Над Славутичем запалює весна
смолоскипами каштанів ліхтарі.
Ніби з неба лине пісня чарівна.
Це — наш Київ, краще місто на Землі.

Приспів:
Посміхається мені
влітку, взимку, навесні,
і під сонцем, і в негоду дощову.
Місто люблячих сердець,
мій початок і кінець.
Я — не в Києві, я Києвом живу!

Я проспектами твоїми пробіжусь.
Буде радість, чи тривога на чолі —
всім з тобою щиросердно поділюсь.
Любий Київ, краще місто на Землі
(Приспів)

Все було, та тільки шию під ярмо
не схилили ні царі, ані крулі.
Назавжди твій вільний дух збережемо!
Гордий Київ, краще місто на Землі.
(Приспів)

З неба дивляться твої богатирі,
що звитягою свободу здобули.
Пам’ятають їх не тільки матері —
Славний Київ, краще місто на Землі.
(Приспів)

Всіх закоханих у нього прагне він
привітати короваєм на столі
під святковий малиновий передзвін.
Милий Київ, краще місто на Землі.
(Приспів)

Хай пишаються тобою, рідний край,
всі без винятку, дорослі та малі.
Нам на радість і на щастя розквітай!
Красень-Київ, краще місто на Землі.
(Приспів)

Гей, козаче, до криниці не ходи,
кониченька за собою не води.
Будеш сам ти вороного напувать,
бо не вийде дівчинонька воду брать.

Не журися, що не вийшла Маруся —
не забула вона свого Петруся.
А журися, що змарніла, вся бліда:
полинова у криниці тій вода.

Налетіла на Вкраїну сарана,
поламала, потрощила все вона.
Подалася воля у далекий світ.
Тільки пил до неба від чужих чобіт.

Тож мерщій сідай, козаче, на коня,
не барись, не гай ні ночі, ані дня.
Шаблю вірну та пістоль бери до рук —
визволяти свою землю з тяжких мук.

Шлях далекий простеливсь під копита
і сліди їх буйний вітер заміта.
Не одну ще краплю крові ізрониш,
доки землю свою й волю зборониш.

Щастя-долю в чистім полі ти знайдеш.
І кохану дівчиноньку обіймеш.
В парі з нею ви підете ще, гай-гай!
Звеселяться з вами люди й рідний край.

Тебе б відвести в Діснейленд
за руку, як дитину.
Якщо й тюльпани, твій презент,
пропахли нафталіном.
Ти щось белькочеш, та дарма:
на серці все затерпло.
Чи є ти, хлопче, чи нема —
ні холодно, ні тепло.

Приспів
Я віднесу тебе в музей.
В бюро загублених речей.
Я віднесу…
А може — просто в «секонд-хенд»?
Я віднесу тебе туди,
Куди простіше донести.
І, не торгуючись,
віддам тебе за цент!


Мене приборкать не берись —
не здатен ти ні трішки.
Бо є ще в мене пазурі,
гостріші, ніж у кішки.
Щипну, смикну: «Хі-хі! Ха-ха!..»
Людина ти, чи зомбі?!!
Чи, може, вобла ти суха?..
Що в лоба, що по лобі.
Приспів

Ти, не придатний ні на що,
нудотний і лупатий.
Іди собі, відкіль прийшов,
не заважай кохати!
Мені дорогу стережись
перебігати часом.
Якщо не можеш — не берись.
Ні риба ти, ні м’ясо…
Приспів

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Ну, іще проживеш у найкращому разі
лишній день. І помреш у найкращому разі
мудрецем. Краще пий - бо смоли на тім світі
з казана відсьорбнеш. У найкращому разі.

Сонця промінчик
ухопить не вдається.
Грається котик.

Ти мене зачаклував,
        заманув у темні хащі.
Заморочив-закохав
        і лишив напризволяще.
На дорогу стовпову
        вибираюсь, як умію,
бо без тебе не живу -
        животію... Животію.

        Приспів:
Засинає душа, засинає.
Невагомий туман огортає.
Колисає мене, колисає
        кіт Баюн.
Забуваю, про все забуваю -
де дорога від пекла до раю,
бо кохаю, тебе я кохаю,
        мій чаклун.

Обійшла я сто шляхів,
        сім чобіт залізних стерла.
Серед ночі від жахів
        ледь не вмерла! Ледь не вмерла.
Налітали кажани,
        від русалок утікала.
Перестрівши три сосни -
        заблукала... Заблукала.
        (Приспів)

Серце ти моє забрав
        і сховав його з кінцями.
Між кущів і буйних трав
        чимчикую манівцями.
Я візьму на себе гріх -
        ні на мить не розлучатись.
І в обіймах у твоїх
        прокидатись... Прокидатись.
        (Приспів)

Нічний зорепад.
Загадати бажання
я знову не встиг...

Я на машине умной высчитал,
учтя все тонкости и сложности,
что ты — мой шанс. Один из тысячи
невероятных невозможностей.

Понять итога суть ли, форму ли
всё не могу никак осмелиться.
И в то, что уравнялись формулы,
мне до сих пор еще не верится.

Пришла и места не оставила
для логики. Ты — исключение
из всех и всяческого правила.
Моя любовь. Моё мучение.

Скільки ж нас по всьому світі
порозкидано тепер!..
це ж бо ніде правди діти -
кревних братців і сестер.
        Як живете на землі ви,
        де домівки набули?
        Зустрічайте - я лечу до вас, орли!

Рейс три-двадцять о дев'ятій сорок дві.
Із Борисполя прямую до Москви.
Що зросла з обійстя в княжому селі.
До дідичої московської землі.

З богатирського коріння
виріс меншенький братан.
Нелегкого покоління -
трудівник і хуліган.
        Зичу щастя та багатства,
        миру й розуму на те.
        А все інше - то пусте. Переросте...

Дев'ятнадцята. Запалено ліхтар:
"Рейс шістнадцятий Бориспіль-Краснодар".
Не до моря вирушаю на купель -
до козацьких одвойованих земель.

Славних прадідів онуки
ревно волю здобули.
До землі доклали руки,
щедро кров'ю полили.
        То нехай же у станицях
        пісня ллється голосна.
        Щастя-доля вашу хату не мина!..

О п'ятнадцятій виходжу на перон.
Рейс дванадцятий "Бориспіль-Едмонтон".
Відлітаю до далеких берегів -
канадійських хліборобів-земляків.

Хто ту землю, понад сили
(ще привезені дітьми),
рясно потом ізросили
та угноїли кістьми.
        Тож Господніми дарами
        хай оселі раз у раз
        аж до надлишку наповняться у вас!..

На гостину прилітайте до своїх!
Ми з обіймами зустрінемо усіх.
У Борисполі - минаючи Орлі -
станьте в порох материнської землі.

Не цурайтесь, одгукніться,
наші сестри та брати!
Хоч і важко - спромогніться
свої корені знайти.
        Де схилились осокори
        понад ставом край села
        на землі, яка нас дітками звала.

Её пустой и томный взгляд
до мелкой дрожи пробирает.
О чём болтает невпопад,—
сама, небось, не понимает.
Она проста, как паровоз,
прямая, словно угол дома.
На чердаке — отнюдь не мозг,
одна лишь прелая солома.

Так явно хочет, аж сопит,
и нагло льнёт липучим взглядом.
Как ни брыкайся,— норовит
всё время оказаться рядом.
Со стороны — так нипочём
не догадаться грешным делом,
что мы друг другу нагло лжём
не только словом, но и телом.

И вот сижу, балда балдой,
решаю важную проблему:
Не то в постель идти с тобой?
Не то с разбегу — лбом о стену?
И черепок долбит вопрос
меж душных стен её фатеры:
Кой черт меня сюда занёс
на распроклятые галеры?!.

Как мне жалко тебя, милый друг,
по одной, очень важной причине:
графомания - страшный недуг.
К сожалению, неизлечимый...

Заблудившись в изгибах души,
не трынди и народ не нервируй.
Ты пиши, мой хороший, пиши!
Но листочки - в заначку складируй.

А когда наберется их много -
поступи, как не мальчик, но муж:
умертви их. Как дедушка Гоголь
часть вторую своих "Мертвых душ".

Чом, козаче, вірний друже,
            дивишся знизька?
Що за дума чорна суше
            душу козака?
Що то, брате, за причина -
чи ворожка наврочила,
коня втратив, чи дівчина
            в серце не пуска?

Ой, залізла, пане-брате,
            в серденько оса.
Заважає їсти-спати,
            жалить и куса...
Сам я пан своєї долі,
кінь гуляє в чистім полі,
та тримає у неволі
            дівчина-краса!

Козаку журба - не втіха,
            чи ж тобі не знать?!
Краще кинь об землю лихом,
            гіршого б не мать!
Покажи-но тільки хату,
до якої свата слати.
Та й весілля, друже-брате,
            будемо гулять!!!

Ой, не можу я вставати
            з долею на герць.
Бо кохання наше, клята,
            звела нанівець.
Щирим серцем покохала,
та недоля не дрімала:
не зі мною - з іншим стала
            мила під вінець.

Гей, козаче, утікаймо
            далі від гріха!
Тільки гляну - так негайно
            серце розпука...
Сідлай коня з полуночі,
та й поїдем світ за очі
поза чари ті дівочі -
            ось моя рука!

Ой, не можу, друже милий,
            то зі мною вперш:
так серденько прикипіло,
            що й не одірвеш.
"Гріх великий" - кажуть люди,
хто ж кохався - не осудить.
То ж хай буде все, як буде -
            долі не минеш...

(Песня з неожиданным концом)

Наша встреча недолгой была.
            Мимолетной, как ветра дыханье.
Ты совсем по-английски ушла,
            ничего не сказав на прощанье.
Проза жизни пошла полосой.
            Наше счастье разбили мы сами,
Но скупою мужскою слезой
            я омою твой образ и память.

Я иду, как по тонкому льду,
            и с надеждой ищу тебя всюду…
Даже если нигде не найду,
            всё равно никогда не забуду!
Эти волосы, губы, глаза,—
            только вспомню,— душа замирает.
И скупая мужская слеза
            кожу щёк до кости продирает.

Неподвластна врачам эта боль,
            что терзает когтями своими.
Я теперь, после встречи с тобой,
            не рискую встречаться с другими.
Этот крест я по жизни несу.
            С мелкой дрожью тебя вспоминаю,
Как скупую мужскую слезу
            в туалете ручьём проливаю.

(Пісня з несподіваним кінцем)

Я вже ніколи не забуду
той вересневий перший день...
Як ти прийшла, подібна чуду,
у морі квітів і пісень.

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?


Уже від зустрічі тієї
минули осінь і зима.
А ти — як марево в пустелі:
ось-ось була… І вже нема.
           (Приспів)


Вже краще пізно, ніж ніколи
прийди! Я прошу раз у раз…
Я — ваш новий директор школи,
а ти не ходиш в п’ятий клас!

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?

Лобур-нащадок
засмутив мене знову.
Оцет, син вина.

Завітали хлопці браві
        До шинкарки Рівки.
Взяли, суто для забави,
        Піввідра горілки.

            Приспів:
Наливаймо первачок
        У келішок–гранчачок!
Під солоний огірок
        І сальця шматок.
Будьмо дружно вихилять,
        Щастя-долю вихвалять.
Як гуляти, то гулять
        На увесь шинок!


Стали думать і гадати,
        Як її не стало:
Ще горілки треба брати —
        Піввідра — замало.
            (Приспів)

Як допили, знову стали
        Думати-гадати,
Що відра — таки замало,
        Три відра — багато.
            (Приспів)

Так гуляли до світання,
        А як сонце встало,
Порішили одностайно:
        Три відра — то мало.
            (Приспів)

В минуле йду...
            А вітер квилить.
В обличчя дме,
            збиває з ніг.
І пелюстки
            зів'ялих квітів
несе, мов сніг.
            Барвистий сніг...

            Приспів:
Діти-квіти!
        Де ви, діти,
                де?
Діти квітів
        десь у світі
                є...
Поклик волі -
        тиск у горлі
                враз.
Різні ролі,
        власні долі
                в нас.

Нам пелюстки
            стелили квіти
на шлях у світ -
            великий дім.
Аби могли
            порозуміти
його в собі,
            та нас у нім.
            (Приспів)

До джерела
            важкі дороги...
Його води -
            хоча б ковток.
А вітер б'є,
            кида під ноги
барвистий сніг
            із пелюсток...
            (Приспів)

      (СОЛДАТ УДАЧИ)

Дикие гуси
    на родину строем летят…
Вольная воля,
    да только нельзя им иначе!
Где тебя носит
    по свету, наёмный солдат,
в долгой погоне
    за ласками шлюхи-удачи?
        Припев:
Бросит камень рука,
   что сама без греха -
      Всё равно не приемлю
ни укор, ни позор:
   сладко-розовый вздор,—
      наплевал и растер!
Не моя то вина,
   что поил допьяна
      эту грешную землю,
среди джунглей и гор
   успевая в упор
      передёрнуть затвор…

Дикие гуси!
    подставьте мне крылья свои.
Крепче верёвки
    связала контрактная строчка.
Мы — удобренье
    для этой далёкой земли.
Кровью ли, телом,—
    обязан удобрить. И точка!

        (Припев)

Здесь мы чужие,
    и дома давненько не ждут.
Взять и вернуться —
    хватило б удачи да силы.
Дикие гуси
    с высоких небес отпоют
все до единой
    безвестные наши могилы.

        (Припев)

Накривайте на столи,
            розставляйте лави!
Вже музики прибули,
            й рушники поклали.
Ми з батьками щиро просим
            всіх вас на весілля.
Не минайте, любі гості,
            нашого подвір’я!

                Приспів:
Житемо красиво
        Ми у нашій хаті.
Дітками щасливі,
        Радістю багаті.
Будемо багаті,
        Будемо щасливі.
Будемо кохати,
        Доки будем живі.


Не губіться за столом,
            пийте та гуляйте!
Що на серце вам лягло, —
            те і промовляйте.
А як хміль при добрім слові
            гірко пригубити, —
ну, то ми завжди готові
            та й підсолодити!
                Приспів

Ген лунає вже давно
            музика довкола.
Розступіться! Ми йдемо
            танцювать у коло.
Хай несуться сміх і жарти
            на усі усюди.
Пам’ятайте наше свято:
            іншого не буде!
               Приспів

Текст пісні.
Композитор - Леонід Попернацький
Виконавець - Рустам Галєєв.

"Пісенний вернісаж 2006" - друге місце.

Поміж бурлінь людського поговору
у мертвій тиші — тільки я і ти —
дослухуємось ми до перебору
струн, що з'єднали наших душ світи.

Чому ж тоді слова, неначе гору,
вустам твоїм так важко піднести?
Холодною мовчанкою докору
відповідаєш на мої листи.

Ось так — від віку, нині й повсякчас
всяк робить вибір, до якого здібен,
не знаючи, правдивий він, чи хибен.
При цьому все втрачаєм кожен раз,
бо не бажаєм тих, що прагнуть нас
і не потрібні тим, хто нам потрібен.

О чем жалеть? Мы жили, как хотели.
Идя ва-банк, платили по счетам.
Причины нет, чего б, на самом деле,
Не разыграть в рулетку девять грамм…
            Судьба сполна навешала затрещин.
            Да вишь, под хвост попала вдруг вожжа.
            Неужто мало лошадей, вина и женщин?
            Душа томится, просит куража.

Каков кураж! Обрыдло жить бегами,
хлестать вино, ласкать доступных баб.
Свои грехи пред Богом,— знаем сами,—
не замолить. Покаяться хотя б…
            За всё про всё в раю покой обещан.
            Почто ж болит и мается душа?
            Аж до избытка лошадей, вина и женщин.
            Почти не стало только куража.

Когда тоска, и всё кругом достало,
один патрон загоним в барабан.
И казино, похлеще Монте-Карло,
самим себе устроим, брат «наган».
            Хотим всего,— ни больше и не меньше,—
            когда идем по лезвию ножа.
            Мы проживём без лошадей, вина и женщин.
            Никак не можно жить без куража.

Зеро на кон! И ставки наши биты
окромь одной, которой нет цены.
Взведем курок. Нажмем. И будем квиты…
Простите все, кому чего должны!
            Не сметь рыдать за нас на нашей тризне!
            Так мы хотим. Не ВАМ о том решать.
            Вина и женщин, лошадей, и даже жизни
            и той не жалко ради куража.

На далекім небосхилі
постає краєчок сонця.
Вишні віти ніжно-білі
заглядають у віконце.
        Десь пташки зацвірінчали,
        й знов навкруг постала тиша...
        Лиш в обличчя без печалі
        вітерець ласкаво дише.

Боже! — думаєш,— Навіщо
ця краса несамовита
ще буяє, квітне, свище,
променистим брудом вкрита?
        Що вона зробила злого,
        Що людська нечиста сила
        Просто з розуму дурного
        Так її занапастила?

А вона й не переймає,
знай — живе собі на втіху.
І нікому не картає
за погордливість і пиху.
        Мати ніжна, земле мила,
        що мудріш за все на світі,
        все забула, все простила
        нерозумним своїм дітям.

Неопалена купино!
Над тобою сонце сходить.
Моя люба Україно,
мій згорьований народе.
        Поможи йому, о Доле,
        аби знов не гнав за обрій,
        ніби перекотиполе
        вікопомний той Чорнобиль...

История замешана на лжи.
            Хотя бы Клио пожалели!
Весьма-таки достойные мужи
            над ней творили, что хотели.
А кто, и кем, и как был сотворён —
            всё врут легенды, не краснея.
Любви слепить никак не мог Пигмалион.
            Её создала Галатея.

        Припев:
Легенды врут. Легенды врут.
            Не так всё было!
Везде, во всём, и там и тут —
            мужская сила.
Легенды врут! Легенды врут!
            В терпеньи вечном
Не три кита весь мир несут,
            а плечи женщин…


История построена на лжи.
            И всё красиво в том аннале!
Под звон мечей геройские мужи
            чужие царства покоряли.
А кто за кем прошёл дороги все —
            всё врут легенды чернорото.
Когда бухал и развлекался Одиссей, —
            брела по свету Пенелопа.
        (Припев)

История покоится на лжи,
            слегка прикрытой неумело.
Про то молчат, набычившись, мужи:
            своя рубаха ближе к телу.
А кто кого спасал в миру теней —
            всё врут легенды, зло и дико.
Был опьянён своим же треньканьем Орфей.
            Вела из ада Эвридика.
        (Припев)

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Швидко зізнавайся! З чого то усмішка
Щойно у блондинки грала на губі?
Як ота патлата, хтива, драна кішка
Сміла при мені всміхатися тобі!
Валер’янки з бромом накупую,
Перукарня зачіску встругне.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки злість аж тіпає мене.

Приспів:
Ні! Ні! Ні! Я тебе не ревную!
Ні! Ні! Ні! Краще — дай, поцілую!
Ні! Ні! Ні! Як подумати міг ти?!
Я тебе не ревную ні крихти!!!


А тепер відверто: що то за брюнетка
Вранці за тобою бігла до метро?
Теж мені, знайшлася фіфа–красапетка!
Ноги — ніби тички, й цицьки — як відро.
Сірників побільше наберу я,
Макіяж по-модному зроблю.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки хату їй таки спалю.
(Приспів)

Ну, а хто така, що зиркнула з приглядом?
Ой, таки зустріну десь оту руду!
Ще й і вихиля своїм кощавим задом,
Ніби та ряба корова на льоду.
Я смачну вечерю приготую,
Манікюр наквецяю крутий.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки очі видряпаю їй.
(Приспів)

А про що, кажи, до тебе цокотіла
Вся така страшна, мов атомна війна,
Бежево–зелено–синьо–чорно–біла?
Ну, таки колись дограється вона!
Всі пилинки з тебе я обдую,
Всю себе парфумом надушу.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки власноручно задушу.
(Приспів)


Властиво, це не вірш, а повноцінний текст пісні. На жаль, на сайті немає такого розділу. "Співана поезія" - то зовсім інше. Текст пісні - це вірш, але вірш - ой, як не завжди може бути піснею!

Композитор Леонід Попернацький,
Виконує Ольга Грінчук (альбом "Я непередбачена").

В пісні третій заспів не застосований, тут подаю повний текст.

Присягаюся, що ВСІ застосовані в пісні вислови чув на власні вуха від різних жінок!!!

Тебе позбутись? Годі жартувати!
В усьому світі сил таких нема,
що спромоглись би в мене задарма
якусь твою частинку звоювати!

Та бач... Ти все вирішуєш сама,
рахуючи на здобутки та втрати.
Як розумом таке опанувати,
що неможливе навіть жартома?!

Призначені тобі любов і мрії
жере — не сточить сумнівів іржа...
Мов обрій одсувається межа
та кубляться ночами думи-змії.
Жевринкою померлої надії
іще чадить спустошена душа.

Ми ховали кохання…

Ми наше кохання ховали.

Майже згаслий вогонь

ледь у серці золу ворушив.

Ми ховали кохання.

На цвинтарі мовчки стояли.

І легкий вітерець

милосердно нам очі сушив.

Ми ховали кохання…

На віко його домовини

встигли кинуть уже,

як годиться, по жмені землі.

Ми ховали кохання,

яке залишилось віднині

назавжди молодим,

як портрет на письмовім столі.

Ми ховали кохання…

Напевно, були ми не варті

подарунку того,

що дається людині з небес.

Ми ховали кохання,

яке провтикали на старті.

Не воскресне воно.

Не буває на світі чудес.

Ми ховали кохання…

Ми наше кохання ховали.

Майже згаслий вогонь

ледь у серці золу ворушив.

Ми ховали кохання.

Ми просто стояли й мовчали.

І легкий вітерець

милосердно нам очі сушив.

Рясненько букви точаться з душі.
Такі живі й стобарвно кольорові.
На білі, мертві клапті паперові
лягають, обернувшись на вірші.

А в серце жалять гостряки тернові:
чи все по-правді? Бо ж тоді чужі,
над шиєю здійняті бердиші
опустяться за ґандж в єдинім слові.

Із камінця коштовний діамант,
що міниться із кожним поворотом,
лише тоді народиться, як пóтом
зросить йому гранильник кожну грань.
І ювелір, уклавши свій талант,
оправою обійме щирим злотом.

Заслонила небо тучка
и закапал мелкий дождь.
Скоморошит, как Сердючка,
грозный цитрусовый вождь.

Бело-синие нардепы
развернули балаган.
В нем лапшу на уши лепит
их «шестерка», зиц-пахан.

Ставит наш премьер задачу:
"До ста гривень колбасу!"
Ей бы саван от Версаче
да еще одну косу.

«Ква-ква-ква!» — как жабы с кочки.
Ложь на лжи, куда ни глянь…
Из одной и той же бочки
Разливали эту ср@нь.


Вибачаюсь за різкість висловлювань, але "маємо те, що маємо..." (С) Л.Кравчук

Люлі-люлі, донечко,

мружтесь, оченята.

Спить у морі сонечко,

в нірці — мишенята.

Нічка у віконечко

дивиться любенько.

Люлі-люлі, донечко,

спи, моя маленька.

Люлі-люлі, ластівко,

пташко-щебетушко.

Хай шепоче казкою

сон тобі на вушко.

Маминою ласкою

вкриєшся тепленько.

Люлі-люлі, ластівко,

спи, моє серденько.

Люлі-люлі, донечко,

все лихе минеться…

Хай до тебе долечка

все життя сміється!

Зійде рано сонечко,

встанеш, веселенька.

Люлі-люлі, донечко,

спи, моя маленька.

Немов шуліка,
вп'ялась нігтями в спину.
І я вже кінчив...

Казали ще греки, бо мудрі нівроку:
«Як хочеш народ підкорити чужий —
лиши його мови. Всього сорок років
мовчати він буде — й довіку вже твій».

Давно проминули ці речені строки.
Вже жити не можем ніде, як в тюрмі...
Та ґени повстали й завдали мороки
й мені, й нині сущим в моїй стороні.

Жахливі, страшні, покалічені ґени —
Пекельним Батиєм... Польщею затим...
північним «братєльніком»... «батьком» скаженим...
Нарешті — Чорнобиль... А був же ще й Крим!..

Брати мої й сестри, батьківського слова
тримайтесь, як в битві утримують фронт!
Бо доки бринить у світах наша мова,
не зникне народу мого ґенофонд.

Ще на землі ти — й ніби поряд ми,
Та вже літак вирулює на смугу.
І відлік днів розтяли двигуни
На першу половину і на другу.

Слід конверсійний пасмом сивини
Розтав, по серцю черкнувши попругу…
День «до» і «від» — в якім жахливім сні
Спіткав я цю химеру недолугу?

Холодний розум серце умовляє:
«Ти вже далеко... Все!.. Тебе немає!»
І все ж ти поруч, бо бринить вона,
Не замовкає ні одної миті —
Така найтонша й найміцніша в світі
Натягнена між душами струна.

Без тебе жити вже ні дня не можу!
Ти — ідеал, зібрання всіх чеснот.
Найменшу крихту від твоїх щедрот
сприймаю вдячно, ніби ласку Божу.

А ти — до прірви з зоряних висот
мене скидаєш за похибку кожну.
Та я на тебе знов і знову сходжу,
щоденно сходжу, мов на ешафот.

За що ти слуг отруюєш своїх,
струмуючи наркотиком у венах?
Безжалісно ласкава і скажена.
Криваві сльози крізь веселий сміх,
водночас — благодать і смертний гріх…
Володарка душі моєї, — Сцена.

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.