Стояла хатка край села з малим обшарпаним віконцем,
А навкруги цвіла весна, співало птаство оди Сонцю…
Мов острівець в зеленім морі, посеред тисячі галявин
Старенька хата дерев’яна, поросла дикими мохами.
Низький поріг, рипливі двері, піч на ослін дивилась скоса,
В кутку згорнувся кіт клубком, щось муркотів собі під носа.
В віконну шибку муха вперта ритмічно билась головою,
Тепло весни у двір манило: «Лети, погрієшся тут вволю»…
Життя кипіло, одним словом, біг з-за гори кудись струмок,
Вовтузилась бджола на квітці, і вітер дмухав на листок.

Забаглось хаті з місця зрушить, набридло стільки тут стоять:
— На небі Сонце таке гарне, наблизитись туди хоча б на п’ядь…
Колоди напряглись щосили, тріснула шибка: «Раз, два… п’ять», —
Про себе рахувала хата, збираючись у вись з фундамента злинать.
Однак від тих її потуг надмірних димар лише від сажі почав чхати,
Та мрійниця напружилася знову — бах!.. І дах зачав з’їхати трохи в хати…
І хоч усе: фундамент, стіни, двері — на місці непорушно залишилось,
Проміння влізло крізь шпарини даху, й горище темне в хати прояснилось!
Стоїть тепер вдоволена небога та свою стріху прогріває мирно,
А крізь вікно, потугами розбите, туди-сюди літають мухи вільно…