Аж ось — зника моє серце, воно вогником
блимне востаннє і — розстання, розстання,
розстання гасить його непрозорий туман. І
я бачу: хвилі біжать наздогони, думки мої — хвилі біжать наздогони. І тоді одкривається тайна: розстання, розстання, розстання! Тоді одкриваеться тайна: це ти, океан!

Батьку мій, океан! Кипуча смола в казанах животворчого руху! Навзнак небо лежить на тобі, ви в обіймах сплелись, до грудей своїх тиснеш розпатлану голову хмар. Ти наповнений бурею, вітром і штормом — і вітром і штормом вирує народжень задуха в казанах твого творчого руху — приплин, і відплин, і солоної крові краплин блискавиці в громах!

Де твої береги, несподіване серце прибою? Де твоєї снаги вікової поставлений муром кордон? Розриваються труби грози, владно збуджують тишу гобої, йдуть колони прибою — тобою, тобою, тобою владно кинуті за горизонт.

Ритми руху твого: приплин, і відплин, і кресчендо норд-осту, і тремоло теплих пасатів — в них згасати вогням, в них горіти й згорати серцям... Я приймаю тебе, безмежжя погроз, подорожнице грізна моя, в рік життя мого двадцять п’ятий,— я приймаю тебе, як мету, і як серце моє — без відплати! — не здолати з тобою нас, ні, не здолати: ми початок, ми рух, ми життя, нам немає кінця!

Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я прибоєм на каміння зриваюсь... Це ти, о мій батьку, це ти! Я вітром, і штормом, і хмарою, й сонцем нап’юся разом з тобою, коли день його в лоно несите вечірнє твоє прокотив!

Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я лава многих вод блискавичних в безперервному русі. Гроза солоної крові в тобі. І пісня твоя, і слава твоя, і слава твоїх просторів, з яких нема повороту назад.

Ми запліднені сонцем, і вітром, і штормом, і небом, де удар на удар — над нами двобій блискавиць. Океан! Океан! Я краплина в тобі. Я хвиля в тобі. Я серце в тобі, і прибоєм — у берега ребра... Батьку мій, океан! Ти лежиш горілиць. Ти на ноги стаєш — ми з тобою у бурю знялись!

1933