Крок і крок, ще один, ще один…
В такт музиці, музика в настрій погоди, а вже погода не має значення, коли в душі чути відгомін ритмічних скорочень піднесеного серця.
Крок за кроком, мета вже близько, одна зі ста собі подібних впродовж дня.
А потім втома… і вже вдома…
Що, знову кави? А серце дозволяє, не протестує гупанням крізь тіло, білизну, блузку…Давай! Повне улюблене горнятко! Торкнулись губи гарячого скла, зникає запах в органах чуття, і адреналінові атоми обсмажених зерен мчаться сантиметрами втомлено-розслабленого тіла. І, о диво!. Готова рвати і метати, писати, читати, співати на повен голос, лише б ніхто не стояв надворі під відчиненим вікном кухні, бо звідти підвищений голос звучить ще гучніше.
Агресія як відповідь депресії. Голова спазмує у скронях. Чому? Кава ще нікуди не поділася і нав’язливо натягує нервові ниточки в ритмі танцю. Повну тацю висипала пігулок. Спазмолітик? Заспокійливе? Від безсоння? Щось візьму, а воно не береться, боїться, не грає в такі ігри. Ну і хай. Попереду довга ніч…
- Давай, може, ванну наберемо? Може, й для двох, та без свічок і пелюсток, лише вода. Вода і тиша, тобто твоє мовчання.
- А потім? Може, вина?
- А потім.. я подумаю, чи захочу…може…мить кохання. Кілька секунд і все, вже пізно…
- Ти сьогодні хто мені – друг чи ворог, кішка чи тиха мишка? Ти любиш насильство в ліжку. А я люблю тебе і твою рідкісну ніжність, або захмелілу меланхолійність… Дозволь собі віддатися мені. Дозволь…
Мовчазний ранок. Кава і кілька слів. Звідки агресія без причини? Від голоду, шлунок не терпить самотності, він – хижак. Він дряпає зсередини і я, мов вовчиця, гарчу на все, що порушує ще сонну рівновагу мого тіла.
Новий день. Без планів та ідей. Однаково буде так, як складуться обставини, як зійдуться люди, як накаже Бог. Лише можна прийняти все, як належне, або відверто протестувати, можна усміхнутись перешкоді, підморгнути і піти далі. А можна вперто стояти на місці і обурюватись на весь світ, якому байдуже до твого настрою і світосприйняття. А настрій такий мінливий, що навіть десяток до болю однакових днів матимуть настрій всіх кольорів веселки і від того вже в минулому часі називатимуться неповторними; давні друзі і літні люди можуть через той настрій ставати то братами за духом, то заклятими ворогами, у білизні яких копирсаєшся, як в купі секонд-хенду.
Коханому вже звично грати свою незмінну роль у виставі одного дня з єдиною сценою для двох, без глядачів і слухачів. Він – просто чоловік. А жінка зіграє всіх решта: чортицю, вовчицю, янгола, музу, коханку, ревниву дружину, дбайливу матусю…
Так цікавіше – гратися по-дитячому в дорослі ігри. Сидіти вдома і пізнавати весь світ. Слухати тишу і чути в ній шепіт янгола. Сідати за кермо і мчатися з шаленою швидкістю, навздогін часу. Втікати світ за очі, а потім повертатись. Ненавидіти його, не в силі щось змінити, мовчки прокричати свою злість, а потім шалено кохатись, викидаючи ввесь біль і гнів у пристрасть.
Так цікавіше: …вчитися на власних помилках, а потім шукати в тому свою правду… Розбити любляче серце заради його щастя і втішатися тим виправданням. Натхненно віддаватися творчості: малювати плани на полотні, що за ніч знову стає білим, ліпити скульптуру власного еgо, а потім віддати дітям для забавки і поступового знищення, писати віршами кожен новий день і видавати щорічний збірник спогадів…
- У чому твоє щастя?
- У непомітних дрібницях – суницях, котрих щодня назбирую повен кошик або до половини, а ввечері ласую або відкладаю до завтра, бо завтра може бути до сліз голодним і скорботним.
- Поділишся?
- А ти зі мною вже давно ними ласуєш, не помітив? Лови!
І усміхнулась, поцілувала, прошепотіла на вушко «Люблю». Молитва, почуття, вірність, дотики. Дітки, батьки, друзі нам і друзі ми… «Дякую» - « Люблю» - «Пробач»… Обійми, терпеливість , щире «Не плач». Смачно, правда?
- Смачно. Не помічав, як часто куштував, працюю, прагну, вчуся.
- Дрібниці. З’явишся у потрібний час, у потрібному місці, і вузлик зав’язався. Постукав ним у двері – якщо блимнуло червоне, зупинись, бо дасть по носі. Йдеш далі. Стукаєш знову. Зелене? Заходь і тепер працюй у поті чола.
- Усе так просто в тебе, а ти – така складна!
- Я - Жінка! А значить – твій янгол, твоя інтуїція, твій хрест і твій рай. Хіба не забагато мені , щоб бути простою і доступною? Хіба не досить для тебе Мене, щоб бути щасливим?

2013 р.

Люблю солодкі моменти самотності і тиші… Люблю ловити у цій тиші сопіння двох маленьких носиків, а самотність розділяти з чоловіком, коли він спить… Буває іноді, мені не спиться, а від його тепла і з-під трепетних обіймів не вирватися. Я заколисую свої сполохані думки теплими спогадами нашого першого літа, нашого першого слова МИ.
Пам"ятаю, як сьогодні – не спалось. Перекручувала в голові на пам'ять вивчені фрази з коротенької переписки-знайомства на Бігмірі:
01.04.07
Привіт.
Мені дуже сподобалась твоя анкета,от я і вирішив написати. Хотів би познайомитись з тобою. Мене звати Роман. Я живу і працюю юристом в м. N. Якщо тобі буде цікаво зі мною спілкуватись,то пиши. Буду радий твоїй відповіді.
04.04.07
Привітик!
Рада знайомству!
Ти ж майже мій земляк. Я в твоєму місті бувала не раз. Приємно, що тобі сподобалась моя анкета. Я ж нічого особливого там не писала, і фотки не давала. Просто хотіла знайти співрозмовників , друзів - так для цікавості. В мене навчання вимагає часто сидіти в інтернеті, але мені скучно просто щось шукати і розглядати рекламки. От я вирішила поєднати приємне з корисним, познайомитись з кимось.
Я вчуся (вірніше вже закінчую навчання) у Львові, живу, як ти вже знаєш, по сусідству від тебе. Коли придумаю щось цікавеньке, тоді знову напишу.
Чекаю на відповідь. Па-па.

З цього ж усе почалося. Далі мовчанка на місяць, у тебе – технічні проблеми на роботі, у мене – захист дипломної роботи і повернення у рідний Франківськ. Потім знову лист, уже з відвертою пропозицією зустрітися і з номером телефону. Я здивована, збентежена, заінтригована…Написала. Подзвонив. Запросив в неділю прогулятись твоїм містом. Я вагалась, бентежилась і погодилась.

Отже ж кажу – не спалося в ту ніч, перед побаченням. Та яке ж то побачення? Знайомство? Дивувалась сама собі, боялась своїх намірів. Це ж не я – я б не погодилась: «Хай перший він, навіщо то мені?» В пориві вилетіло на зауваження бабусі: « Я відчуваю, що коли не поїду, то втрачу своє щастя»

Ти ж пам’ятаєш, коханий, ту першу зустріч? Ти краще пам’ятаєш, ти був упевнений в собі, ти стояв на своїй території, а мене налякану зустрів з автобуса і повів довгими незнайомими вулицями. Ти з усмішкою спостерігав, як я сором’язливо кидаю на тебе невинні погляди, опускаю очі, ніяковію… А ти був, як завжди, відкритий і відвертий. Ти зумів за ті дві годинки дізнатись більше, ніж треба. І поцілував на прощання, у щічку..
Була тепла неділя липня, 1 липня. Неділя, яка тепер у спогадах пахне тобою, гріє бурхливими емоціями і вистукує закоханим серцем.
А тоді ми знову зустрілися в середу…. Вже у Франківську. Ти приїхав у відрядження, а я повернулась зі Львова. Пам»ятаєш? Як ти зустрів мене з автобуса ( знову)), подарував пречудові синьоокі квіти, а я пригостила піцою в честь останньої стипендії? А як ми сиділи під фонтаном на якихось документах з твого портфеля? І якось дивно так почувалися - ніби й знайомі тисячу років, але недоторкані, недоступні один одному, і тільки в перехрестях наших пальців пробігав легкий трепетний інтим.
І знову неділя, сьомий день липневої пори, сьомий день бурі в голові та почуттях – невідомість, невагомість, жага, боязнь Чого? Знову закохатися і розчаруватися? Чи довіритись почуттям?
Парк зустрів нас як завше усміхненим сонцем, оплесками зворушеного листя, і віддзеркаленням неба в плесі озер. А в глибинці ще здалеку нас прикликала бесідка, пропонувала воду з джерела. Ми їй вклонились і сховались від спеки та чужих очей. Бо нам потрібна була мить – щоб утопитись у нарешті відвертому глибокому погляді, щоб упитись устами, заплутати пальці в волоссі…щоб зупинився час бодай у цю мить. І що тебе спонукало тоді сказати, що хочеш з моїми батьками познайомитись? Звісно, я запитала навіщо тобі це. А ти , мов грім з ясного неба, впевнено і голосно промовив, що хочеш просити в них моєї руки. Було смішно і страшно, і дивно якось. Заміж? На третьому побаченні? Ти ненормальний))) Здається такою була моя відповідь, правда ж?
Чудесне було літо – закохане, гаряче, захекане у передвесільних клопотах. А осені ми подарували незабутній день. Як потім усі говоритимуть, що такі шлюби укладаються на небесах, що ми схожі мов брат з сестрою, що ми гарні і щасливі….
А хіба не так? Уже шосте літо ми зустрічаємо в подружжі... Ми не чуємо з люблячих уст звичних докорів про сірі будні, недоліки, незадоволення. Ми не закохані, а вже дійсно свідомо любимо. Ми виплели і виплекали свою любов, збудували її, загартували її і працюємо далі. Ми виховуємо в собі взаємні почуття, як третє дитя, що сопе у нашій романтичній спальні. Ми натхненно вкладаємо любов у все, що віддаємо один одному і що просимо взамін.
Хіба не так, коханий? Ось зараз наче знову зупинився час, маячком на небосхилі підморгує зоря, місяць лоскоче тебе у сні усміхненого холодним променем, а мені не хочеться забирати зіпрілу щоку з твого плеча…Я люблю тебе, чуєш? Як колись, як завжди і назавжди…

- Іване, ну візьми мене з собою на футбол..
- Чого пристала! Сказав, що не візьму!
- Але ж усіх дівчат хлопці з собою беруть.
- Беруть нормальних, а ти-кончєна, понятно!
- Ну Іване, ну я вже вибачалась. Ну забула я твій телефон з ремонту забрати.
- Ех. Мало того, що дура, так ще й склерозом страдаєш!

Пів села гуляло на весіллі, горілка лилась рікою, музика вигравала до світанку. Ох вже напився Іван, ох і натанцювався, а дівчат скільки через його обійми пройшло!! !Ех, закінчилось життя холостяцьке! Треба ж відмітити з друзяками! Байка, що молода дружина ще у фаті, терпляче і усміхнено, щиро і закохано дивиться на свого , Івана…Уявляє, на кого буде схоже їхнє дитя, яке вже потроху борсається у стисненому животику. Яке все-таки щастя – вийти заміж!

Бавиться Іванко-молодший в мами на колінах. Складає докупки клаптики паперу і дивується все новому зображенню. Тицьнув пальчиком на клаптик, звідки йому усміхалася дівчина і собі усміхнувся, маму у тій дівчині впізнав. А незнайомий дядько поруч з нею на фотографії чомусь не зацікавив малого. Звідки йому знати, що це його татко, який покинув їх з мамою і що він дуже на нього схожий?

Може, колись Іванко дізнається правду. Може, мама зуміє виховати в ньому справжнього чоловіка, навчить розпізнавати добро і зло, навчить любити і цінувати ближніх.

Хто його знає… Чи винна та мати, що доньку мудрості не навчила і тепер думає: « Така її доля»? Чи винна мати, що син без батька ріс і не мав з кого розуму повчитися?

Чи може так у житті все побудовано: треба народитися, щоб самому знайти себе і свій шлях широкий, щоб вчитись на власних помилках і нести відповідальність за тих, кого «приручили»…, а не тільки думати : «Хто ж винен?»