Я тепер повільна, мов черепашка.

Повзаю так повільно, як колись
               ширяла важкими крилами -
               то вони стали панцирем -
               рідною хатиною з єдиним вікном,
               точніше дверима.

Іду собі...
Пересуваю ніжками...
Хтось щось кине в мене,
а я шусть - до себе сховаюсь.
Кличуть мене, кличуть -
               не виходжу (навіщо мені їхнє вибачте?)

Що я там роблю?
Живу!
Повільно - часу немає.

Живу і згадую про крила,
               про перетворення.

Живу, знаючи, що можу і не жити черепашкою,
можу знову стати лебедем.

Тільки навіщо?

Краще мати хатину:
               тверду,
                   побудовану на міцній основі
                   закам"янілих
                   завосковілих
                   відкраяних від себе крил,
               ніж літати вніде,
               ніж летіти до сонця,
               ніж без нього шубовснути вниз,
               ніж постати під жертовний ніж,
               ніж вискубувати з тіла перо,
               щоб написати про лебедя,
                   щоб намалювати озеро,
                   щоб потім знову летіти
                   і не знати, де зупинитись,
                   чим поживитись,
                   як "пережити",
                   куди долетіти,
                   щоб відпочити...
Тепер я повільна,
               мов пташка,

                   ОЙ!
                       вибачте!

                           ч е р е п а ш к а