Говорят,
кур доят,
а ещё, люди бают,
коз капустой пугают,
а ежей - так голым задом.
Я не сидела рядом,
но раз говорят, то знают.
Дыма без огня не бывает.
Люди бают –
слова летают.
Слово не воробей,
да язык-то без костей,
хлебом не корми – дай поболтать.
А болтун не вор, не тать,
как умеет,
так языком и бреет.
Речив, ну прямо как Сократ,
а язык-то черноват.
За что купит, за то продаст,
от себя довесок даст,
и ему на роток
не набросишь платок.
На ушах висит лапша,
видно, байка хороша:
кости вымыты, блестят,
грязи вылили ушат,
из мухи сделали слона…
Стала правда всем видна.
Обмакнули мордой в грязь,
всё, браток, теперь ты князь:
все тебя, дружочек, знают,
чё ни попадя болтают.
Улыбнись у славы врат!
Говорят?
Да пусть говорят!

Я бачу… дуже гарну пташку … а поруч…... ліків повну пляшку…
У неї двійко на плечах крильцят вимірюють розмах. Амброзію сипнувши в рань, один промовив:
- Тільки глянь, навкруг одні лиш вороги. Простерту длань відкусять до ноги. Радіє, бач як, зграя недолуга, що морить пташку капосна недуга. Юрба нахаб.… О, завидющі пси! Готові на списи здійняти серце з кров’ю голубою. Ці вихідці з курних домівок спливають заздрістю до сливок, у лоб цілованих судьбою…
А інший:
- Лишенько з тобою! Ти що верзеш? Де бачиш ворогів? У нашу висоту хіба сягнеш? Ще жоден не зумів. Хоча і хвора, бачиш, вірша пише… І задуми в голівоньці колише. Високого польоту птасі усі у друзі набиватись ласі. Та хай не тужаться задурно, бо й на підборах та котурнах не стануть їй і по плече… бо неповторна… ще й пишна, як оті хліба…. Хоч… кров у неї й голуба, та кістка, визнаємо, чорна…
       Вона наврунилась мені у алергійнім дикім сні. Та я не хвора зараз. Ні. З температурою під сорок я бачу тільки сірий морок, а в голові лиш брутто й нетто: міксують райдугу з магнето… Про сон я думаю: це знак, аби ішла по світу так, щоб пташкам крилець не ламати, бо родом я з курної хати… Мої долоні досить грубі, сапа й лопата більш їм любі, аніж браслети та каблучки, що ніжним паннам красять ручки. Куди мені до птах таких, я ж так… землі моєї… сміх…

І ходити тобі по лезу гострому ногами босими,
із грудниною, на усі чотири боки розчахнутою,
бо серце палаюче не відає ні шляху іншого, ні засобу,
бо доля не дає на те ні ради, ні вибору...
Молох побіля правиці твоєї скрадатиметься,
офіри жадаючи.
Очі його у душу тобі вдивлятимуться порожниною,
бо відатиме кров аїдова про зброю твою невидиму,
за промінь місяця невагомішу,
за сіль у рані болючішу.

А жити тобі у світі жалості удаваної та двоєдушної,
бо з усіх жалоб ієреміада по собі є найцукровішою,
у світі, що воліє не пам’ятати про праву щоку,
зате про «око за око» ніколи не забуває.
І заходитимуть у розверсту душу усі бажаючі,
не переймаючись чистотою ходи своєї,
бо на те твоє серце і палає,
аби біля нього грілися,
на те його оселю і відчинено,
щоб заходили.

Лишатимуть гостювальники сліди свої,
малі і великі, бажані і небажані,
осяйні, наче дитяча усмішка,
і темні, як зіниці Мороку,
бо принесені вони з течії бігучої,
розмаїтої у суті плину свого,
з життя скороминущого,
дивного єдністю міцності та вразливості.
І тобі вирішувати,
розум чи серце годувати тими відбитками.

Єдину осторогу для тебе маю:
як забудеш живити серце своє жагуче,
стануть слова твої кажанами гострозубими,
що вкриють тебе замість одягу,
аби тілами своїми сірими
таїти справжність твою.
Та, зачувши дзвони сполоху,
здійматимуться вони угору,
І, з вереском пронизливим навколо шугаючи,
відкриватимуть очам спустіле твоє міжребер’я.

А невгамовне полум’я осереддя твого
завжди проситиме поживи свіжої,
але перегодуєш його –
і сягне воно аж до розуму,
і зробляться твої думки магмою киплячою,
готовою спопелити усякого,
хто всупереч тобі стане.
І обернешся ти змією отруйною,
мамбою чорною, на безборонних полюючу,
аби вдовольнити серце своє - жертовник Молоха.
***
Тож не проси мене видаляти заваду із горла твого,
жалами слів у грудях її стезю тобі випікаючи,
бо не було на горі Елеонській праведника,
котрому належало камінь кинути.
Інші - мені не указ.

Мій величний драконе, дванадцяти років чекання
достатньо для жінки, бо сонячний вітер вбиває бажання злетіти,
і коріння росте, доростаючи суті - пізнанням
вплітає мене в полотно, що сувоєм згорнеться в минулості світу.

Світ шукає той звук, у якому відтвориться світло,
себе загубивши в безмежжі своїх віддзеркалень. Тут погляду тісно,
і усе, що я знаю – очима побачене титло
над тим, що свічадо окреслених слів не відтворить ні нині, ні прісно.

Мандрівний мій драконе, сузір’я відкрили портали -
і ти повернувся у душу схололу. Зникають кордони означень –
я обличчям до ночі на крил твоїх порух чекала,
і шлях мій віднині собі я дозволю, а іншим весь біль мій пробачу.

Пробачати так просто… Забути пробачене важко.
Забулось не те, що хотіла насправді забути: відкинуті тіні
шарудять у пітьмі, наче хижі потворні комашки,
моїми чуттями з очей визирають зустрічних - і прісно, і нині.

Ніч приходить зі сходу, мій мудрий і сивий драконе,
і сукні її із леткого шифону до вічності плину дотичні.
Об’єктивна реальність: душа є окрема від крони
краплинка того, що не вхопиш і словом. Хронічно

Хронос мрії стинає: без них легше входити в Лету.
Бажання свої відпускати не хочу на радість скелястим теренам.
Маю промінь Селени - і дивних видінь силуети
на стежці моїй, переплетеній з сонцем і вітром, чатують на мене.

Я, вростаючи в землю корінням, навчилась літати.
Коріння і крила однаково душам важливі. Мій вільний драконе,
безборонна любов – найміцніші у всесвіті грати:
кармічно об’єднані крони сплітаються в німби, у лози і грона.

За кордонами слова ніколи не зникне дорога,
тому не тримай, розімкни зачароване коло – і підемо далі.
Кожен має можливість зігріти долонями Бога
у вічному «зараз», у тлінному храмі, у кожнім зустрічнім Граалі.