- Іване, ну візьми мене з собою на футбол..
- Чого пристала! Сказав, що не візьму!
- Але ж усіх дівчат хлопці з собою беруть.
- Беруть нормальних, а ти-кончєна, понятно!
- Ну Іване, ну я вже вибачалась. Ну забула я твій телефон з ремонту забрати.
- Ех. Мало того, що дура, так ще й склерозом страдаєш!

Пів села гуляло на весіллі, горілка лилась рікою, музика вигравала до світанку. Ох вже напився Іван, ох і натанцювався, а дівчат скільки через його обійми пройшло!! !Ех, закінчилось життя холостяцьке! Треба ж відмітити з друзяками! Байка, що молода дружина ще у фаті, терпляче і усміхнено, щиро і закохано дивиться на свого , Івана…Уявляє, на кого буде схоже їхнє дитя, яке вже потроху борсається у стисненому животику. Яке все-таки щастя – вийти заміж!

Бавиться Іванко-молодший в мами на колінах. Складає докупки клаптики паперу і дивується все новому зображенню. Тицьнув пальчиком на клаптик, звідки йому усміхалася дівчина і собі усміхнувся, маму у тій дівчині впізнав. А незнайомий дядько поруч з нею на фотографії чомусь не зацікавив малого. Звідки йому знати, що це його татко, який покинув їх з мамою і що він дуже на нього схожий?

Може, колись Іванко дізнається правду. Може, мама зуміє виховати в ньому справжнього чоловіка, навчить розпізнавати добро і зло, навчить любити і цінувати ближніх.

Хто його знає… Чи винна та мати, що доньку мудрості не навчила і тепер думає: « Така її доля»? Чи винна мати, що син без батька ріс і не мав з кого розуму повчитися?

Чи може так у житті все побудовано: треба народитися, щоб самому знайти себе і свій шлях широкий, щоб вчитись на власних помилках і нести відповідальність за тих, кого «приручили»…, а не тільки думати : «Хто ж винен?»