Я бачу… дуже гарну пташку … а поруч…... ліків повну пляшку…
У неї двійко на плечах крильцят вимірюють розмах. Амброзію сипнувши в рань, один промовив:
- Тільки глянь, навкруг одні лиш вороги. Простерту длань відкусять до ноги. Радіє, бач як, зграя недолуга, що морить пташку капосна недуга. Юрба нахаб.… О, завидющі пси! Готові на списи здійняти серце з кров’ю голубою. Ці вихідці з курних домівок спливають заздрістю до сливок, у лоб цілованих судьбою…
А інший:
- Лишенько з тобою! Ти що верзеш? Де бачиш ворогів? У нашу висоту хіба сягнеш? Ще жоден не зумів. Хоча і хвора, бачиш, вірша пише… І задуми в голівоньці колише. Високого польоту птасі усі у друзі набиватись ласі. Та хай не тужаться задурно, бо й на підборах та котурнах не стануть їй і по плече… бо неповторна… ще й пишна, як оті хліба…. Хоч… кров у неї й голуба, та кістка, визнаємо, чорна…
       Вона наврунилась мені у алергійнім дикім сні. Та я не хвора зараз. Ні. З температурою під сорок я бачу тільки сірий морок, а в голові лиш брутто й нетто: міксують райдугу з магнето… Про сон я думаю: це знак, аби ішла по світу так, щоб пташкам крилець не ламати, бо родом я з курної хати… Мої долоні досить грубі, сапа й лопата більш їм любі, аніж браслети та каблучки, що ніжним паннам красять ручки. Куди мені до птах таких, я ж так… землі моєї… сміх…