Мій величний драконе, дванадцяти років чекання
достатньо для жінки, бо сонячний вітер вбиває бажання злетіти,
і коріння росте, доростаючи суті - пізнанням
вплітає мене в полотно, що сувоєм згорнеться в минулості світу.

Світ шукає той звук, у якому відтвориться світло,
себе загубивши в безмежжі своїх віддзеркалень. Тут погляду тісно,
і усе, що я знаю – очима побачене титло
над тим, що свічадо окреслених слів не відтворить ні нині, ні прісно.

Мандрівний мій драконе, сузір’я відкрили портали -
і ти повернувся у душу схололу. Зникають кордони означень –
я обличчям до ночі на крил твоїх порух чекала,
і шлях мій віднині собі я дозволю, а іншим весь біль мій пробачу.

Пробачати так просто… Забути пробачене важко.
Забулось не те, що хотіла насправді забути: відкинуті тіні
шарудять у пітьмі, наче хижі потворні комашки,
моїми чуттями з очей визирають зустрічних - і прісно, і нині.

Ніч приходить зі сходу, мій мудрий і сивий драконе,
і сукні її із леткого шифону до вічності плину дотичні.
Об’єктивна реальність: душа є окрема від крони
краплинка того, що не вхопиш і словом. Хронічно

Хронос мрії стинає: без них легше входити в Лету.
Бажання свої відпускати не хочу на радість скелястим теренам.
Маю промінь Селени - і дивних видінь силуети
на стежці моїй, переплетеній з сонцем і вітром, чатують на мене.

Я, вростаючи в землю корінням, навчилась літати.
Коріння і крила однаково душам важливі. Мій вільний драконе,
безборонна любов – найміцніші у всесвіті грати:
кармічно об’єднані крони сплітаються в німби, у лози і грона.

За кордонами слова ніколи не зникне дорога,
тому не тримай, розімкни зачароване коло – і підемо далі.
Кожен має можливість зігріти долонями Бога
у вічному «зараз», у тлінному храмі, у кожнім зустрічнім Граалі.