціальна. Плачевний статус дитячої книги, який ми спостерігаємо сьогодні, вже відчувається, а надалі він ще більше відобразиться на духовному стані майбутніх поколінь.
Загалом в українській літературі для дітей сьогодні є величезні проблеми. Маємо дуже багато дитячих письменників, але дуже мало книжок, які можна було б радити сучасній дитині. Свого часу була гарна книжка Оксани Іваненко «Сандалики, повна швидкість!», «Великі очі», «Лісові казки». Твір «Сіроманець» Вінграновського і сьогодні нічого не втратив – це повість, яка може бути перевидана і з задоволенням прочитана нашими дітьми. Це твори Григора Тютюнника, Дмитра Павличка. Була розкішна книжечка Ліни Костенко «Вірші для дітей». Де вони зараз? Чому не перевидаються?

Що ж відбувається? Занепад системи підготовки дитячих видань, методики, дослідження цієї галузі.
Таке враження, що дітей вигнали на вулицю. Ростіть як собі знаєте...
А що виросте? Яке покоління? На яких ідеалах, героях? Державі до цього, як бачимо, байдуже.

Сьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряє серця юних читачів. У Великобританії у п’ятірці найкращих письменників — троє дитячих. Громадяни Росії більш як півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться, як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління перебуває в центрі уваги суспільства.
Лише в нас усе, не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же “дорослих” колег доводиться чути зневажливе: “дитяча література? Це ж примітив на рівні “сонце-віконце”! Таким “цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину “срібного віку”.

Українські літературні керманичі пішли іншим шляхом. Шевченківський комітет анулював номінацію “Література для дітей”. На письменницьких форумах заявляють, що дитячої літератури в нас немає, наче про звичайну справу. Дійшло до того, що комісію з питань дитячої літератури керівництво письменницької Спілки ліквідувало.

Найсумніше, що такому ставленню сприяють самі дитячі письменники або ті, хто себе такими вважає. 90 відсотків з них не мають ані найменшого уявлення про роль і значення дитячої літератури в суспільстві, не кажучи вже про якісь секрети літературної праці. Якщо пройтися школами, зазирнути у бібліотеки — там безліч графоманських опусів, що їх нав’язали сьогоднішні автори. І вчителі мусять пропонувати їх учням, бо іншого немає. Тож виникає думка, що саме ця макулатура і є справжньою літературою для дітей. Якщо спробувати виправити становище, ті ж самопальні автори одразу здіймають крик: а хто уповноважував вас судити, що в літературі добре, а що погано? І на відповідь, що справжній літературний твір повинен мати ритм і риму, що він розвивається згідно з відповідними законами жанру, заявляють: це позавчорашній день, сьогодні література зовсім інша!

Дитяча література — жанр специфічний. Дехто навіть стверджує, що ті, в кого бракує уяви, йдуть в дорослу літературу, а в кого вона є — залишаються в дитячій.
Та якщо віднадити юного читача від його ж літератури, від гри, фантазії, казки, — тим самим нищиться читач взагалі. Бо той, хто не звик до читання змалечку, не читатиме і дорослим. А це призведе до деградації української нації.

Письменник повинен підняти планку вимог до себе. Йому слід пам’ятати, що головне в творчості — смак і прагнення самоудосконалюватися. І що більше у нас буде яскравих, неординарних, в доброму розумінні агресивних дитячих письменників — тим краще й для самої дитячої літератури, а отже, й для читача.

У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор. Наша історія не гірша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську або російську. Згадаймо про поразку перського царя Дарія в наших причорноморських степах, про героїку княжої доби, про Грюнвальдську битву, про Сині Води, згадаймо бодай про наше славне козацтво! Які постаті, які події, які пристрасті все ще чекають на біографів та художників! До речі, дехто вже скористався з цього. Наприклад, всесвітньо відомий говардівський варвар Конан-завойовник родом з Кіммерії, себто протоукраїнець. А ми, на жаль, все ще мовчимо.

Український фольклор теж нічим не поступається творчості найдавніших народів планети. Як цю скарбницю використовують наші дитячі письменники? Майже ніяк. Сліпо снуючи за модним нині у світі напрямом “фентезі”, вони без особливого успіху сушать свої мізки над створенням всіляких абстрактних, аморфних створіннячок, які не приносять слави ні собі, ні своїм творцям. Вони забули, або ще й не втямили, що шлях до європейського визнання народжується лише на національному ґрунті.

Настала пора для об’єднання дитячих письменників, художників та видавців — усіх тих, хто дбає про духовний рівень підростаючого покоління. Заради цього покоління. Щоб дитина не росла на вулиці. Щоб була доглянута та вихована. Потрібно, щоб хтось зайнявся нею. Забрав з вулиці.

Чи потрібні вони один одному?

Чомусь так склалося, що казки завжди вважалися як щось додаткове, як фолькльор народу. Їх потрібно знати, як народне надбання, але ніякого виховного моменту, ніякої користі вони не несуть. Куди більш потрібнішою і навчальнішою є розповідь чи оповідання. У них сюжет не пов’язаний з чарівністю, фантазією, інколи жахливими видуманими героями чи жартівливою видумкою, зате повчальний. А казка вважається чимось несерйозним і неспроможним щось дати дитині на їхню думку.

Але чи ж зможе розповідь чи оповідання без чарівних перетворень, визволень задовільнити дитячу жагу до чарівності і зацікавити її?

У вступній частині до книги Джанні Родарі „Граматика фантазії” Анатолий Алексин писав про людей, які вважають, "весело" і "несерйозно" - одне і те ж. При цьому повторював, що саме гумор і зацікавленість - часом найкоротша відстань між найсерйознішою проблемою і свідомістю дитини. І Джанні Родарі чудово це розуміє.

Сам же відомий італійський письменник Джанні Родарі ставить питання у своїй книзі „Грамматика фантазії” про потрібність казки для дитини. І сам на нього відповідає: казка потрібна для того, щоб створювати структуру свого інтелекту, встановлювати різного роду зв’язки: „я та інші”, „я і речі навколо мене”, „речі реальні і видумані”. Казка потрібна дитині для того, щоб створити собі уявлення про простір („далеко-близько”) і про час („давно-тепер”, „спочатку-потім”, „вчора-сьогодні-завтра”). Традиційний початок казки „жив-був колись” нічим не відрізняється від „це було тоді-то” справжньої історії, хоч світ казки – і дитина дуже скоро це зауважить – інший, аніж той, в якому вона живе.
Ще одна думка у тій же книзі, що казка для дитини така ж серйозна і справжня як і гра: вона потрібна для того, щоб визначитися, щоб вивчити себе, виміряти, оцінити свої можливості. Наприклад, щоб виміряти свою здатність протистояти страху. Джанні вважав, що усі розмови про те, що казкові „жахи”, всякі чудовиська, відьми, кров, смерть (наприклад, Хлопчик-мізинчик, що відрубує голови сімом дочкам Водяного) ніби негативно впливають на дитину, але Родарі виглядає непереконливо. Все залежить від обставин, за яких дитина зустрічає свій страх, наприклад, вовка. Якщо він чув про нього з вуст матері, в мирному, домашньому, затишному оточенні, ніякий вовк йому не страшний. Дитина може подавати вигляд, що боїться, але вона впевнена: досить лиш татові показати свою силу або мамі запустити в вовка туфлею, як він побіжить, підібгавши хвіст.

Психологи, філологи та й науковці в один голос радять батькам, педагогам та усім хто має справу з вихованням дітей зацікавлювати їх до навчання, до пізнання світу та всього нового через гру, через асоціації, а отже, через фантазії. Будь-який предмет можна обіграти і одушевити. Маленька дитина граючись зовсім не задумується для чого цей предмет призначений і використовує його за своїми уявленнями. Так у дитячих руках будь-яка коробка може перетворитися у будиночок, сірникова коробка - в телефон і т.д. Вона знаходить для предмета своє примінення через своє власне ще дитяче бачення світу. Як і у казці. Дитина це розуміє і сприймає.

У тій же роботі”Граматика фантазії” Джанні Родарі пише, що нівіть ложка у казці може стати самостійним персонажем. Вона ходить, бігає, падає. У цій ситуації казка роздвоюється: з одного боку, наслідують або провокуються реальні рухи ложки, як предмету, а з іншої – виникає персонаж „пані Ложка”, де від предмету залишилась одна назва.
Або блюдечко. Якщо лише дати дитині волю, вона перетворить його у що завгодно. В автомобіль, в літак. Хіба варто це їй забороняти.
Із твердження даного факту виникає запитання: чи добре ми чинимо, розповідаючи дітям історії, в яких дііючими особами є предмети домашнього вжитку, або, заохочуючи їх „анімізм” і „артефактизм”, ми ризикуємо принести збитки їх науковим знанням?
Джанні задавався цим запитанням не лише тому, що він його хвилював, а через обов’язок. Тому що був впевнений, що гратися з речами - означає краще їх розуміти і впізнавати. Він не бачив сенсу у тому, щоб обмежувати свободу гри – це було б рівноцінно запереченню її виховної ролі, її пізнавального значення. Фантазія, на його думку, не „злий вовк”, якого потрібно боятися, і не злочинець, за яким потрібен нагляд. Завдання у тому, щоб вчасно вловити, на чому саме у даний момент сконцентрована увага дитини, чи чекає вона від дорослого, „розповіді про водопровідний кран” чи хоче „погратися у водопровідний кран”, щоб отримати потрібну інформацію, граючись на свій, дитячий лад.

Використовуючи дитячу властивість фантазувати, придумувати, асоціювати можна розвинути у дитини творче мислення і одночасно у ігровій формі дати розуміння призначення того чи іншого предмету, чи правильності поведінки, чи розуміння побудови соціуму, оточення та й світу в цілому.
У віці 2-4 років дитина через казку може дізнатись про призначення та використання речей які її оточують: предмети побуту, меблі, звірі, птахи, хто як говорить. Це ще самі ази пізнання. Мабуть краще коли мати чи батько розповідаючи про стілець і для чого він призначений, і який дитина перевертає догори ніжками і залізає у нього ніби у кабіну, придумають веселу історію про те, як чаклунка розсердившись на хлопчика, котрий так завжди робив, не мала на що сісти і зачарувала усі стільці у світі. З тогї хвилини як тільки діти сідали на стілець, як він перетворювався у кабіну машини і їхав далеко. Ніхто не могли ні поїсти, ні навчатися, ні просто посидіти. Напевно так, зацікавлено слухаючи вигадану історію і сміючись з діток, які змушені були лише їздити, маля краще пізнає і запам’ятає призначення стільця, аніж скажуть просто „Це стілець, на ньому потрібно сидіти, а не перевертати догори дном”
Для дітей віком 4-6 років, дошкільнят, казки направлені на те, щоб дати уяву про функції та призначення предметів, поведінку та особливості проживання тварин чи птахів, будову світу. Це вже ширші поняття, які виходять за рамки його квартири чи будинку.
Ще старшим дітям, 6-9 років вже за допомогою казки можна дати поняття про відносини, що добре, а що погано. Як себе вести у певних ситуаціях.
У казках для 9-14 річного віку сюжет як правило складний і побудований на тому, що герой повинен виконати якесь важке завдання, а інколи й кілька завдань для того, щоб визволити когось чи щось добути. У цьому випадку дітям прищеплюються такі моральні якості, як хоробрість, вірність, дружба, любов та ін.

Чи можуть народні казки та фолькльор дати дитині правильне, сучасне розуміння предметів, відносин, почуттів і задовільнити потребу у казці?

Певною мірою так. Але ці казки увібрали в себе звичаї та обряди давно минулих століть, коли ще складались ці казки, потім передавались з уст у уста і дійшли до наших днів з надто казковим, надто непридатним і незрозумілим для сучасної дитини змістом. Звичаї, які десь на зорі виникнення певної казки закладались у неї вже давно втратили свою суть і призначення. А пройшовши через роки і з уст в уста безліч разів добавлялись та змінювались. Залишились лише як фон, створення у казці неповторного забарвлення народної казки. Але ж дитина, яка народилася у теперішній час крім цих казок повинна чути й казки про речі, які її оточують зараз. Тому до цього процесу варто залучати молодих і часто маловідомих авторів.

Джанні Родарі говорить, що зовнішній світ проникає в дім різними шляхами і способами, ще п’ятдесят років тому дітям невідомими шляхами: звонить телефон – і чути батька голос, включають радіо – і чути звуки, пісні, музику, натискають на клавіаші телевізора – і на екран із’являється зображення, причому кожному зображенню відповідає слово , яке потрібно зловити і використати, надходить інформація, яку потрібно розшифрувати і приєднати до іншої, вже отриманої.
Уявлення, яке сучасна дитина складає собі про навколишній світ, неодмінно відрізняється від того, яке складав собі навіть його батько, хоч він старший від сина всього на два-три десятки років. Досвід, набутий сучасною дитиною, дає їй можливість здійснювати операції докорінно іншої якості – в інтелектуальному відношенні більш складні. Шкода, що не проводяться відповідні вимірювання, щоб можна було стверджувати це з впевненістю.

Нажаль сучасним вітчизняним казкарям не легко пробитися до дитини через книгу. Діти ж ростуть на перекладених казках інших народів чи визнаних класиків. Казки яких, безперечно, неперевершені та унікальні, але несуть для дитини лише історичну інформацію, а не дають уявлення про сучасні речі.

Як же казка може допомогти виховати, виплекати позитивні риси у дитини та перебороти негативні?

У казці дитина може побачити чи уявити свою мрію чи те чого вона хоче досягнути коли виросте. Важливо, щоб казка закінчувалась позитивно та перемогою доброго героя, а зло обов’язково каралося. У дитини виробиться оптимістичне, здорове бачення світу та його законів коли вона знатиме, що якщо не поступатися і робити добро, не ставати на бік зла, то в кінцвому результаті добро все-таки переможе.

Все у тій же праці Джанні Родарі „Граматика фантазії” говориться, що гра завжди набагато продуктивніша, якщо ми з її допомогою ставимо дитину в приємні ситуації, які дозволяють здійснювати героїчні вчинки і, слухаючи казку, бачити своє майбутнє повноцінним і багатообіцяючим. Звичайно, пише автор, майбутнє дитини ніколи не буде таким прекрасним, як у казці. Але не у цьому справа. Важливо, щоб дитина накопичувала запас оптимізму і віри для боротьби з неминучими життєвими труднощами, яких їй не вдасться уникнути. ...
Отже, справа зовсім не у тому, щоб потакати порожнім фантазіям дитини, мета у тому, щоб протягнути дитині руку допомоги, аби вона могла уявити себі і себе саму, і своє майбутнє.

Нажаль літератури про казку, дослідження казки, її аналізу дуже мало у вітчизняній критиці та літературі. Черпати інформацію доводиться із зарубіжних джерел і співставляти її з реаліями сьогодення. А запитань на цю тему дуже багато і у літераторів, і у казкарів, критиків, журналістів та педагогів. Усіх хто має справу з казкою. Чомусь існує безліч досліджень та обговорень таких тем як роман, історй успіху та психологій продаж. А таке важливе запитання як казка та дитина, як вона впливає на дитину і що у ній виховує та розвиває, розглядається дуже мало.
Російський науковець Володимир Якович Пропп писав з цього приводу у своїй книзі „Морфологія казки”, що наукова література про казку не надто багата. Праць на цю тему видається дуже мало, а бібліографічні зведення показують наступну картину: більше за все видається текстів, досить багато робіт по особистих питаннях, і зовсім відсутні праці про казку. А якщо вони і є, то це праці зведено-інструкційного, а не дослідницького характеру в цілому. А між цим, саме загальні питання більш за все збуджують цікавісь, і в їх вирішенні – ціль науки...

У вітчизняній практиці тема казки є ще неораним полем, яке чекає засівання. І дуже важливо щоб все таки знайшлися ті, які це зроблять не стільки заради якоїсь винагороди чи слави, а задля дітей для яких і створюється кожна казка. Це їх світ, який ми зобов’язані аналізувати та корегувати. Не можна залишати вирішення цього питання лише на видавців, що турбуються лише про власний прибуток та на грошовитих авторів, які видаються самі і тим самим пробиваються до малого читача лише завдяки сумі, яку вони можуть оплатити за видання тиражу. А діти варті найкращого.

або чого вчить народний фольклор?

Нещодавно почула таку думку: наші народні казки вчать лише як задарма щось отримати, тобто ледарства. Аргументами були казки „По щучому велінню”, „Іван-дурень”, „Горбоконик”, де головним героям все діставалось як подарунок, без праці та докладення зусиль. Тобто задарма. А зарубіжні казки навпаки навчають терпінню, покорі та наполегливій праці – тоді головний герой здобуде бажане.
Чи справді наш фолькльор, зокрема народна казка, несе у собі ідею дармоїдства? Чи наш народ з глибин віків дійсно прагнув отримувати все нічого не затративши і вклав цю думку в казку, яку ми тепер передаємо своїм дітям?
Я вірила, що ні, тому вирішила дослідити це питання.

Перш за все, що таке казка. Відповідно прийнятій в українській літературі термінології, казкою називаємо оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі (за систематикою запропонованою Франком у збірці Етнограф I т.). Але зовсім інше казка народна.

Українські народні казки - популярний фольклорний жанр (фольклор -"народна мудрість"). Отже – мудрість! Це оповіді наших далеких предків, які відчували себе і все що їх оточує частиною природи. А природа у нашого краю багата, різнобарвна, пишна. Усе це багатство відбилося в оповідях – казках. Відобразився у казці і побут, звичаї, традиції, вірування народу.
В народних казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття. У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Одні казки виховували любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але незважаючи на те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних.
Основні теми побутових народних казок:
1. Суд правди над кривдою - мрія знедоленого народу.
2. Любов до рідної землі.
3. Протиставлення бідних багатим (дуже часто бідний чоловік - розумний та кмітливий, панич - невіглас).
4. Любов до праці - протиставлення працьовитої людини ледачій.
5. "хліб і золото" - засуджували жадібність до наживи та показували, що для людини хліб є набагато дорожчим за будь-які гроші.
Перші казки, які чує дитина, які вводять її у чарівний світ видуманого, фантазійного і водночас переплетеного з життям, та його реаліями - казки раннього дитинства(для дітей 3-5 років):
"Рукавичка"
"Котик і Півник"
"Телесик"
„Курочка ряба”
„Колобок”
„Круть і Верть”
„Ріпка”
„Солом’яний бичок”

У казках для найменших здебільшого головні герої звірята та тварини. Вороги – хижі дикі звірі (у казці „Колобок” – лисичка, "Вовк і семеро козенят" – вовк), а домашні тварини, які допомагали людині вижити змальовані у казках добрими, вдячними, вони завжди прийдуть на допомогу. Дружбу та відданість бачимо у казці „Котик і Півник”, працелюбство та ледарство цікаво та з мораллю висвітлює казочка „Круть і Верть”, згрупованість та родинну підтримку казка „Ріпка”.
Уже в першій казці, яку чує дитина, і здається, такій простій та невибагливій „Курочка ряба” можна віднайти глибокий зміст. Дід та баба, наче уособлення перших людей на землі, а яйце – те з чого виник світ, тобто з яйця. І необережний рух суєтливої мишки, яка виступає як символ людської суєти, розбиває цілісність нашого середовища, є причиною руйнації єдності людини з найколишнім світом.
Напевно жодна дитина не ставила під сумнів існування чарівної дідової рукавички із казки „Рукавичка” чи то чарівного діда в рукавичку якого стільки усяких звірят поміщалось. Але й тут існує глибокий зміст та мораль. Можливо рукавичка є тим нашим світом у якому ми співіснуємо з іншими світами, тваринним, рослинним і т. д. І повинні усі поміщатись і лагодити між собою.

Казки для дошкільного та молодшого шкільного віку несуть у собі глибший моральний зміст. Візьмемо також найбільш відомі казки:
"Котигорошко".
"Дідова дочка і бабина дочка".
"Яйце-райце"
"Летючий корабель"
„Кирило Кожум’яка”
„Ох”
„Кривенька качечка”
„Правда і Кривда”

Працьовитому та миролюбному українському народу доводилось часто обороняти свій квітучий край від ворогів отож у казкових оповідях герої, що боролися з злом щедро обдаровувались визначною силою, красою, відвагою. Наприклад, казка про богатиря Котигорошка, що боровся з змієм, Кирило Кожум’яка, якого боявся лютий змій: „...як затопить хату, то дим аж під небеса "стелиться, а як вийде на Дніпро мочить кожи — бо він кожем’яка — то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму да й учеплюсь за їх, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!”. Але й ворогів наш народ мав неабияких, тому змальовував їх гідними богатирської сили їхніх супротивників – це три, дев’яти-, дванадцятиголові змії.
Лесі Українка писала, що в українській казці дивним чином, з великою фантазією народною описуються далекі краї чудові „райські країни”, „тридев’яті царства”, „киселеві береги та молочні ріки”, сади з золотими яблуками з чарівними жар-птицями. Це показує велику фантазійність українського народу, його прагнення до чогось незвичного, чудесного, чарівного.
В українських казках всі ці дивні дари та чудеса можна досягти відвагою та силою, часом „хитрими чарами”, але не лінощами. Навіть казки про таких собі „дурників”, яким переважно був останній, третій син виявляється найкмітливішим і найсміливішим. Лише він не прагне до мирських багатств, а до чогось вищого. Нехай це кохання до царівни чи допомога нужденному. Три брати, менший брат — щасливий дурень; широко розповсюднена і популярна тема, яка об’єднує в собі, властиво, два мотиви: а) дурням щастя, б) менший брат, котрим помітують старші браття, виявляє далеко більше і мудрості, і моральної вартості (відваги, пильності, обов’язковості), тому знаходить прихильників і протекторів і здобуває успіх. Звичайними помічниками простодушного, чесного дурня являються вдячні звірята і особливо чудесний кінь, звичайний секрет його успіхів.” (М.Чумарна” Мандрівка в українську казку”).

Українська казка подає нам лицарів, козаків – відважних, сміливих, непоборних богатирів. А помічниками та друзями головних героїв дуже часто є куплені, виручені чи викуплені звірі чи люди.
Вернидуб, Варнигора, Крутивус – друзі та помічники Івана Богданця теж є уособленням богатирської сили українських лицарів. В казкових оповідях звучить козацька відвага, бринить ніжна душа матері, тішить чуйність, краса, відданість молодої дівчини яка, як у казці „Змієва дочка”, де царева дочка на все ладна піти задля порятунку свого коханого. Викликає гнів читата зрада, ницість, підлість, жадібність, брехня, ледарство – усе це наш безцінний скарб. Якщо народ його втратить то перестане бути народом. Казка доносить нам мудрість про те, що у природі все взаємопов’язано і де збудуєш – там і знайдеш, де зруйнуєш – там втратиш.

Богатирі, що вершать суд і встановлюють правду – це ідеал людської доблесті. Жіночі ж образи – це любляча мати, дбайлива господиня. В уявленнях народу жінка – як добра богиня, берегиня, помічниця відобразилась у образі дівчини, що доглядала стареньких в „Кривенькій качечці”, роботящої дівчини у казках „Дідова дочка і бабина дочка” та „Кобиляча голова”, а з бабиної гордої та чванькуватої, нахабної та лінивої народ насміхається.
Ще одна тема українських казок – злидні, біда, нещастя. Багато довелося бідувати та терпіти народу, але надії на краще майбутнє не полишав. Тому й казки на цю тему, такі як „Про злидні”, „Правда і Кривда” несуть оптимістичний заряд і надію на щасливе майбутнє.
Велика школа народної моралі закладена у казці „Іван – мужицький син”. Старенька бабуся просить його виконати її прохання для випробування героя. Чи чуйний він до старших, чи добрий. Бо злі люди не здатні на подвиги. Переконавшись, що таки Іван є справжньою людиною з великим серцем, дарує йому чарівного коня. А дід, який теж допомагає героєві повчає його: „отак, ніколи старих людей не минай, завжди поздоровайся”. Присутній у казках і образ зеленого чоловічка („Ох”, „Котигорошко”), який наче втілення потойбічного світу і разом з тим дає нам право припустити: а чи не про перевтілення, героя йде мова, перосмислення ним життєвих цінностей? Після якого він набуває нечуваної чарівної сили для виконання подвигів.

Казка ніколи не показує відверто мораль, яка у ній закладена. Повчання у казці випливає з дії. І непомітно, коли мудрість закладена у казку переходить до читата. А мудрість ця дуже глибока.

Отож, звідки прийшли до нас казки з ідеєю дармоїдства та ледарства?
Такі думки висвітлені у казках „Золота рибка”, де дідові рибка дарувала все що забаглося його жадібній бабі. У казці „Іван-дурак” - найменшому синові Івану
„По щучому велінню” – ледар і нероба досягнув всього ніяких сил не доклавши.

Але ці казки не українського фолькльору. Ми їх вважаємо своїми через довге перебування у радянському середовищі, у якому нас всіма силами та методами намагались позбавити своїх традицій та фолькльору і нав’язати нам загальний, радянський, маючи за мету створити один загальний для усіх фолькльор.

Отже, українська казка є глибоко моральною та повчальною. Матеріал, який тут розглянуть є лише маленькою частинкою у морі багатого українського фолькльору. Навіть дорослим не завадить прочитати та вникнути в зміст, у саму глибину народної казки. Вона несе у собі мудрість всього народу, що відточувалась поколіннями і не може бути не повчальною.

Коли „Попелюшка” стане принцесою?
або проблеми українського казкарства

Саме так - „Попелюшка літератури” назвала свою книгу Маргарита Славова досвідчений лектор Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, доктор педагогічних наук, доцент Пловдивского университету «Паисий Хилендарски», яка глибоко вивчала і намагалась відповісти на запитання, що ж таке дитяча література і чому так слабо вона розвинута.
„Попелюшкою” авторка називає дитячу літературу через її сприйняття переважною більшістю людей, що відносяться до літератури, як щось другорядне, прикладне, несерйозне. Хоч це література, яка бере активну участь у вихованні наших дітей.

І що ж таке дитяча література? Чи література для дітей?
Дитяча література – це література, яка написана і зорієнтована на дитячу аудиторію у той час як література для дітей спрямована перш за все на дорослу аудиторію, але дітям є також цікавою, тому є поняттям ширшим (таку характерстику дає автор книги „Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки” Емілія Огар, доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, кандидат філологічних наук).
Наприклад, Шевченко ніколи не писав дитячої літератури, тим не менш його твори увійшли у всі навчальні програми з української літератури.

Чому ж так сумно у нас з дитячою літературою?
Нажаль на даний час українському казкареві, та ще й новачку, дуже важко пробитися у друк і донести гарну казку до українських дітей. Видавництва, у які казкар подає свої твори, якщо вони великі, то у них є так званий видавничий портфель, сформований та затверджений на кілька років вперед, де закладено серії, які будуть видаватися і власне, свого роду „рамки”. Якщо раптом казка підпадає під якусь серію, то вона може піти у друк. Якщо ж ні – потрібно або чекати кілька років, коли можливо започаткується серія з казками такого ж формату, або ж проситись у інше видавництво.
З малими видавництвами інша проблема. Як такого видавничого портфелю у них немає, але й матеріальних можливостей на видання, навіть дуже чудової несерійної казки, також немає. Тому або потрібно видавати твір за свій кошт, або знову ж таки шукати далі.
Негативним моментом у цьому питанні є ще й те, що дитячу літературу зазвичай розглядають як таку, що має педагогічний вплив на дітей та як допоміжний засіб у вихованні та навчанні. І визначається цей вплив критиками чи редакторами видавництв, тобто „дорослими”, які й вирішують наслідки та вплив тієї чи іншої казки на дитячу аудиторію.
Ще одним мінусом є небажання видавців відкривати невідомих дитячих авторів. Економічно вигідніше видати твори народної творчості, фолькльор („Колобок”, „Івасик-телесик” та інші), які не мають автора і відповідно авторський гонорар не потрібно виплачувати. Або видавати класиків української, чи світової дитячої літератури. Їм чи їх спадкоємцям зазвичай потрібно виплачувати гонорар, зате назва казки та автор широко відомий і питання з продажем у цьому випадку не виникає.
У результаті маленький читач отримує всоте одні і ті ж відомі твори. Застарілі чи ні, актуальні чи ні, у рамках сучасності, але розкручені, отже безпрограшні для видавця.

Можливо проблема у авторах?
Хто ж повинен чи покликаний писати такі „несерйозні” і такі водночас важливі для маленької аудиторії твори? Твори з яких діти пізнаватимуть добро і зло, відносини чи почуття, так важливі у дорослому житті. Журналісти? Дошкільники? Педагоги? Філологи? Чи потрібно цьому десь спеціально вчитися?
Напевно усе важливо врахувати у написанні дитячого твору: і мову, і виклад, і сюжет, і мораль. Дитина не зуміє, як дорослий, оцінити, проаналізувати, відсіяти потрібне від непотрібного, правильну думку від хибної, тому це повинен зробити автор і зробити так, щоб дитина зрозуміла думку автора і навчилась корисному та правильному.
Відомі українські дитячий письменники-класики, улюбленці дитячої аудиторії були представниками різних професії. Та їхні твори діти хочуть слухати і читати, у них закладена здорова думка та мораль. Тому, напевно, дитячий письменник перш за все повинен бути за покликанням. Діти добре відчувають фальш і написаний „на замовлення” чи „під серію” твір не буде сприйнятий ними.

Невже у нас так мало талановитих письменників покликаних писати для дітей?
Проблема тягнеться з радянської доби, коли дитяча література перейшла під повний контроль Держметодкому народного комісаріату освіти. Справа навіть дійшла до заборони казок, як шкідливих і таких, що „розвивають у дітей забобони, діють на нерви, викликаючи почуття страху...”, як писала Н.Крупська. Дитячі твори на замовлення повинні були передовсім викласти догми – „як потрібно жити” не дбаючи про художні якості твору. Дитяча книга, звичайно, повинна нести виховну функцію, але перш за все має виконувати пізнавальну роль у розвитку дитини, а не трактувати „так повинно бути” („Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки” Емілія Огар). Коли минув радянський період і можна було писати без педагогічної цензури, молодим дитячим письменникам стало важко пробитися через визнаних класиків, а видавцям – вирішити друкувати чи ні того чи іншого письменника-казкаря, і як це сприйме дитяча аудиторія.

Та опускати руки і відмовлятися від внутрішнього бажання написати казку, цікаву, повчальну, чарівну для наших дітей не варто. Народні казки та казки визнаних майстрів дитячої літератури, звичайно, потрібно знати малим читачам, але й щось нове та свіже, як ковток свіжого повітря, потрібне молодому поколінню. А видавцям не боятися відкривати нові імена.
Дітям насамперед важливий зміст твору, а вже потім відомість автора.
І тоді „Попелюшка” обов’язково стане принцесою, якщо працювати і вірити, що ця справа потрібна дітям.

Дитяче телебачення. А чи є воно взагалі в новітній Україні? Адже діти в середньому близько трьох годин проводять перед телевізором. Вони ще відкриті світові, маленькі люди, які наче губки всотують в себе все, що бачать або чують – позитивне, і, на жаль, негативне.

Що ж пропонує телебачення дітям?
Зранку, збираючись у школу чи дитсадок, дитина може подивитись мультфільми на ICTV, Першому Національному, Новому каналі, ТЕТі. О 05.30 на «Інтері» транслюється цікава передача „Уроки тітоньки Сови”, та чи реально дитині у такий час її сприйняти? В обідню пору діти, прийшовши додому, мають змогу переглянути мультсеріали, програму „Єралаш”, що показує Новий канал та канал ТЕТ, а перед сном – вечірній мультик. І це все, що у будні дні може запропонувати дитині вітчизняне телебачення. П’ятий канал, СТБ, НТН, ТОНІС, ТРК «Україна» дитячі передачі у будні взагалі не демонструють. Напевно не сприймають дітей як серйозних споживачів телепродукції.
У вихідні ситуація краща. Перший Національний транслює дитячий тележурнал „Корпорація Сімба”, а „1+1” – радянські мультфільми. «Інтер», ICTV, П’ятий канал, СТБ, НТН, ТОНІС – знову нічого. На Новому каналі те саме, що й у будні – мультсеріали. ТЕТ зранку – ретро-мультфільм, ввечері – вечірній мультфільм. Можна сказати, що одну більш-менш цікаву передачу можна побачити на ТРК «Україна» – «Срібний апельсин», де окрім мультфільмів ще й цікавинки та веселі ведучі. У неділю те саме, тільки Перший Національний транслює трохи більше саме дитячих передач:
07.50 Дитячий тележурнал „Корпорація Сімба”
09.05 Доки батьки сплять
09.15 Антивірус для дітей
09.30 Крок до зірок
17.40 Дитячий пісенний конкурс „Євробачення-2008”
21.15 Дитячий пісенний конкурс „Євробачення-2008”
Оце й усе, що розраховане на дитину та її дитяче сприйняття: мультсеріали, мультфільми закордонного виробництва, „Єралаш”, дитячі пісенні конкурси, „Вечірня казка” „Найрозумніший”. Втім, ці програми не несуть майже нічого пізнавального й наукового. Мораль, що закладена у тих мультфільмах (а закладено, переважно, у радянських мультфільмах), у випусках „Єралашу” дитина, можливо, ще засвоїть. Хоч більше її приваблюють агресивні закордонні програми, фільми зі сценами насильства, де картинка динамічна і яскрава, а зміст відсутній. Якісних дитячих передач в українському телепросторі наразі мало.
(Аналіз телевізійного ринку за жовтень-листопад 2008р.)

Що ж дивляться наші діти?
Діти дивляться те саме, що й ми, дорослі: серіали, бойовики тощо. Бійки та смерть героїв їх уже не лякають і не засмучують, адже дітлахи давно знають, що кіногероїв не вбивають, а вони просто падають, і замість крові виливається червона фарба з мішечків.
За даними соціологічних досліджень, проведених Агенцією дитячого маркетингу Kids Market Consulting, однією з найпопулярніших серед дітей шкільного віку є програма “Вікна” з Дмитром Нагієвим. І жодну дитячу передачу вони не підкреслили як свою улюблену. Про що це свідчить? Що дитячі передачі, які існують, не доведені до такого рівня, щоб зацікавити означену глядацьку аудиторію, або їх взагалі немає.
Як же зацікавити дитячу аудиторію?
Передусім, треба знайти цікавий жанр, скажімо, казковий, пригодницький, ігровий, веселий… Це має бути передача, яка б їх захоплювала, навчала чогось – поєднання гри з мультфільмом, з навчанням, розповіддю, подорожами, музикою. Дитячій аудиторії не вистачає науково-пізнавальних програм, цікавих пригодницьких стрічок.
Ще краще, щоб це був саме дитячий канал. За кордоном є дитячі телеканали для різних вікових груп, де транслюються передачі на різну тематику: спортивні, музичні, освітні, а також концерти й фестивалі.
Чому в Україні обмаль дитячих передач?
Дитяча аудиторія численна і на неї можна орієнтуватись. Водночас вона дуже специфічна, тому “дитячий продукт” має бути якісним, цікавим, динамічним, захоплюючим і відповідати запитам такої глядацької аудиторії. А це тягне за собою великі витрати.
Вітчизняним виробникам мультфільмів та передач важко конкурувати з закордонними мультсеріалами та тим “дитячим продуктом”, який діти зараз можуть побачити по супутниковому телебаченню чи по інтернету.
Кошти на створення якісного телепродукту можна було б одержати за рахунок реклами, як це робиться під час трансляції дорослих передач. Але переривати дитячі передачі рекламою заборонено законом. Під такі програми важко знайти спонсорів, тому дитяче телебачення – малобюджетне.

Який же вихід?
У такому випадку держава мала б забезпечити фінансову підтримку для компаній, що створюють такі передачі. А цього немає. І постає таке питання: “Чи ЗАВТРА потрібні цій державі громадяни, виховані на вітчизняних традиціях, культурі, історії?” Або ж наші діти будуть формуватись тільки на іноземному глобалізованому телепродукті, оскільки той значно дешевший та яскраво зроблений. У міністерств є певні кошти на розвиток дитячого телебачення, або, принаймні, МАЮТЬ БУТИ. І краще було б спрямувати ці гроші на якісний телепродукт, який побачать юні глядачі.
У Росії спробували вирішити цю проблему шляхом встановлення квоти на дитячі передачі – запровадили обов'язковий відсоток мовлення для дитячих програм. Хоч канали не завжди вважають за потрібне дотримуватися цих квот.
У багатьох країнах світу практикують інший варіант розв’язання означеної проблеми – відсоток від реклами горілчаних напоїв, цигарок відраховують на розвиток проектів, що потребують першочергової підтримки.
В Україні мало хто займається цим питанням. Чи то державці, чи власники каналів, чи виробники передач. Вітчизняні телеканали з ранку до ночі “крутять” американські бойовики, латиноамериканські серіали та розважальні шоу з російськими поп-зірками. І за відсутності власних дитячих передач і вітчизняних телегероїв, які так потрібні кожному малюкові, наші діти виховуються на чужих зразках. Втім, є люди, які намагаються зробити український телеефір менш шкідливим для дітей, для їхнього психічного й навіть фізичного здоров'я – це Телеглядацька асоціація батьків України та її лідер Максим Ростоцький.
Дітям потрібне дитинство, щоб вирости гідними людьми. В тому числі – з мультфільмами, які б чогось навчили, у казковій формі підказали, донесли до дитячого серця мудрість та мораль. Натомість діти, переглядаючи дорослі фільми й передачі, дорослішають, стають песимістичними, цинічними вже у ранньому віці. Уся чарівність та казковість втрачається. І можновладцям варто замислитися: чи поповнювати телевізійні кишені сьогодні, чи втратити ціле покоління завтра, і не лише покоління?