Помер творець, а речі, як були,
Як сотню літ тому, так само - речі.
Загинув батько, сина віднесли.
Метелики летять із порожнечі.
Бог світ створив і нам його віддав,
Як дике поле ,чорне й неродюче.
Та деміург із хаосу постав,
Приніс життя і світ для нас озвучив.
Одну лиш мить стоя серед полів,
Серед лісів, в лугах, морях, сузір"ях...
І скоро Всесвіт тихо гомонів,
В безлику дійсність насилявши пір"я.
У царстві кольорів з"явився день
І світло закружляло в сірий згусток,
Вогненний образ виткало з пісень,
й постало Боже слово, наче люстро.
Помер поет. І скелі знов німі.
Зламались очі - стали вже сліпими.
А речі поховались - ми самі.
Творець помер... За сином задзвонили...

Ориганал тексту:

Dichterbildnis
Es starb ein Schöpfer, und die Dinge sind,
was sie von ihm gewesen - Dinge.
Ein Vater starb, es starb ein Kind.
Es trauern die verweißten Schmetterlinge.
Gott schuff die Welt. Er hat sie uns gegeben
als einen Acker roh und unbestellt.
Da kam der Dichter und erschuf das Leben,
und nun erst sahn und fühlten wir die Welt.
Er stand auf einer Kleiner Spanne Zeit -
rings wogten Sterne, Meere, Felder, Fluren -
und gab er wesenlosen Wirklichkeit
die Sprache schöpferisher Kreaturen.
Ein Farbenreich enstand - und es war Licht,
das ris den trägen Klöß von seinem Ort,
und formte draus ein flammendes Gesicht
und lieh ihm Gottes Ebenlaut - das Wort.
Der Dichter starb, der Stein war wieder Stein.
Sein Auge brach - wir wurden wieder blind.
Die Dingem schießen sich - wir sind allein.
Ein Schöpfer starb! Es starb ein Kind!