Сьогодні загинув останній голуб. Вже не буде кому принести галузку до ковчега. Вода прибуває… Невпинно капає з крана на мій розплавлений мозок. Безголубі дахи миготять наготою цивілізації аж бридко, аж зніяковілий трамвай покинув цю розпусну вулицю з оголеними дахами… Все стихло…

Звішую ноги з вікна і не помічаю пташиного посліду. Голуби зникли. А в мене є подруга, яка ненавидить тишу. Вона працює на смітнику. Вона – бомж. Нічого дивного. Досить інтелігентний бомж із старого альтфатера. Так от, вона каже, що життя це шум. Бам-бам!!!! Бі-бі!!!!! Все стихло….

Коли вчора йшов дощ, по шибці стікала червона вода, ніби кров. У новинах сказали ,що то була кислотна злива… Громи ,блискавки, гуркіт… Та коли розвіялись хмари, на жовтому від зажури небі з’явилося зелене від радості сонечко. Все стихло…

Сьогодні бачила зі свого горища, як загинула людина. Йшла собі вулицею, а тут авто… Мить… І тільки білі сліди крейди і крові на асфальті. Все стихло…

Вже набридло сидіти на цьому стільці і слухати шурхіт, не знаючи, що то шурхотить. А то велике кубло змій звило гніздо у мене під стільцем. А я не можу дотягнутись до телефону, щоб викликати змієловів. Тільки пожежні сирени пронеслися вулицею, порушуючи мій спокій. Все стихло…

Старий поштар сьогодні не приніс мені листа. Хоча хто б мав його написати? Просидівши цілу вічність у цій цивілізованій клітці, я так і не почула дзвінка у дверях. Ніхто не прийшов. А, може, вже нікого нема? Тільки я сама у великому безлюдному мегаполісі, де, навіть трамваї не їздять. Хоча ні. Саме зараз в під’їзді почувся шум. Сусідка зверху вирушила на ранкову прогулянку… Все стихло…

Тільки вода з крана все капає - буде потоп.

Колись через багато століть, коли знов не буде води і всі будуть здихати від спраги, коли Великий Магістр винайде еліксир і вмре від радості, я стану богом. Я сидітиму на поламаній бантині і мені співатимуть псалми. Від цього я буду неймовірно супитись, пишаючись такими почестями, аж здаватиметься, що я от-от лусну. Ще мене малюватимуть на шматках дошок аквареллю, гуашшю чи ще якоюсь гидотою…А дехто малюватиме кров’ю на закинутих могильних каменях старого цвинтаря. А одного разу я подивлюся на себе такого гордого і неприступного в старому дзеркалі віків на старій бантині і буду реготати до сліз – таким нікчемним я виглядатиму… А потім буду безутішно ридати… І громи і блискавиці посиплються на грішну землю… Я ридатиму від свого безсилля, від неможливості злізти зі старої бантини і жити… Я ненавидітиму свої портрети аквареллю, гуашшю і кров’ю, я бридитимусь свого немічного тіла, я хотітиму стати Всесвітом, але не матиму змоги, бо оті нікчемні людиська намалюють мене старим і насупленим на старій поламаній бантині і не хотітимуть повірити у те що я інший…

А потім мені все стане байдужим… Я збожеволію і вмру… Зникну з усіх світів і галактик – мене не існуватиме в жодному з вимірів… Мене не буде… Залишаться лише мої незліченні портрети аквареллю, гуашшю і ще якоюсь гидотою, яким поклонятимуться послідовники якогось пророка…

І тільки портрети кров’ю на могильних каменях трохи нагадуватимуть обриси мертвого бога…