То ніжним дотиком, то поглядом лукавим,
Солодкими словами манила мавка козака:
— Ходи хутчіш за мною, любий друже,
Я покажу тобі невидані дива.
Коли ворота-сосни перед нами
Розступляться, і варта лісова —
Столітні буки — нас гостинно впустять
До царства свого, то ведмеді два
Посадять нас обох собі на спини і підуть
Вперед, углиб, в далекі хащі завезуть…
Аж до самих печер-скарбниць,
Що в серці лісу тихо зачаїлись,
Убралися в густий кожух із моху,
Туманами та мрякою накрились.
Гриби-розвідники новини лісові
Щоразу їм, як Сонце сяде, вповідають.
Дерева-слуги в заломах цупких
Вузьку стежину до печер ховають…
Зустрінуть нас три вітри там моторні
І далі поведуть — через стару нору
У сховані гірські печери чорні.

В семи кімнатах-сховищах скарби
Відкриються нам величаві:
Сапфіри грають дивними відтінками небес
При світлі ліхтарів-озер з розпеченої лави;
Смарагди там, як лісові горіхи,
Ростуть прямо зі стін печер. Мов пави,
Милуються собою самоцвіти.
І серед тих дорогоцінних «квітів» —
Холодний круглий камінь чародійний.
Ув’язнив, кажуть, в собі він вишневі аромати,
Його побачить хто — ураз забуде й мати,
І батька рідного, і хто він сам уже не скаже…
Лиш камінь, гори й чарівні печери
Залишаться у пам’яті його назавжди.
Багато ще всіляких див на нас чекають,
Тож, милий друже, я тебе благаю:
Ходи зі мною, залиши цей світ,
Бо що він дав тобі, окрім страждання,
Тяжкої праці та ще — бідних мрій
Про спокій та життя таке-сяке
У вбогій хатці… Ну ж, мерщій!..

— Ой мавко-мавко, відьмо лісова,
Слова твої улесливі, як ягоди смачні.
Але чи й справді все сказала ти мені?..
Забула хитро про одне — про плату
За ту мандрівку дивну, за скарби…
— Душею ти сповна за все заплатиш.
— Підожди. Ще в полі дикім восени
Три роки тому у пекельнім бою
Я раз віддав вже Душку свою:
Лив дощ тоді, грім блискавки кидав по полю,
Кругом був стогін, плач, метал хрипів від болю…
Той дощ страшний забрав у мене Душу.
У Рай чи Пекло — всеодно, мені було байдуже.
Тож, мій лукавий друже, знай:
Віддав я Душу, котру мав, за Рідний край.

Отак сказав козак тій «дівці» наостанок,
Вліз на коня… Аж раптом мавка закричала:
— Стривай, стривай! Я ще не все сказала.
Повір, дано мені, коли встає світанок,
Побачити, де схована людська Душа:
Якась печера… Камінь… Уже ранок.
Ступай тепер, козаче, й також знай:
Той круглий камінь взяв Її в свої чарівні сіті.
Душа твоя знаходиться в вишневім цвіті!
Як Весна вольна знов прийде на Україну —
Розтане камінь і сади розквітнуть,
Вдихатимуть на повні груди люди аромати…
І вже куди б не завела їх потім доля,
То будуть в серці завжди пам’ятати,
Рідний запах вишневий Землі дорогої.