Сьогодні загинув останній голуб. Вже не буде кому принести галузку до ковчега. Вода прибуває… Невпинно капає з крана на мій розплавлений мозок. Безголубі дахи миготять наготою цивілізації аж бридко, аж зніяковілий трамвай покинув цю розпусну вулицю з оголеними дахами… Все стихло…

Звішую ноги з вікна і не помічаю пташиного посліду. Голуби зникли. А в мене є подруга, яка ненавидить тишу. Вона працює на смітнику. Вона – бомж. Нічого дивного. Досить інтелігентний бомж із старого альтфатера. Так от, вона каже, що життя це шум. Бам-бам!!!! Бі-бі!!!!! Все стихло….

Коли вчора йшов дощ, по шибці стікала червона вода, ніби кров. У новинах сказали ,що то була кислотна злива… Громи ,блискавки, гуркіт… Та коли розвіялись хмари, на жовтому від зажури небі з’явилося зелене від радості сонечко. Все стихло…

Сьогодні бачила зі свого горища, як загинула людина. Йшла собі вулицею, а тут авто… Мить… І тільки білі сліди крейди і крові на асфальті. Все стихло…

Вже набридло сидіти на цьому стільці і слухати шурхіт, не знаючи, що то шурхотить. А то велике кубло змій звило гніздо у мене під стільцем. А я не можу дотягнутись до телефону, щоб викликати змієловів. Тільки пожежні сирени пронеслися вулицею, порушуючи мій спокій. Все стихло…

Старий поштар сьогодні не приніс мені листа. Хоча хто б мав його написати? Просидівши цілу вічність у цій цивілізованій клітці, я так і не почула дзвінка у дверях. Ніхто не прийшов. А, може, вже нікого нема? Тільки я сама у великому безлюдному мегаполісі, де, навіть трамваї не їздять. Хоча ні. Саме зараз в під’їзді почувся шум. Сусідка зверху вирушила на ранкову прогулянку… Все стихло…

Тільки вода з крана все капає - буде потоп.