Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози.

Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі
Розтинають чорнотою сповнений повені плин.
Березневий приплин. І польоту орлиного крики.
Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин.

Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку?
Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду.
День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку.
Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду.

Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали,
Коли ти кулаками у люті безсилій гатив,
Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло,
У розтруб світової прачорної глухоти.

Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин
Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є.
Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту
Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє.

Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок
Непроглядної ночі — летить геніальності крик,
І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем...
Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик?

До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром.
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів
Нагадає тобі про даремність надій і довіри,
Про печаль завойовань і силу того, що згубив.

Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,—
Проростання небес у вершинах дубів вікових,
І крижин березневе кружляння в потоках розкутих —
Це весна, це чекання і щастя, і болів нових.

А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі?
Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти,
Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю!
Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости!

Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане
Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози
Проростають із теплого серця живого Бетховена.
До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934