___ Валентин Лабунський, для УП

Про цю трагедію не знає не лише людство, а й більшість українців. Втім, кістлява рука голоду, яким Сталін й по війні "виховував" Україну, забрала 1947 страшного року до мільйона українських життів.
Що стало причиною трагедії, якими були її масштаби, що робила влада, аби допомогти жертвам нового голодомору? Про це розповідають документи.

Ситуацію в сільському господарстві повоєнної України ускладнила політика керівництва республіки й СРСР. Негативний вплив на неї мала, насамперед, невідповідність державних заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію й оптових – на промислові товари, необхідні селу.

Інакше кажучи, плоди праці хліборобів забирали за безцінь, а необхідні їм товари й машини продавали за захмарними цінами. До цього додавалася абсолютно ідіотична податкова система, яка не залишала українському селянинові майже нічого.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в колгоспах по війні різко зменшилася кількість робочих рук – багато людей загинуло на фронтах, а демобілізовані воїни намагалися правдами й неправдами не повертатися до рідних сіл, де панував кріпосницький лад, й влаштовувалися деінде, аби не в колгоспах – на будовах, заводах, фабриках, лісоповалі...

Новини ТаблоID

Колишня подружка Андрія Ющенко крутить з другом Довгого
Шуфрич показав, як він стріляє з лука
Андрій Ющенко зводив свою нову пасію на бойовик. ФОТО
Сердючка надягла шортики і осідлала тренажер
Головне у середу - смиренність і покаяння
Українська співачка стала "Місіс світу"
[an error occurred while processing this directive]
Основною робочою силою в колгоспній Україні по війні були жінки – питома вага жіночої праці в аграрному секторі української економіки становила в 1946 році 80%.

Широко використовувалася також дитяча праця. У колгоспах України в ті роки працювало 800 тисяч дітей у віці від 12 до 16 років. Не зважаючи на це, компартія й уряд СРСР вимагали беззастережного виконання плану здачі хліба державі.

В неурожайному 1946 році Україна мала здати 340 мільйонів пудів зерна. Пізніше обсяги зерноздачі підвищили до 363 мільйонів. З огляду на посуху, це була абсолютно нереальна цифра, й колгоспи виконати план не змогли.

Тоді з допомогою уповноважених партії усі колгоспи було піддано повторній перевірці. В результаті на заготівельні пункти з колгоспних комор вивезли навіть насінний фонд.

У доповідній записці одного такого уповноваженого читаємо: "Проведеною перевіркою встановлено, що в 47 районах Житомирської, Кіровоградської, Вінницької, Миколаївської, Сумської та Запорізької областей з колгоспів вивезено не тільки весь урожай, а навіть і сортове насіння".

Й так по всій Україні. Це означало, що українські села напередодні зими 1946-1947 року залишилися без хліба. Якщо голова колгоспу намагався залишити бодай щось, його безжалісно карали. За 1946-й і перший квартал 1947 року в Україні було засуджено 1312 голів колгоспів.

Відібраний у хліборобів хліб експортувався за кордон. Згідно з документами, український хліб відвантажувався до Польщі, Чехословаччини, Болгарії. Це була сталінська "інтернаціональна допомога".

Величезні обсяги зерна поставлялися з України до Москви й Ленінграда. В самих же українських селах починався голод. Ось витяг з доповідної записки Дніпропетровського обкому партії Хрущову й Коротченку, які в той час керували підрадянською Україною:

"Повідомляємо, що з 11 681 колгоспу в області видається на один трудодень: в 20 колгоспах – 50 грамів хліба, в 117 – від 50 до 100 грамів, в 486 – від 100 до 200, в 665 – від 200 до 400..."

Але Сталіну та його сатрапам в Києві й цього було недостатньо. Вони зажадали різко зменшити контингент осіб, які отримували хліб за карточками. В сільській місцевості хлібних карточок позбавили 3 мільйони осіб.

Було встановлено нові норми забезпечення хлібом непрацездатних дорослих членів родин (250 грамів на день) і дітей (300 грамів на день).

В Україні почався голод. Доведені до відчаю, перед загрозою голодної смерті колгоспники зверталися до керівництва республіки й країни з розлогими листами.

З листа колгоспників з села Попелюхи Піщанського району Вінницької області тодішньому керівникові України Микиті Хрущову:

"Дорогий Микито Сергійовичу, заступнику наш, важко нам, обірвані ми, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше за худобу живемо, ніколи не було так тяжко, як тепер. Люди наші з голоду помирають, діти від недоїдання стають каліками, харчуємося ми лободою й корою, а хліб можна купити лише за 160 кілометрів від нашого села та й грошей у нас немає.

Колгосп нам за нашу працю нічого не дав, й з голоду ми подихаємо. Якщо ви, Микита Сергійовичу, нам не допоможете, то не буде кому наступного року землю орати..."

За зиму 1946-47 року в селі Попелюхи від голоду померло 70 селян. У деяких родинах за зиму винесли по кілька небіжчиків.

З кожної області, з кожного району до Києва й Москви йшли і йшли селянські послання з проханням допомогти. Але залишалися вони голосами волаючих в пустелі.

В Україні почався масовий мор.

З доповідної записки обласного управління МВС по Чернігівської області: "Повідомляємо, що за першу декаду 1947 року в області зареєстровано 2 тисячі 53 особи, хворих на дистрофію, з них 903 особи – діти. За другу декаду 1947 року зареєстровано 2 тисячі 820 таких осіб, з них 1367 чол. – діти..."

Така сама ситуація була й в інших областях України. За приблизними підрахунками, голод 1947 року викосив в Україні від 100 тисяч до мільйона людей, переважно селян.

Під час другого голодомору в Україні, як і під час першого, почалося людоїдство. З доповідної записки від 6 лютого 1947 року українського управління Міністерства державної безпеки своєму московському шефові Абакумову під грифом "Цілком таємно":

"В МДБ України продовжують надходити свідчення про випадки вживання в їжу людських трупів. Так, працівниця підсобного госпордарства депо станції Синельниково Дніпропетровської області П. 13 січня 1947 року з’їла труп своєї матері.

26 й 27 січня в селі Каїри Саратського району Ізмаїльської області зафіксовано 4 випадки вживання людського м’яса. Мешканець міста Ізюм Харківської області К. 55 років, який працював завідувачем місцевим моргом, систематично викрадав трупи померлих дорослих і дітей і вживав їх в іжу.

При обшуку в нього було знайдено дитячі голови й кістки ніг дорослих людей. Колгоспниця Ф. з села Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області 21 січня 1947 року вбила і з’їла трьох своїх неповнолітніх дітей у віці від 3 до 8 років.

Група з шести мешканців села Колотвина Ренійського району Ізмаїльської області викралa з цвинтаря два непохованих трупа і з’їлa їх..."

Холоне кров в жилах, коли читаєш такі документи. Українські чекісти повідомляли в Москву, що за станом на червень 1947 року в Україні було виявлено 130 людоїдів. Це тільки виявлених. А скільки людей божеволіли без фіксації емгебешників і їли власних дітей й матерів?!

Тих, хто не божеволів й шукав бодай якісь шляхи порятунку, кидали за грати. Ось ще один документ – витяг з доповідної записки МВС Української РСР, в якому повідомляється, що лише за перші дві декади 1947 року в Україні було порушено 1727 кримінальних справ. Й далі йде розшифровка:

"Колгоспницю Леско з Чернянського району Одеської області засуджено на 8 років позбавлення волі за крадіжку 3 кілограмів колосків...

Об”їзчика Чайку з колгоспу імені Шевченка Полтавської області засуджено на 5 років позбавлення волі за крадіжку 20 кілограмів колосків...

Сторожа Колінько з Чорнобаївського району Полтавської області засуджено на 8 років позбавлення волі за крадіжку 16 кілограмів гороху...

Колгоспницю Соломаху з колгоспу "20 років Жовтня" засуджено на 10 років позбавлення волі за крадіжку 5 кілограмів колосків…"

Й так далі. Немає кінця цьому документальному свідченню великого злочину страхітливої гідри, ім’я якій – сталінізм. Його єзуїтство тьмяніє навіть на тлі злочинів секредньовічної інквізиції.

Спочатку в людей до зернини забирали все, а потім відправляли в ГУЛАГ на каторгу за те, що вони, напівмертві, намагалися знайти на колгоспному полі бодай якусь поживу.

І коли сьогодні дехто в білокам’яній та їхні підспівувачі в Києві намагаються знівелювати масштаби злочинів кремлівського режиму проти України, так і хочеться надіслати їм ці страхітливі папери.

Валентин Лабунський, для УП

Борис Соколов
   Тема голодомора на Украине 1932-1933 годов в эти дни звучит с особой силой. В ходе визита в Иерусалим президент Украины Виктор Ющенко призвал Израиль признать голодомор геноцидом украинского народа. Он также приветствовал тот факт, что Россия поддержала решение ЮНЕСКО об объявлении голодомора национальной трагедией, подчеркнув при этом, что за это преступление несут Сталин и коммунистический режим, а не русский народ. Резолюция ЮНЕСКО об "увековечении памяти жертв голодомора в Украине" была единогласно принята незадолго до 25 ноября, отмечаемого на Украине как День памяти жертв политических репрессий и голодомора. 15 ноября в Украинском культурном центре в Москве открылась выставка "Рассекреченная память", где экспонируются рассекреченные материалы архивов Службы безопасности Украины, касающиеся голодомора.

Пока 65 государств признали голодомор преступлением против народа Украины, а 13 стран считают его геноцидом. Теперь и Россия готова, как показало голосование в ЮНЕСКО, официально признать голодомор преступлением, однако отказывается рассматривать его как геноцид. В письме представителя РФ в ООН Виталия Чуркина говорится: "В 1932-1933 годах Россию, Казахстан, Украину и другие республики, которые входили в состав Союза Советских Социалистических Республик, постигла трагедия. В результате массового голода, предопределенного, в частности, неоднократно осужденной репрессивной политикой сталинского режима, погибли миллионы невинных граждан: россияне, казахи, украинцы, люди других национальностей".

Действительно, жертвами голода, связаннного со сталинской коллективизацией, были не только украинцы, но и представители других народов СССР. И полного уничтожения украинцев Сталин как будто никогда не планировал. Да и среди тех, кто осуществлял коллективизацию и репрессии на Украине, были не только русские, евреи, поляки, но и сами украинцы. Но массовое убийство польских военнопленных в Катыни в мире признают геноцидом, хотя Сталин никак не собирался перебить всех поляков и кое-кого из них готов был терпеть у власти в Варшаве (разумеется, под строгим советским контролем).

В то же время никто кроме самых оголтелых сталинистов не отрицает искусственный характер голода 1932-1933 годов и его политическую направленность. Главной целью принудительного изъятия зерна сверх всяких разумных пределов было подавить сопротивление крестьян коллективизации (а среди крестьян на Украине украинцев было 96%), физически уничтожить наиболее опасные с точки зрения советской власти элементы населения. Неслучайно главный удар был нанесен по Украине и казачьим районам Кубани и Дона, где в годы гражданской войны и после ее завершения оказывалось самое ожесточенное сопротивление красным.

Сталин в период голодомора неоднократно подчеркивал необходимость искоренить на Украине "петлюровцев" и "махновцев". Границы Украины перекрыли заградотряды, не позволявшие голодающим искать спасения в российских областях. На крестьян, бежавших от голодной смерти, в российских и украинских городах устраивались настоящие облавы. Те села, где большинство крестьян не вступило в колхоз, а также те, которые не выполнили план хлебозаготовок, помещались на "черные доски". Это означало отключение от снабжения продовольствием и изъятие семенного зерна, что обрекало население на голодную смерть.

А вот огромные жертвы периода коллективизации среди казахов, когда погибла почти половина народа, объясняются иначе. Особо активными врагами большевиков в гражданскую войну казахи, в отличие от казаков, не были. Но сталинские бюрократы в одночасье решили посадить кочевой народ на землю. Скот у казахов уже отняли, а хлеб выращивать еще не научили. В результате разразился страшный голод, вызвавший стихийное восстание, жестоко подавленное.

Да, политика коммунистического режима в годы коллективизации не была сознательно направлена на истребление отдельных этнических групп. Однако жертвы этой политики вполне могли воспринимать ее как геноцид, хотя самого этого термина тогда еще не существовало. И им было никак не легче от того, что рядом гибли крестьяне других национальностей.

Украина собирается выносить вопрос о признании голодомора геноцидом на обсуждение в ООН. Для украинского национального сознания это вопрос принципиальный. Память об общей трагедии способна объединить Запад и Восток, украиноязычную и русскоязычную части страны и народа. Между тем голодомор действительно отличается от нацистского истребления евреев или от турецкого геноцида армян. Возможно, споры могли бы прекратиться, если дополнить Конвенцию 1948 года о геноциде, включив в это понятие массовые репрессии, направленные на уничтожение тех или иных социальных и политических групп. Тогда как геноцид следовало бы рассматривать и советский массовый террор в годы гражданской войны и в 30-е годы, и красный террор, осуществлявшийся коммунистами Югославии и Китая, и ряд других событий недавней истории. России же, думается, стоило бы хотя бы внятно осудить искусственный голод 1932-1933 годов как элемент советских массовых репрессий. И объявить свой День памяти жертв голодомора.

Борис Соколов
16.11.2007 10:48

Аскольд Лозинський, президент СКУ7 листопада 2003 року двадцять п’ять держав-членів ООН видали Заяву до 58-ої Сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, (a пізніше ще чотирнадцять країн-членів підписали заяву або прислали листи підтримки), яка була передана Генсеку ООН постійним представництвом України в цій організації.

В ній, зокрема, зазначалося: "У колишньому Радянському Союзі мільйони чоловіків, жінок і дітей стали жертвами жорстоких дій і політики тоталітарного режиму. Голодомор – Великий голод 1932-33 років в Україні – забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського народу.

У цьому зв'язку ми беремо до уваги заходи з нагоди 70-тої річниці голоду, зокрема заходи, організовані Урядом України".

10 листопада 2003 року Світовий Конгрес Українців (далі СКУ) видав "Заяву на підтримку та в пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні". У Заяві, яка була розповсюджена в ООН, було сказано: "У цьому році відзначаємо 70-ліття насильного голоду 1932-1933 років, спричиненого радянським режимом, під час якого загинуло від 7 до 10 мільйонів українців".

29 січня 2008 року Комітет Організації ООН та неурядових організаціях під час своєї чергової сесії 21-30 січня 2008 року розглянув чотирирічний звіт СКУ за 2003-2006 роки та надав наступні питання для подальшого з’ясування:

1) Позиція Вашої організації щодо спільної заяви про "Голодомор", яка була висунута на 58-ій Сесії Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй?

2) Якими джерелами ви користувалися, подаючи кількість жертв “Великого Голоду“ у своїй заяві?

30 січня 2008 року СКУ дав таку відповідь:

"Позицією СКУ щодо спільної заяви про Голодомор, яка була зроблена під час 58-ої Сесії Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй, є важливість визнання цієї великої трагедії людства майже сорока країнами світу.

Більше того, ми відчуваємо, що це був важливий початковий крок у визнанні цієї події геноцидом у рамках визначення цього слова Конвенцією Геноциду 1948 року. СКУ допоміг Постійному Представництву України в ООН з цією Заявою, зробивши деякі пропозиції. За основу, звичайно, було взято остаточний текст заяви Представництва.

Кількість - від 7 до 10 мільйонів - наведена у нашій Заяві 10 листопада 2003 року, було взято з різних джерел, таких як: книга Роберта Конквеста "Жнива скорботи", остаточний звіт Комісії Конгресу США по Голоду в Україні та з даних, одержаних Міжнародною Комісією визначних міжнародних юристів, скликаних Світовим Конгресом Українців, які представили свій остаточний звіт у 1990 році.

Кількість 7-10 мільйонів включає сім мільйонів з території колишньої Української РСР та три мільйони з інших територій СРСР – з Кубані, Північного Кавказу у Росії та Казахстану. Регіони за межами Української РСР, де найсильніше лютував Голод, у переважній більшості були густо заселені українцями.

Звіт Міжнародної Комісії включає статистичні дані, взяті з двох переписів населення СРСР про етнічне населення до і після голоду 1932-1933 років, які підтверджують вищеназвану кількість.

Якщо Ви потребуєте додаткових пояснень та документальних підтверджень, ми радо представимо їх на Ваше прохання. Ми високо цінуємо Вашу зацікавленість цим питанням".

5 лютого 2008 року на адресу СКУ прийшло повідомлення від Секції неурядових організацій ООН: "Повідомляємо Вас, що Комітет неурядових організацій на черговій сесії 21-30 січня 2008 року вирішив відкласти розгляд чотирирічного звіту Вашої організації Світовий Конгрес Українців та його діяльності за період з 2003 до 2006 роки. Комітет продовжить розгляд вашого звіту під час відновленої сесії 2008 року, проведення якої заплановано на 29 травня-6 червня 2008 року…".

Кількість жертв Великого Голоду 1932-1933 рр. є предметом багатьох дискусій та різних оцінок. Знаємо принайменше дві декларації проти власного інтересу, які цікавлять нас. Вїнстон Черчилль у своїх мемуарах, опублікованих у 1959 році, посилається на розмову з маршалом Сталіним у серпні 1942 року про жахи війни у порівнянні з політикою введення колективних господарств.

У ході розмови, як стверджує Черчилль, Сталін, говорячи про проведення колективізації, підняв дві руки зі словами: "Десять мільйонів - це було жахливо".

Вільям Странг, дипломат Британського посольства у Москві, згадував про розмову з горезвісним радянським захисником журналістом Волтером Дюранті, який заперечував Великий Голод і був у той час репортером газети "Нью-Йорк Таймс" у СРСР. Це було у вересні 1933 року, після того, як Дюранті повернувся з України та Північного Кавказу.

Странг писав: "Містер Дюранті думає, що цілком можливо, що безпосередньо через нестачу продуктів харчування та у зв’язку з викликаними цим наслідками, у Радянському Союзі загинуло 10 мільйонів людей за останній рік".

Доктор Горслі Ґант, завідуючий медичним відділом у Американській адміністрації фонду допомоги, Ленінградського підрозділу (1922-1923), співробітник лабораторій Павлова (1925-1929) та член медичної школи в університеті Джона Гопкінса, повернувся до СРСР у 1933 році, щоб продовжувати роботу з Павловим.

У 1936 році він видав "Медичний огляд у Радянській Росії: результати першого п’ятирічного плану" у "Британсько-Американському Журналi". У своєму листі від 6 березня 1964 року до Дани Далримпл з Відділу сільського господарства США, Горслі Ґант, вказуючи, що радянський уряд заборонив кореспондентам подорожувати з Москви чи Ленінграду до віддалених районів країни, писав:

"Однак як вчений я мав дозвіл на поїздки за межи міст і міг говорити з лікарями, які давали мені звіти з перших рук як про голод, так і про епідемії. Останні були наслідком голоду. Ваші найвищі оцінки жертв голоду є десять мільйонів, у той час як я маю інформацію, одержану секретно від радянських можновладців у Росії, що максимальна цифра сягає п’ятнадцяти мільйонів. У зв’язку з тим, що голодування було ускладнене епідеміями, неможливо встановити, що саме стало основною причиною таких втрат".

Відомий британський історик Роберт Конквест у своїй книзі "Жнива скорботи" оцінює загальну кількість жертв Голодомору 1932-1933 у 7 мільйонів, з яких 6 мільйонів українців. Крім того, він вважає, що в результаті розкуркулення на території СРСР з 1930 по 1937 роки загинуло 4 мільйони людей.

Українців вважали основними противниками розкуркулення. Близько 80% з тих 4 мільйонів були українці, що означає, що у 1930-1937 роках загинуло більше ніж 9 мільйонів українців від голодомору та розкуркулення. Різницю між смертю від голоду та смертю від розкуркулення, на наш погляд, важко встановити.

У своєму звіті до Конгресу США, прийнятому і поданому у 1988 році, Комісія Конгресу по Голодомору в Україні подала кількість жертв українців у широкому діапазоні з кінцевою цифрою, що перевищує 8 мільйонів.

Джеймс Мейс, Виконавчий директор Комісії Конгресу, раніше писав про кількість у 7.5 мільйонів: "Насправді ця цифра може бути вищою. Загальна кількість жертв голодомору у десять мільйонів, здається, була поширена серед радянської еліти…"

Надзвичайно поширена цифра кількості жертв у десять мільйонів заставляє нас серйозно сприйняти вірогідність того, що вона насправді вийшла з радянських офіційних кіл, навіть якщо ми не можемо претендувати на її точність".

У звіті Міжнародної Комісії Розслідування Голодомору в Україні 1932-1933 років за 1990 рік зроблено висновок, що остаточна кількість жертв Голодомору в Україні була не меншою ніж 4,5 мільйонів та приблизно 3 мільйони за межами України, отже, усього не менше як 7,5 мільйонів.

У своєму висновку Комісія посилається на два переписи населення у СРСР: один у 1926 році, другий у 1939. У 1937 році було проведено детальний та повний перепис населення, який засвідчив величезну втрату людей, якою супроводжувався Голодомор.

Крім того, важливо відзначити те, що Сталін приховав результати перепису, а відповідальних за це офіційних осіб було негайно заарештовано та страчено.

У будь-якому випадку, перепис населення 1926 року, який не заперечується, говорить про те, що у 1926 році було 147 мільйонів жителів країни, серед них 31 мільйон – українці і 116 – неукраїнців.

У переписі населення 1939 року, який був офіційно санкціонований, загальна кількість населення становила 170,5 мільйонів, з них 28 мільйонів українці, а 142,5 – неукраїнці. Це означає, що фактично населення України за той час зменшилося приблизно на три мільйони, у той час як неукраїнське населення виросло на 26,5 мільйонів, або на 23%.

Якщо цей відсоток росту застосувати до українців, то у 1939 році, українців мало б бути 38 мільйонів. Натомість виявилося лишень 28. Таким чином, бачимо, що у порівнянні населення України зменшилося на 10 мільйонів.

Деякі науковці твердять, що в результаті сталінських чисток у кінці 1937 року і в 1938 році загинула непропорційно велика кількість українців, особливо у виправно-трудових таборах. Отже, статистика перепису населення 1937 року є дуже важливою для встановлення жертв самого Голодомору.

Розпад СРСР та відкриття архівів висвітлили приховані результати перепису населення 1937 року. Згідно з цим переписом, кількість українців у СРСР у 1937 році становила 26,4 мільйони, що майже на 5 мільйонів менше, ніж у 1926.

Це вже само по собі є приголомшуючим. Коли ще взяти до уваги, що природний приріст неукраїнців у СРСР з 1926 до 1937 років був 17%, кількість українців у 1937 році повинна б становити 36,5 мільйонів.

З цього можна зробити висновок, що за період з 1926 до 1937 роки кількість усіх українців у СРСР порівняльно зменшилася на 10,1 мільйонів. Зрозуміло, оцінюючи кількість самих жертв, від такого обчислення треба відняти ненароджених дітей тих жертв.

Встановити точну кількість жертв будь-якого злочину проти людства чи геноциду неможливо головним чином тому, що злочинець намагається щось приховати, а також через міграцію населення тощо.

Це відноситься і до колишнього СРСР, де чистки документів та людей, які мали доступ до архівів були нормою. Після 75 років ці намагання є ще більш проблематичними. Незважаючи на це, оцінка жертв у 7-10 мільйонів представляє відносно докладну картину кількості жертв, які втратила українська нація від Великого Голоду (Голодомору) 1932-1933 років.

Аскольд Лозинський, президент СКУ, для УП