Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер каламуть,
Повз далекі, забуті і милі
Сни, що наче з дитинства встають.

Повз життя, повз любов і розстання,
Повз осінні холодні гаї,
Повз затиснуте в горлі ридання,
Повз гарячі обійми твої.

Де ти зникла? В ранковому полі
У яку одійшла далину?
Не доволі чи, може, доволі —
Без спочинку, без щастя, без сну...

Не спиняючись ні на хвилину —
Тільки чути тремтіння коліс,—
До світанку, немов до загину,
Мимо грізної паводі сліз.

Мимо! Мимо! Лиш прядива диму
Чеше вітер об мокрі дроти.
Мимо щастя чужого і мимо
Голубої, мов сон, темноти...

1939

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди тисячолітніх злив.
Тут готська дівчина на березі стояла,
Чекаючи з-за моря кораблів.

Гроза росла. Купали гострі крила
Столітні чайки в голубій воді.
І тільки ми й каміння постаріли,
А небо й хвилі вічно молоді.

Але й для нас за обрієм звичайним
Встає такої юності димок,
Що ми, як дві безсмертно білі чайки,
Назустріч їй і шторму летимо.

1937

Аж ось — зника моє серце, воно вогником
блимне востаннє і — розстання, розстання,
розстання гасить його непрозорий туман. І
я бачу: хвилі біжать наздогони, думки мої — хвилі біжать наздогони. І тоді одкривається тайна: розстання, розстання, розстання! Тоді одкриваеться тайна: це ти, океан!

Батьку мій, океан! Кипуча смола в казанах животворчого руху! Навзнак небо лежить на тобі, ви в обіймах сплелись, до грудей своїх тиснеш розпатлану голову хмар. Ти наповнений бурею, вітром і штормом — і вітром і штормом вирує народжень задуха в казанах твого творчого руху — приплин, і відплин, і солоної крові краплин блискавиці в громах!

Де твої береги, несподіване серце прибою? Де твоєї снаги вікової поставлений муром кордон? Розриваються труби грози, владно збуджують тишу гобої, йдуть колони прибою — тобою, тобою, тобою владно кинуті за горизонт.

Ритми руху твого: приплин, і відплин, і кресчендо норд-осту, і тремоло теплих пасатів — в них згасати вогням, в них горіти й згорати серцям... Я приймаю тебе, безмежжя погроз, подорожнице грізна моя, в рік життя мого двадцять п’ятий,— я приймаю тебе, як мету, і як серце моє — без відплати! — не здолати з тобою нас, ні, не здолати: ми початок, ми рух, ми життя, нам немає кінця!

Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я прибоєм на каміння зриваюсь... Це ти, о мій батьку, це ти! Я вітром, і штормом, і хмарою, й сонцем нап’юся разом з тобою, коли день його в лоно несите вечірнє твоє прокотив!

Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я лава многих вод блискавичних в безперервному русі. Гроза солоної крові в тобі. І пісня твоя, і слава твоя, і слава твоїх просторів, з яких нема повороту назад.

Ми запліднені сонцем, і вітром, і штормом, і небом, де удар на удар — над нами двобій блискавиць. Океан! Океан! Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я серце в тобі, і прибоєм — у берега ребра... Батьку мій, океан! Ти лежиш горілиць. Ти на ноги стаєш — ми з тобою у бурю знялись!

1933

В райдугу чайка летіла.
Хмара спливала на схід.
Може б, і ти захотіла
Чайці податися вслід?

Сонце на заході впало.
Райдуга згасла в імлі.
Темно і холодно стало
На неспокійній землі.

1936

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози.

Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі
Розтинають чорнотою сповнений повені плин.
Березневий приплин. І польоту орлиного крики.
Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин.

Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку?
Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду.
День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку.
Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду.

Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали,
Коли ти кулаками у люті безсилій гатив,
Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло,
У розтруб світової прачорної глухоти.

Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин
Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є.
Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту
Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє.

Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок
Непроглядної ночі — летить геніальності крик,
І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем...
Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик?

До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром.
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів
Нагадає тобі про даремність надій і довіри,
Про печаль завойовань і силу того, що згубив.

Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,—
Проростання небес у вершинах дубів вікових,
І крижин березневе кружляння в потоках розкутих —
Це весна, це чекання і щастя, і болів нових.

А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі?
Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти,
Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю!
Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости!

Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане
Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози
Проростають із теплого серця живого Бетховена.
До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934

Генріх Гейне (Гайне) (1797—1856)
Вірші в перекладі Леоніда Первомайського

Гонець

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
«Яка,— спитай,— заручена
Дунканова дочка?»

Коли чорнява, скаже він,—
Одразу знати дай.
Коли білява, скаже він,—
Не дуже поспішай.

Піди та майстрові скажи,
Щоб він мотузку сплів.
Повільно їдь, а привезеш —
Віддай мені без слів.


* * *
Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.

I навіть, коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
I тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.


* * *
В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти співом голосним.

Так я в темряві співаю,
Мов дитя, в чеканні дня,—
Пісня, може, й не весела,
Але жах мій розганя.


* * *
Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,—
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.

Повітря свіже — смеркає,
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті.

Із золота гребінь має,
I косу розчісує ним,
I дикої пісні співає,
Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору
Проймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім
I човен, і хлопець з очей,
I все це своїм співом
Зробила Лорелей.


* * *
Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й не знали про те самі.


* * *
В тяжкому сні я плакав:
Побачив тебе я в труні.
Прокинувсь, а сльози в мене
Ще ллються з очей рясні.

В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти не моя.
Прокинувся і ще довго
I гірко плакав я.

В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти будеш любить.
Прокинувсь я і досі
Не можу сліз спинить.


* * *
На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.

Нічого в цьому світі
Тривалого нема —
Палатиме в серці літо,
А личко зв'ялить зима.


* * *
Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
I з нею до шлюбу стає.

I дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
I щастя вже не жде.

Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким — надвоє
Серце тому розбива.


* * *
Чомý троянди немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чомý, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні?

Чомý так гірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чомý в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?

Чомý холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чомý така пустельна земля
I сіра, мов труна?

Чомý мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене?
Скажи, кохана моя, чомý
Покинула ти мене?


* * *
Самотній кедр на строми́ні
В північній стоїть стороні,
I кригою, й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.

I бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самоти́ні
На спаленій сонцем скалі.


* * *
Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —
Троянда і сонце, лілея й голубка.


* * *
Всю душу свою до краю
Я лілії віддаю,
Хай дзвінко вона співає
Пісню про милу мою.

Щоб пісня завжди тремтіла,
Як досі цілунок тремтить,
Яким вона спалила
Мене в незабутню мить.


Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.— К.: Освіта., 1992.

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном...
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.

Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.

Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.

Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.

Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.

Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.

Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.

Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:

«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.

Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,

на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»

Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.


20 лютого 1942 р.

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося, похололо,
як і ждалося від спокон.

Все ввижається, мов з туману,
крізь морозне синє скло
ми зустрінемось – зимно гляну,
все забулося, що було.

Тільки знову, як звечоріє,
в присмеркову печальну мить,
мов заблукане, без надії
серце жалісно защемить.

Тільки тугою упокорення
буде рватися пісні крик.
Так до тебе, мов до кореня,
серцем я приріс навік.


Вороніж, 20 листопада 1941 р.

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну пекучу рану
почуваю я тебе.

Я хотів би навік забути
рук чаїних твоїх тепло,
праліс темний і запах рути,
все що казкою поросло.

Щоб не думати й не жаліти,
що так пізно ти прийшла,
коли в’янули темні квіти
край прозорого джерела;

щоб з’явилася ти в останнім
передсмертнім до мене сні,
щоб тривогою і бажанням
ти зосталася в мені.


Прилуки, 31 серпня 1941 р.

Як дар життя, безцінний дар
        я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
        як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
        і мій гасили жар.

І тільки на шляху війни
        вночі тебе я стрів.
За нами степ вогнем горів
        і бачив темні сни.
Ти йшла до наших таборів,
і я відчув тебе без слів,
як серце снів, як тихий спів
        забутої струни.

Мов два холодних джерела
        ’дне одному навстріч
ми йшли – та невблаганна ніч
        в бою нас розвела.
І не склепити більше віч,
і тільки чути серця клич:
ця зустріч в найстрашнішій з січ
        була чи не була?


Ніжен, 15 серпня 1941 р.