Я залишаюсь тут тебе чекати,
Дивитися на схід, у променях блукати.
Хоч на колінах, та під сонцем віри
Вмираю я під спів живої ліри.

Я все віддала – всіх своїх птахів.
Летіла й падала з усіх твоїх дахів.
Стріла у серці напилася крові,
Пісні померли на одному слові.

Стріла – струна живої ліри
Завдовжки в три життя без міри
Крізь моє серце тягнеться у небо.
Мені ні сліз, ні крил уже не треба.

Світ розчинився в хмарах і очах,
Зацвів останній день і вже майже зачах.
Струна дзвенить із кожним твоїм кроком.
Душа болить, хвилина стає роком.

Я бачу, як ти йдеш – струна тебе веде,
Я бачу твої риси і впізнаю себе.
Життя чи смерть, а я чекаю страти
За те, що я жила, ти йдеш мене карати.

Несеш в руках всі ночі, ранки, дні і вечори,
А за тобою – діти дзвону й чорної мари.
Береш із неба місяць молодий,
Об хмари гостриш край його кривий.

Я вже змирилась, але одну ще мить
Просить життя, і скиглить, і кричить:
Життя не нажилось, а я пережила
Річок із сотню і всі переплила.

Ну ось ти й тут і бачиш мої муки
Останній подих, вже холонуть руки.
Підносиш меч, і тихо стогне час
Я бачу небо, небо бачить нас.

Ну от і все, погасли звуки,
Замовкло світло, зачинились люки.
Ще трохи болю. Світ згортався у сувій,
Ховали складки хитромудрий крій.

А моє «я» тріщало по всіх швах,
Нитки губились у дитячих снах.
Ті сни в безодні тихо розсівались,
Прощались, плакали, а деякі сміялись.

Так тихо, що мене майже нема,
Довкола тиша чорна, мертва і німа.
Лиш десь далеко вперше плакало дитя –
Струна дала йому моє життя.

01. 02. 2005