Маленький ангел народився з моїх снів
З твоїх очей і наших спільних слів
Ангел як ангел – блакитні очі, біле пір'я
Маленьке немовля з небесного сузір'я.

Його принесло сонце два дні тому
Поклало на поріг мого (не твого) дому
Маленьке пташеня не вміє ще літати
Малесеньке дитя лиш вміє лепетати.

Ти не повіриш, скільки щастя в цій дитині,
У кожній усмішці, у кожній з нею днині.
Він тільки мій, нікому не покажу,
Нашу з ним казку нікому не розкажу.

За що цей дар – не знаю, не просила,
Не знаю, чим його у неба заслужила.
Все, що в нього є – дивне ім'я «Любити»,
Таке незвичне, але з ним треба жити.

Мій ангел – трішки не такий, як всі:
У нього тато – сонце, мама – моя мрія,
Тому він смертний, як і ми усі,
Літати зможе, жити вічно – не зуміє.

Цей ангел – це моя любов до тебе,
Найкращі почуття, відділені від себе
Відділене від серця окрилене маля
Моє кохання – твоє небесне немовля.

Любов не вічна, ти можеш її вбити,
Сказати кілька слів, на той світ відпустити.
А може, мого ангела давно ти вже чекаєш,
У нього твої очі, і це ти також знаєш?

Чи буде жити ангел, чи помре
Чи нас з тобою в хмари забере?
Коли відчуєш, вирішиш все сам
Чи ти цінуєш те, що ангел приніс нам.

P.S. – Бачиш, це моя любов. Дитя моє і сонця.
- А хто ж тоді я?
- А ти всього лиш день її народження… І за це я тебе люблю.


10. 02. 2005

Ну добре, я вже поклала до ніг зброю,
Я вже скорилась, а тобі ще мало.
Втішаєшся, смієшся, милуєшся собою
Життя тобі сьогодні перемогу в руки вклало.

Тепер ти – на коні, а я дивлюсь додолу
Тепер все знову стало на старі місця.
Та ненадовго – раби уже відчули волю,
Вже зовсім скоро буде день твого кінця.

Ти знаєш це, але мене ти все ж таки зламав,
Тебе колись уб'ють, але мене там вже не буде.
Мої права і голос ти щойно відібрав
Під ноги кинеш й назавжди їх забудеш.

Я знаю, що я знищена, ніщо я і ніхто,
Порожнє місце, нічиє ім'я
Та не остання – таких, як я, ще сто
Прийде й завершить те, що розпочала я.

Я не здалась – я просто вмію з честю програвати
Моя поразка, моя була й війна.
Ти наді мною, і я мушу мовчати
Зціпивши зуби, біла, як стіна.

А ти ж так хочеш, щоби я плакала, кричала,
Ти ледве стримуєш свою жорстоку суть.
Твої слова – пекучі, як осині жала,
Повір, вони тобі нічого не дадуть.

Ти хочеш, щоб я просила змінити гнів на милість,
Тому мене принижуєш, лякаєш і цькуєш.
Не дочекаєшся. Я краще вже ступлю в могильну сирість,
Аніж прийму помилування, яке ти так даєш.

Я бачу у тобі тварину – скажену, небезпечну, дику
Вона мене готова зжерти, та ти її тримаєш
В твоєму голосі вже чутно перші нотки рику,
І раптом ти її із клітки випускаєш.

Я не боюсь – я знала, з ким боролась стільки літ
Я знаю твою силу – ти можеш мене вбити
Мене рукою б'єш ти навідліт
Я падаю і ледь встигаю стогін свій спинити.

Червона кров повільно заливає білі плити
Гаснуть люмінесцентні лампи, кудись зникають стіни.
Я на підлозі, а ти продовжуєш мене жорстоко бити
Перед очима горять вогні і вибухають міни.

Мій біль тобі, сволото, приносить насолоду
Ти задоволений, хоча й не зміг мій дух зломити.
Ти після цього, наче дикий звір, будеш хлебтати воду,
Я підведусь, піду і далі буду якось жити.

Тебе колись-таки та й доконає
В кам'яне серце встромлять ніж тобі
Ті сотні, що за мною, а я перечекаю
Той час, вернусь і сяду поряд на землі.

Загляну в очі, спитаю, чи болить
Кам'яне серце, чи тільки кровоточить.
Я не прощу, та ненависть мою приспить
Твій погляд, і твої стражденні очі.

Ти вмреш, а я ще довго буду жити
Життя без тебе буде вільне, неземне.
Тобі це почуття чуже, а я буду любити
Вмирай. З тобою вмре все те, що мучило мене.




23. 02. 2005

Я залишаюсь тут тебе чекати,
Дивитися на схід, у променях блукати.
Хоч на колінах, та під сонцем віри
Вмираю я під спів живої ліри.

Я все віддала – всіх своїх птахів.
Летіла й падала з усіх твоїх дахів.
Стріла у серці напилася крові,
Пісні померли на одному слові.

Стріла – струна живої ліри
Завдовжки в три життя без міри
Крізь моє серце тягнеться у небо.
Мені ні сліз, ні крил уже не треба.

Світ розчинився в хмарах і очах,
Зацвів останній день і вже майже зачах.
Струна дзвенить із кожним твоїм кроком.
Душа болить, хвилина стає роком.

Я бачу, як ти йдеш – струна тебе веде,
Я бачу твої риси і впізнаю себе.
Життя чи смерть, а я чекаю страти
За те, що я жила, ти йдеш мене карати.

Несеш в руках всі ночі, ранки, дні і вечори,
А за тобою – діти дзвону й чорної мари.
Береш із неба місяць молодий,
Об хмари гостриш край його кривий.

Я вже змирилась, але одну ще мить
Просить життя, і скиглить, і кричить:
Життя не нажилось, а я пережила
Річок із сотню і всі переплила.

Ну ось ти й тут і бачиш мої муки
Останній подих, вже холонуть руки.
Підносиш меч, і тихо стогне час
Я бачу небо, небо бачить нас.

Ну от і все, погасли звуки,
Замовкло світло, зачинились люки.
Ще трохи болю. Світ згортався у сувій,
Ховали складки хитромудрий крій.

А моє «я» тріщало по всіх швах,
Нитки губились у дитячих снах.
Ті сни в безодні тихо розсівались,
Прощались, плакали, а деякі сміялись.

Так тихо, що мене майже нема,
Довкола тиша чорна, мертва і німа.
Лиш десь далеко вперше плакало дитя –
Струна дала йому моє життя.

01. 02. 2005