Єх, куме, умієте ж ви крівцю зеленого змія виготовляти! Вам би велику ґуральню, так би мовити, у особисту власність. Люди мали б можливість якісний продукт споживати. Прозорий, що та краплина на краєчку бурульки. А пахне… Ну, от як повинен національний продукт такого виду пахтіти, так і віддає… Не те, шо оте магазинне казна-що: скільки грошей не віддай, а воно спирт у воді розбовтаний. І шо особливо впоперек горла стає, то ото шо така дурня, а й та від сусідів завезена. Наче тут на воду дефіцит, цукрових буряків немає чи дріжджі тра з Австралії везти. Після тієї магазинної, не повірите, навіть не чорти, рідні, чорненькі, з ріжками, а якісь дурнуваті білки ввижаються… Ну то за вашу домашню гуральню, куме…
До чого оце я веду… Ми з вами того так добре сидимо, бо баба моя до правнуків поїхала. А до правнуків без гостинців їхати остання справа, самі розумієте… Ну ото були ми учора з бабою на базарі. Думав, помру. Ви ж знаєте мою бабу: вона кожну етикетку прочитає, перш ніж щось купить. А воно ж від базару половина тіко залишилась. Микола, шо на іграшках, раніше трьох продавчинь тримав, а зараз сам стоїть. І товару: від того, шо було – нічого цікавого залишилось. У Семенихи на тряпках дві доньки сиділо, а зять своїм мікроавтобусом за товаром їздив, а теперки вона знову сама сидить, а зять десь на заробітки подався. А у місті, кажуть, молокозавод закрився. Все, не буде цього літа дітлахам дешевого місцевого морозива. Моя як здуріла: бігає по тому базару, те, чого немає вишукує. І одіж їй не така, і обувка їй не підходить, іграшки не з того зроблені… Телевізора ж надивилась, де ото про якість розказують, а шо не з нашими грошима на імпортну якість губу розкатувати, не розуміє... То ж по телевізору ми все краще й краще живемо. Уже так добре, шо й лікарні нам не потрібні, то їх від нас у місто забирають. Тепер, як захворієш, до кладовища і зручніше, і дешевше добиратись. Наливайте, куме, бо змерз я учора так, що й сьогодні ще дещо не розмерзлось.
Так нічого моя бабця і не купила, печінку мені виїла, склала гроші у торбу, каже: « У місті багато великих магазинів, там шось виберу». А шо вона там вибере, коли за законами нашого житія, кожного разу, коли нам до пенсії гривню додавали, ціни не менше, як на три, виростали… Дивуюсь я, куме. Я думав, шоб гроші у країни були, треба побільше усіляких заводів, фабрик там, шоб товар був, і уже ним з сусідами торгувати. А по телевізору кажуть, шо товар треба закуповувати, а заводи і фабрики продавати. А ще край треба, аби хтось нам у борг дав. Куме, скільки років живу, завжди думав, шо жити у борг – сором. А вони готові за той борг на власних краватках завіситись. Якшо і в інших країнах таке коїться, то не дивно, звідки та світова криза узялася. Наливайте, куме, бо краще вже гірке пити, аніж гірке думати.
Мене, куме, не за себе образа бере. Я сподівався, шо хоч онуки краще житимуть. А з такими справами і їм, схоже, не світить. Я оце нещодавно сидів і думав. Звичайно дитина, коли вчиться розмовляти, спочатку говорить «дай», а вже потім ми вчимо її говорити «на». Тільки не кожна дитина здатна те «на» засвоїти. Є такі, шо школу закінчують, а «на» вміють говорити, тільки коли когось під дих б’ють. А якшо послухати тих, хто у нас при владі, то вони при кардій змозі кажуть «дай», вміють казати «дам», особливо перед виборами, а от «на», та «візьміть», якщо це не передвиборна кампанія, я від них жодного разу не чув. А їхні діти навіть те «дай» казати не хочуть, а просто беруть, шо заманеться, та й по тому.
То виходить, куме, неправильно ми дітей виховуємо. Не треба їх тому «на» вчити, аби у всіх рівні умови були. Або треба, шоб як дитя школу закінчить, кожне сказане і дією підтверджене «на» документувалось, а потім у парламент та у президенти обирати з тих, у кого тих «на» найбільше набереться. То шо ви на це думаєте, куме?