Мала Тетяночка сумує —
Щось мамин борщик не смакує.
Сидить за столиком понуро,
Від мами оченята хмурі
Ховає, й ложкою в сметані
Виводить чарівні фігури.

Вже й просить мати, і благає,
Вже навіть віником лякає,
Утім, ніщо не помагає.
До борщику нема охоти,
Не тягне ложку до роботи,
А на лиці — печать скорботи.

Та, як лиш мама нагадала
За ті цукерки, що бабуся дала —
Тут миска порожніти й стала.
Упоралось маля з борщем й… зітхає,
Голівоньку до стелі у задумі підвело:
— О Господи, ще й це я з’їсти маю…

Зорі знайшли себе у глибокому погляді вечірнього снігу.
Цілу ніч з далеких галактик хвостатими кометами
Зліталися промені їхнього світла на забілене поле.
Під сторонній журкіт голого потічка
Відбувалася найзагадковіша космічна алхімія поєднання
Зимового полотна з небесною палітрою.
…А тим часом прокидався світанок.

Десь у Всесвіті серед сузір’я Лелек
Є планета Дітей, що мов дзиґа кружляє,
Там на хмарах росте соковита трава,
На ній ангели кіз чарівних випасають.

Cтрумки дзвінко сміються, гриби-чаклуни
З дітлахами по лісі у піжмурки грають.
Квіти люблять співати пісні навесні,
А високі дерева казки вповідають…

Було холодно, в шибки мороз зазирав,
Кіт згорнувся клубочком в кутку,
Тісто бабине тихо в кориті росло…
Івась в хаті вертівся як шило в мішку...

На горище хитрун раптом крадьки заліз
Й на казковий дарунок набрів:
З шерсті тканий літак-килимок чарівний —
Диво-транспорт і брат всіх вітрів!

Без вагань умостився Івась-мандрівник
На подертий старий килимок
І скомандував грізно: «Неси мене в край,
Де дерева ростуть до зірок!»

Й полетів в яблуневий засніжений сад,
Котрий ріс на високій горі…
Навкруги заметіль і лютує зима,
А в саду — цвітуть квіти живі!

Білий велет-зайчисько садок догляда:
Протирає вухами плоди,
Розгрібає замети, збирає врожай
І несе до гірської нори.

Тихо в ній, лиш дзюрчить кришталевий струмок,
Виринаючи з лона гори.
У печері плоди заєць в скрині кладе,
Щоб пролежали там до весни.

Навесні три орли прилетять у садок
Попросити коштовні скарби.
Заєць скрині масивні складе на орлів,
І ті зникнуть за піком гори.

Аж у дикий лісище густий-прегустий
Яблука на орлах прилетять.
Сивий дід — чарівник і господар лісний
Пригощатиме ними звірят…

То ніжним дотиком, то поглядом лукавим,
Солодкими словами манила мавка козака:
— Ходи хутчіш за мною, любий друже,
Я покажу тобі невидані дива.
Коли ворота-сосни перед нами
Розступляться, і варта лісова —
Столітні буки — нас гостинно впустять
До царства свого, то ведмеді два
Посадять нас обох собі на спини і підуть
Вперед, углиб, в далекі хащі завезуть…
Аж до самих печер-скарбниць,
Що в серці лісу тихо зачаїлись,
Убралися в густий кожух із моху,
Туманами та мрякою накрились.
Гриби-розвідники новини лісові
Щоразу їм, як Сонце сяде, вповідають.
Дерева-слуги в заломах цупких
Вузьку стежину до печер ховають…
Зустрінуть нас три вітри там моторні
І далі поведуть — через стару нору
У сховані гірські печери чорні.

В семи кімнатах-сховищах скарби
Відкриються нам величаві:
Сапфіри грають дивними відтінками небес
При світлі ліхтарів-озер з розпеченої лави;
Смарагди там, як лісові горіхи,
Ростуть прямо зі стін печер. Мов пави,
Милуються собою самоцвіти.
І серед тих дорогоцінних «квітів» —
Холодний круглий камінь чародійний.
Ув’язнив, кажуть, в собі він вишневі аромати,
Його побачить хто — ураз забуде й мати,
І батька рідного, і хто він сам уже не скаже…
Лиш камінь, гори й чарівні печери
Залишаться у пам’яті його назавжди.
Багато ще всіляких див на нас чекають,
Тож, милий друже, я тебе благаю:
Ходи зі мною, залиши цей світ,
Бо що він дав тобі, окрім страждання,
Тяжкої праці та ще — бідних мрій
Про спокій та життя таке-сяке
У вбогій хатці… Ну ж, мерщій!..

— Ой мавко-мавко, відьмо лісова,
Слова твої улесливі, як ягоди смачні.
Але чи й справді все сказала ти мені?..
Забула хитро про одне — про плату
За ту мандрівку дивну, за скарби…
— Душею ти сповна за все заплатиш.
— Підожди. Ще в полі дикім восени
Три роки тому у пекельнім бою
Я раз віддав вже Душку свою:
Лив дощ тоді, грім блискавки кидав по полю,
Кругом був стогін, плач, метал хрипів від болю…
Той дощ страшний забрав у мене Душу.
У Рай чи Пекло — всеодно, мені було байдуже.
Тож, мій лукавий друже, знай:
Віддав я Душу, котру мав, за Рідний край.

Отак сказав козак тій «дівці» наостанок,
Вліз на коня… Аж раптом мавка закричала:
— Стривай, стривай! Я ще не все сказала.
Повір, дано мені, коли встає світанок,
Побачити, де схована людська Душа:
Якась печера… Камінь… Уже ранок.
Ступай тепер, козаче, й також знай:
Той круглий камінь взяв Її в свої чарівні сіті.
Душа твоя знаходиться в вишневім цвіті!
Як Весна вольна знов прийде на Україну —
Розтане камінь і сади розквітнуть,
Вдихатимуть на повні груди люди аромати…
І вже куди б не завела їх потім доля,
То будуть в серці завжди пам’ятати,
Рідний запах вишневий Землі дорогої.

Мов гусінь-космонавт у люльці,
В печері брат аскет заліг,
Запер себе за сім печаток,
Оф-лайн сховався у барліг.

Лякає мантрами він тишу —
Про послугу благає смерть свою:
Метеликом його зробить хутчіше,
Щоб жив на квітці, чувся як в Раю...

Та все боїться молі до нестями,
Бо у неї з метеликом різна карма:
молі – шафа, метелику – свічка
(Певно, через відмінність у формі крила).

Тим часом шле свій заповіт мирянам
Через рядки ментальних СМС.
Останній крок його на зустріч людям
Стартує із печери до небес.

А разом з ним післав всі мрії на три букви.
Щоб вдало закосить під суперстар,
Прикрасив зачіску вінком колючим з тернів,
Готує дух і тіло смерті під удар.

Хребет асанами рівняє, рахує чакри,
Раз по раз прану жадібно ковта…
Шукає чорну кішку в закутках печери,
Та темно так, що не знайти і власного хвоста.

Хвалько — весняний вітерець
Ганяв по небу пухкі хмари.
Хмарини вимотав він геть
Так, що тим місця було мало.

— Гей, хто мене наздожене?!
Чи, може, в піжмурки зіграєм?
Ховайтесь, вмить всіх вас знайду!..
— Ніяк бешкетник не вгаває.

Не знають хмарки, куди дітись,
Всі вуха вже їм просвистів
Малий нахаба-розбишака.
От взяв його би хто й провчив.

А вітер носиться, гасає,
То хмарки вкупу всі зжене,
То знов по небу розкидає,
Та все кричить, регоче все!

Озвалась тут одна хмарина:
— Давай у піжмурки лише
Удвох з тобою ми зіграєм,
Побачим, що ти за цабе.

Сміється вітер, аж трясуться
Листочки у погожий день.
— Ти, люба хмарко, гладка надто,
Тебе угледить й старий пень.

— Що ж, тоді гайда до дуба,
Залізиш там в старе дупло,
Рахуй до ста, а далі Сонце
Побачить, хто із нас хвалько.

Зробили, як сказала хмарка,
Заліз вітрище у дупло,
А як прийшов час і він виліз…
Хмарини в небі не було.

Круть, верть, шасть, глип, зирк
— що за диво: ніде хмариночки нема?
Вже й зводить інші хмари, й розганя,
То шарить по землі, то в небо знов зліта…

Та схованки знайти не взмозі.
Похнюпивсь неборак, піджав
Хвоста й гука встидливо: Здаюсь.
Таку кмітливість не очікував.

А хмарка вже не скоро буде
З сестричками гуляти виссю.
Сміються тисячі зерняток,
Дрібних краплин, хмаринам знизу.

— То де ж поділась наша хмарка?
Хтось, може, друзі, здогадався?
Як так, то вітру — ані слова,
Щоб знов пустун не вихвалявся.

Стояла хатка край села з малим обшарпаним віконцем,
А навкруги цвіла весна, співало птаство оди Сонцю…
Мов острівець в зеленім морі, посеред тисячі галявин
Старенька хата дерев’яна, поросла дикими мохами.
Низький поріг, рипливі двері, піч на ослін дивилась скоса,
В кутку згорнувся кіт клубком, щось муркотів собі під носа.
В віконну шибку муха вперта ритмічно билась головою,
Тепло весни у двір манило: «Лети, погрієшся тут вволю»…
Життя кипіло, одним словом, біг з-за гори кудись струмок,
Вовтузилась бджола на квітці, і вітер дмухав на листок.

Забаглось хаті з місця зрушить, набридло стільки тут стоять:
— На небі Сонце таке гарне, наблизитись туди хоча б на п’ядь…
Колоди напряглись щосили, тріснула шибка: «Раз, два… п’ять», —
Про себе рахувала хата, збираючись у вись з фундамента злинать.
Однак від тих її потуг надмірних димар лише від сажі почав чхати,
Та мрійниця напружилася знову — бах!.. І дах зачав з’їхати трохи в хати…
І хоч усе: фундамент, стіни, двері — на місці непорушно залишилось,
Проміння влізло крізь шпарини даху, й горище темне в хати прояснилось!
Стоїть тепер вдоволена небога та свою стріху прогріває мирно,
А крізь вікно, потугами розбите, туди-сюди літають мухи вільно…

Миша вилізла з нори,
Бачить — чарівні скарби:
Лісові горіхи три!
Велетенські, ніби зорі —
Краща знахідка у полі.
Звідки ж узялись вони?
Може, білка загубила
Чи ворона, як летіла,
Ненароком упустила?..

Словом, впали просто з неба.
— Щось робити з ними треба,
— Промайнуло враз на думці
У істоти в сірій шубці.
Тож мишей-братів позвала,
Й квапом закипіла справа:
Покотилися горіхи
Попід кущик, попри гілку
Прямо в мишачу комірку.

Вольний вітер із-за горів
Циганом вліз в хату,
Скинув з гвіздка на лежанку
Козакову шапку.


Мати плаче, діти плачуть,
Жінка не пускає...
Тілько коник у стодолі
Стремена зриває.

Гов-агу-у! — гукає Гук,
— Я у лісі кращий звук!
Заблукав хто — помагаю,
Розбишак-злодюг — лякаю!
Я у горах поводир,
Стукам-грюкам командир.

Обізвався Шелест з хащів:
— Ображаєш ти нас защо?
Як між скель весь день ганяєш —
Хмиз та листя хто змітає,
Зі стежинок прибирає?..

Грізний Грім й собі озвався:
— Чим би то я хизувався?
Вже як я кого злякаю —
Вітер вуха затуляє
Та Луна літа над гаєм.

Взяв струмок лежачу гілку
І зробив собі сопілку.
Полилася пісня лісом:
Гук і Дзюркіт, й Шелест з Тріском
Понеслись в танкові вкупі
Під чарівні срібні звуки!

Кімната.
За вікном бджола бренить,
А Петро французьку вчить.
Сонце писок прогріває…
На це хлопець не зважає.
Під ніс
Усе слова нові бормоче,
Вимовлять навчиться хоче
Їх так, як каже Жан Рено
В новомодному кіно.
Знає:
Як буде сумлінним —
Стане швидко самостійним.
Прагне жити вільним він,
Втіху й радість бачить в тім.
Утім,
Спрагле горло прагне пива.
Хитра усмішка зрадлива
Сповзла з пики та улізла,
Полокати Петру мізки.
Радить:
— Облиш трохи цеє діло,
Змочи горло, візьми пиво.
Вчив же ж хвилин цілих п’ять,
Треба всьому міру знать.
Зрештою,
Хоч вимова ще невдала,
Пиво мові не завада,
Язик змокне, може, й пройде
Артикуляційна вада.

Над старим болотом
Зоря почорніла.
Темна ніч-ворожка
Козака згубила.

Чути гіркий стогін,
Хтось в пітьмі голосить —
Молода дівчина
Обрубала коси.

Плаче в очереті
За своїм коханим:
В полі не загинув —
Тут її зоставив.

Сльози-роси ронить
На тумани сиві,
Із них проростають
Лотоси цнотливі.

Зажурились трави,
Верба похилилась…
Козакова слава
У бою злишилась.

Сьогодні в церкві дзвонять в дзвони!
На службу люди йдуть святково вбрані.
Неділя. Ранок. Небо все в тумані…
Бавляться діти коло брами,
Батьків чекають з писанками.

З вікна старенька мати визирає,
Би син приніс свяченого їй з церкви,
А ще… новини розповів би:
Як піп співав, чи файна була служба,
Людей зібралося багато чи не дуже…

Сидить на лаві згорблена в задумі,
На плечах усе хустку нову поправляє
Та запітнілу шибку довгим рукавом
Поволеньки раз по раз протирає.
А за вікном уже ся розвидняє…

Десь на самім високім дубі
Посеред семи боліт
Є дупло, а в ньому скриня,
Там химерний сич сидить.

Кожен вечір він злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

А в старій дірявій торбі
Чорний цап тримає зорі.
Небо-поле засіває,
Громом блеє понад гаєм.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Місяць випив денне світло —
Тіні снів від нього впали
Й до Землі поприлипали,
Казки людям вповідали…

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Вітер сумно виє вовком;
Ніч гадюкою крізь шпари
В кожну хату заповзає
Та під божником лягає.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Повний місяць утопився в хмарі сірій пінній.
В старій хаті на болоті вилізла на стіни
Із печі лиха Нічниця, і стала літати
Попід стелю та в комору
Шаснула з кімнати.
Там під лавкою
Сховалась,
Би дітей
Лякати.
Б-р-р!

Що за гамір не стихає?
То Юрко город сапає.
Сапу, наче меч здіймає —
Бур’янам життя немає!
Грядки підгорта завзято,
На городі справжнє свято.

Посміхаються морквини,
Огірочки й цибулини:
Почне сонце щедро гріти,
Юрко буде нас глядіти,
Ковшом з діжки поливати —
Врожай гарний буде мати!

Чим пахнуть кущики малини?
Медовим цвітом навесні,
Крилатим вітром, небом синім,
Гірською стежкою в росі.

Слідами ласуна-ведмедя,
Бджолиним гулом в ясні дні,
Струмком холодним, густим мохом,
Що виріс на трухлявім пні.

Смереками, старим могутнім лісом,
Ранковим дощиком, веселкою вгорі,
Заразливим дитячим сміхом,
Захованим мурашником в траві…

Зайці пролітали над полем зеленим,
На узліссі росли калачі у траві,
Своїм ароматом манили зайців тих:
— Спустіться, скуштуйте…
Та бояться зайці.

Бо в траві отій поміж паски-калачі
Заховали берези пастки на зайців.
Попади куцохвостий в тенета —
Крила враз покрадуть їжаки —
Лісові хижаки…

Заховають пухнасті ті крильця у нори,
Їжачихи наб’ють з них перини до свят,
Будуть теплими й гожими їхні комори…
Та зайці уже ввись до небес не злетять.

Краще ж небом їм вільно летіти,
З вітром грати, співати байки,
Хмари білим хвостом зачіпати
Та збивати вухами зірки-ягідки!..