На окраю пекла, на окраю раю
УкраЇнці - діти Божого врожаю:
то себе до пекла, то - до краю раю,
а сердечко б'ється, а сердечко крає...
За своє, за рідне - не перепитає
ні в батька, ні в сина, ні в сусідній зграї,
бо самим невтямки, до якоі ж "стаї"
приєднатись мусить той, що на окраї...
На окраю пекла - на окраю раю
вічно українця краєм розпинають,
бо чого не знаєм - РІДНОГО окраю
чи ж то, власне, пекла, чи, все таки, РАЮ!

30.07.2012 р.

Я втомилась відчувати війну спиною
Я втомилась ховатись у гру з журбою
Мені лячно не знати, чи буде завтра
І чому так символічно не догоряє ватра?

І чому так люто ненавидять нас тії орки...
І чому немає їм кому надати "порки"?
Ці рашисти дістали вже всіх, аж занадто...
Я не знаю, коли війна прогримить на старті!

Ця війна вже виїла мене, не почавшись,
Ця війна брехливо до нас прокравшись,
Лихом стиха і кулеметом справа влізла...
Ця війна - не з добра! Вона - сука злісна!

Скалить зуби, мурдує нас, черво пекла!
Я її не боюсь - я до болю звикла!
Та ненавиджу її більше, ніж того варта
ЦЯ ПУТІНСЬКА ШВАЛЬ, ця проклята його карта!

11.05.2014р.

«Між землею і небом війна»
В.Цой

Вікна Болю розчахнуті назустріч війні
Між землею і небом ангели не сплять,
Людям співають мертві свої пісні -
То вигнанці з раю прокляття трублять.

Едем в руках їх, на крилах – наш світ
Летить в безодню, оплакує чужий гріх,
А Бог мовчить, чи ЙОГО то був плід:
І небо охоплює страшний безутішний сміх…

Заломлює руки тендітна Мати Його
Землю вкриває Молитвою, що без слів…
І розпинали Сина, а не пророка Свого,
Він же воскрес собі стиха: так, як умів.

Вікна Болю розчахнуті назустріч війні
Між землею і небом, про що і Цой співав,
Влучними такими стали його пісні -
І Бог... не Небо з перемогою привітав!

Не відчиняти я прийшла
Замки важкі пустельних замків -
Це доля так мене вела
До твоїх потаємних парків.

До рук, знівечених журбою,
До слів жагучо-незбагненних
Прийшла я в дім твій самотою.
Кохати і бажати ревно.

Забутись на твоїх долонях,
Поринути в чутливість станів
І враз важкими стали скроні
Невже я просто гість незваний?

І ми обоє - не герої?
Не відчинили Віри Браму!
Ключі загублені в передпокої...
Стою... Одна суцільна драма.

Ти не вмираєш. Ти вічний геній життя.
Смерті нема тобі. Тобі є Буття.
Світу нема в тобі. Всесвіт натомість Є.
В сяйві, а не в пітьмі світить обличчя твоє.

Твориш свої вірші, сонети свої малюєш.
Віриш рукам Його - Руками Його цілуєш.
Знаєш давним-давно, що майже Його згубиш:
Нащо тоді знову молитвами вслід голубиш?

Де ти таке є, що вічно живеш "Ними"?
Всує ім’я твоє не назове "Рима".
Де ти таке? Є? Всесвіту геній Слів,
Хто тебе із думок моїх віршЕм сплів?

Хто тобі думки мої в свої втілив навік?
Хто тобі любов мою зрадою врік?
Хто тобі болем моїм пісні склав?
Хто нам з тобою життя вічне дав?

Тлумачення:
1. "Ними" - тобто "Людьми" (з людьми).
2. "Рима" - у значенні "не заримується", не розкриється таємниця.
3. "Віршем сплів" - містика твору: "у момент написання вірша розкривається внутрішній зміст поета", вірш пояснює все.

Сьогодні я бачила хмари,
А потім розгледіла осінь -
В душі відцвітали примари
Світила небесна провіснь.

Жовтіли пелюстки жоржини
Пісень собі щиро творили -
Живу з почуттям провини,
Що осінь нас, все ж, розлучила...

18.09.2008 р.

Кажуть, істина одна,
Проте зміст її - таїна,
У ній подих весни незнаної
Й осені печалі незванної.
Гість для більшості чи сестра
Для самотності серця чистого
Істина - із дивин дивина
Кліше Думки Імлистої!
Слід величності серед вірності,
Посаг щирих дівочих мрій,
Розділяє світло од сірості
Надихає світ до Надії!
Любо-дорого знати істину...
Кажуть, істина, все ж, одна
Останньою стає Пристанню,
Зміст ЇЇ - Таїна.

1.
Не потрібно людині пекла –
Їй достатньо відсутність чуттів,
Щоб й надалі ось так запекло
Не визнавати своїх гріхів.

В цих тенетах беземоційності
Крок за кроком темінь і сон,
Але смерть розбудила цінності
В нечутливості бачиш фантом

Ницих слів, ницих дій та злоби -
Замість них тут лише двобій
Болю й серця живого стогони
І відсутність здійсненних мрій.

2.
Це - планета спокути й нечутливості
Розплата за чорні діла та душІ хтивості.
На ній немає жодного чуття чи дії
Похована душа навіки злими своїми посівами.
У кайданах томиться і немає спасу їй
То не пеклом зветься планета ця,
А спокутою шляхом відсутності чуттів і подій.

1.
Між "мати" і "бути" велика прірва
Всю владу здобути - найвища є міра
Та смерть Полуду сміливо зірве
Врятує від страти хіба що віра.

І зорі в небі віконцем збудять
До раю двері відчинять будди
Волають химери в облуднім суді
Як явиться Бог - то лиш звідусюди.

Прочистить горло, почне з "Осанни"
І міру визначить і світу й зрадам
Всі церкви вкриє пророцтвом Панни
Й поверне владу Природнім Радам.

Сотворить з Книги Буття Колиску
Буденне "мати" як Дієслово
Замінить Іменником "Мати", й риску-
Тире поставить: Думка-Слово,

Що рАзом булИ й назвались Богом -
І розпочались Життя Пороги,
Звели до вічності всі незгоди...
Ось так народиться Богомода.

2.
Подарував ключі від всіх своїх церков
Бери - й роби тепер, що хочеш, з ними.
Долай замки усіх таємних змов
За ними Бог постане майже зримим.

Тебе, вразливо, візьме в білі руки
Не приголубити, а так, для справи Світу
Й не збереже Дитя своє від круків -
Усе заради ще новішого Завіту!

І в храмі новому, омріянім віками,
Постане Сам - величний, Сином славний!
І не спокусять вже даремними дарами
Церкви. Ключі їх розгубили вправно.

Зміст життя не виміряти до дна
Не спинити сльози спокути
Не допити келих терпкого вина
Не дослухати біль "Червоної Рути"

Не накласти клавіші долі нам
На нотні сторінки вмирання
Ми приречені стати Його синами
І доньками пориву страждання.

У натхненні вбиті, воскреслі вмить
Настановами хмар... Не в Храми
Увійдемо стиха... Бо пісня спить
У Брюховичах, під соснАми.

І не виміряти ЙОГО до дна!
Не відчути, що знає вічність.
Ми ще вип'ємо келих терпкого вина
За таку запізнілу стрічність!

Мені приснилося, що вже мене нема.
Мені приснилося, що це вже не зима.
Мені приснилося, кудись сплива вінок.
Мені приснилося, я — сон, а не пророк.

Мені приснилося, нічого вже нема.
Мені приснилося, на дотик світло — тьма.
Мені приснилося, не буде вже весни.
Мені приснилися німі, самотні сни...
2003 р.

коли я з ним кохаюся
почуваю себе Шекспіром
переважно наприкінці почуваю себе Шекспіром
переважно Шекспіром
переважно з ним
коли кохаюся
ховаюся
у театрі емоцій
бути чи не бути мені Шекспіром
бути чи не бути мені з ним
кохатися чи кохати
2003 р.

Залишаю у малюнку почуття
Порятунку у рисах шукаю
Зображаю твій лик навмання
Ще з кохання чи вже не кохаю?

Затуляю тебе у картині
Цей полон безутішний, я знаю
Гасне геній любові в світлині
Так у рухах творіння збуваюсь

Так звільняюсь, грішу, відпускаю
Мрію, будемо, вірю, разом
Я тебе ще кохаю, малюю, зітхаю
Та вже тануть із серця топази

Все залишу у спадок картині:
Блиск очей твоїх, слів таємних
І себе в ній сховаю понині
Й повік у малюнку приємнім

Ми з тобою лиш так будем вічно -
Долі дві у картинах стрічних.

Голова неба болить нестримно
Громом сповнена, розпинається.
Рани голосом рве надривно
Сльозами-дощем умивається.

Блискавицею світ зчудовано
То лякає, то увагу виманює
Гуркіт у жилах її знервовано
Тугу додолу стравлює.

І ні часу ні тре, ні жалю їй
Все тепер лише там, де триває бій:
Боротьба добра і зла, боротьба стихій
В голові її, в ній самій.

Так тріщить по швах, геть нестримано
Розчиня і падає - біль вибілює
Гріх собою змива незвідано -
І зникає страх, вмить просвітлює...

За вікном лиш гуркіт, лиш відгомін
Падіння неба - так тануть відстані...

Коли зима стрічалася з весною,
а я про це вишкрябувала думи,
моя душа ставала неземною
і танула поезія в задумі...

Коли мені писали з того світу
невидимі листи трагічних долей
Я вірила: весна моя - то літо,
а вірші проростуть в небеснім полі.

Коли осіннє зачаїлося в вітрах -
Співали гори голосом трембіти
І опадало листя блідо, й на руках
Спинялось в пошуках незвіданого світу.

Кружляли наді мною ночі і дива
Сонети вірно в драми проростали
Я їх тихенько з дум своїх списала -
Й моя душа зродилася нова...

Мені полишив світ лиш тінь від сеї згадки
Йому за це я дякую загадкою...

І сказав:
Мені не серце -
ТІЛО твоє потрібне!
Вразлива стріла Амура
розчавлює і нищить
в людині Людину
(хоча й не завжди)
Я не буду жорстоким Еротом,
лиш принеси мені в дар -
я Венері його передам -
своє тіло.

І сказала:
Будь ласка.
Але спочатку вирви із тіла серце,
а потім вирішуй сам!
1999 р.

1.
Люди по матрицях розтягнуті немов жуйка
Мені з ними не по дорозі
Не клеюся з ними
Нащо то мені – бути жуйкою?

2.
Поношені люди.
Не речі, а люди.
Люди, як речі.
І речі-люди...
Хочубутисобоюбогом,
Бо все решта
вже зносилося до нестями

3.
мої слова – кроки:
топ-топ, топ-топ,
ніколи не вдаюся до поспіху...
немовля живе в мені досі.

4.
мали тінь, мала тінь, мають тінь
тінь до тіні – майже людина
напів, але рухається,
рухаються...

5.
Люди і динозаври
Хто сильніший?
Хто природу переміг?
Міф?

6.
серця немаю, серця немаю,
зате біль є,
більший за серце,
так я серця немаю?
Питаєте таке...

7.
раби успіху – раби відчаю
знак дорівнює між ними
німим хочу стати поетом
стану
але пізніше!

1.
крила-миті обвівають
мудрістю повиті
колисковою втішають
печалію ситі
мене стиха забувають
у тінях покрову
лиш не знають, бо не знають
що я їхня мова

2.
поламала списи-риси
і вуста як віжки
натягнулись рифи-миси
піднялись на ніжки

вії-крила здійнялися
очей їм замало
було лихо лихо-листя
мудрість розікрала

були стогін і розпука
були і зів"яли
загубилась моя мука
любовію стала

Мені здавалося, ви, Пане, хотіли того кохання.
Ви так дивилисm на тіло моє, немов на зізнання...
Ви торкалися вуст моїх, як на сповіді підліток...
І здавалося, я не байдужа Вам сто літок...
І я здіймала ті речі із себе болісно,
Передчуваючи слово Ваше вражаюче...
Але цілунки квітнули любов’ю рясною
І ніжним чуттям палаючим...
І я слухала голос Ваш, кришталево-вишуканий,
Підіймала руки в благанні: залиште мене!
Не чіпайте серця мого, криваво-художнього,
що стікає картиною із всевишнього
злету помислів, злету крил моїх,
уві сні ВАС! обіймаючих...
Я ще вірую, я ще вірую:
ВИ КОХАЛИ МЕНЕ, ВБИВАЮЧИ!

Є мене
Нема мене
"Ні" - омине
Мені ж - мене
і не мене.

А пан Моне
у шклі пенсне
шукав мене
і не мене,
бо час мине
і розіпне
зіпне
мене
Моне
пенсне
1998 р.

Внутрішнє око задивлене одразу в чотири боки.
Антропологія ради, тим часом, не може надати,
З якого чуда такого все тіло стає стооким,
І чому шляхи полякались, почали зникати?

Блимає сонце, а чим затулитись від нього - не знаю,
Закрию одне око - інше собі повік не стуляє.
Я вже з того дива краще б осліпла... У МОВІ!
(Проте це не вихід - внутрішні очі напоготові!)

Та нехай вже дивляться собі - тільки нащо?
Шляхи порозбігались, шукають скитальців кращих.
Наздогнати б їх, вії у крила розплющити!
ПОЛЕТЯТЬ... А мене залишать дощем плющити.
2000 р.

Лебідь мого натхнення
упився бгангом(1) таланту
і декілька разів намагався
стати жертвою Богині милосердя.
А Дурга(2) розгнівалась від серця
і давай ганяти лебедиху
і давай зганяти всіх поетів
на Мушайру(3)
озера краси.
Камашастра(4) тут гнітила розум,
стрілами вбивала білі крила, -
забруднила Манасаровар(5).
Харішчандра(6)
чесно і правдиво
відшмагав богиню Дургу
і повіяв вітер Милосердя
на змагання поетичних жертв.

А мій лебідь там тримався сміло,
бо упився конопляним бгангом
українського прагнення
досягнути мудрості Манасаровара.

Тлумачення:
1)бганг - наркотик з коноплі;
2)Дурга - богиня Милосердя і Гніву;
3)Мушайра - змагання поетів;
4)Камашастра - наука про кохання;
5)Манасаровар - озеро в Гімалаях, відоме свєю красою, де літають білі і чорні лебеді;
6)Харішчандра - міфічний цар, відомий своєю правдивістю.

з презирством
з презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг
змалюю обличчя краю
фарбами втіх
картиною відшліфую
оленячий ріг
проб'ю я
проб'ю я
зневаги міх
і зерна на землю не впущу
не виросте хліб насущний
презирства
з-під
твоїх
ніг

Танцюй з вовками, ставай кривавим

Хворій на волю, втрачай моралю,

Згрібай коштовності, шукай коралі

Ставай як привид або як сталь!



Не май ні серця, ні духу в тілі!

Лише одне тримай на цілі:

Сягнути зорі – аби із злата!

Натягуй залізні на плечі лати!



Чекає на тебе твоя сваволя

Аби рабом собі підчинити,

Танцюй з вовками, така твоя доля

Вбивати чи бути вбитим!

Я тепер повільна, мов черепашка.

Повзаю так повільно, як колись
               ширяла важкими крилами -
               то вони стали панцирем -
               рідною хатиною з єдиним вікном,
               точніше дверима.

Іду собі...
Пересуваю ніжками...
Хтось щось кине в мене,
а я шусть - до себе сховаюсь.
Кличуть мене, кличуть -
               не виходжу (навіщо мені їхнє вибачте?)

Що я там роблю?
Живу!
Повільно - часу немає.

Живу і згадую про крила,
               про перетворення.

Живу, знаючи, що можу і не жити черепашкою,
можу знову стати лебедем.

Тільки навіщо?

Краще мати хатину:
               тверду,
                   побудовану на міцній основі
                   закам"янілих
                   завосковілих
                   відкраяних від себе крил,
               ніж літати вніде,
               ніж летіти до сонця,
               ніж без нього шубовснути вниз,
               ніж постати під жертовний ніж,
               ніж вискубувати з тіла перо,
               щоб написати про лебедя,
                   щоб намалювати озеро,
                   щоб потім знову летіти
                   і не знати, де зупинитись,
                   чим поживитись,
                   як "пережити",
                   куди долетіти,
                   щоб відпочити...
Тепер я повільна,
               мов пташка,

                   ОЙ!
                       вибачте!

                           ч е р е п а ш к а

Я - іграшка.
Дитина зі мною бавиться -
і я стаю нею.
А коли мене беруть у тролейбус -
Швидкоплинно помічаю,
що кондуктори дуже схожі на свої тролейбуси...
Так само,
як книги на своїх письменників.
Все схоже між собою,
особливо це видно,
коли людина молиться образу...
Тоді вона теж образ.
Але коли цілує розп'яття,
- я ДИВУЮСЬ її байдужості!

Зі мною такого ніколи не буває,
особливо якщо я в руках у дитини!