Помер творець, а речі, як були,
Як сотню літ тому, так само - речі.
Загинув батько, сина віднесли.
Метелики летять із порожнечі.
Бог світ створив і нам його віддав,
Як дике поле ,чорне й неродюче.
Та деміург із хаосу постав,
Приніс життя і світ для нас озвучив.
Одну лиш мить стоя серед полів,
Серед лісів, в лугах, морях, сузір"ях...
І скоро Всесвіт тихо гомонів,
В безлику дійсність насилявши пір"я.
У царстві кольорів з"явився день
І світло закружляло в сірий згусток,
Вогненний образ виткало з пісень,
й постало Боже слово, наче люстро.
Помер поет. І скелі знов німі.
Зламались очі - стали вже сліпими.
А речі поховались - ми самі.
Творець помер... За сином задзвонили...

Давай беззвучно зникнемо у вечір,
Все глибше, глибше й глибше - в ночі ліс,
Де квіти зір не падають на плечі,
Й вуста казкові ще блукають скрізь.

Тут ми не вдома. Де знайти кімнату
аби вмістити цей вселенський сум?
По східцях в мрію прагнемо дістатись,
Де Бог в безмежжя сіє світла струм.

Інколи так коротко,
Інколи так миттєво...
Намацуєш пошепки
Речі нещадно красиві.
Інколи ти - райдуга...
Часом - горнятко з чаєм.
Часом звучиш по радіо,
Часом його вмикаю...
Інколи так боляче -
Мусиш приймати краплі...
Хто знає, це - доля, чи
Просто дощі спраглі?..

Прозоро і дико пульсує в очах
Надломлений спогад.
Засмоктує тихо в журби позича
Повітря густого.
Викресує пам'ять, як блики вогню,
Зникає незримо...
Закутаний в правду, неначе в броню,
Стоїш між чужими.
Розбещений світ розгубив сорочки -
Голісінький-голий...
Простягує руки, хапає стрічки
Із жертви Додолі.
Метається, рветься, здригається тінь
Від світу у небі.
Так тягнеться, прагне піднятись з колін
Для вічної треби...
Розбещений світ розгубив, все, що міг -
Порожній-порожній...
Лиш листям зеленим торкається ніг
трава-подорожник.