Колись через багато століть, коли знов не буде води і всі будуть здихати від спраги, коли Великий Магістр винайде еліксир і вмре від радості, я стану богом. Я сидітиму на поламаній бантині і мені співатимуть псалми. Від цього я буду неймовірно супитись, пишаючись такими почестями, аж здаватиметься, що я от-от лусну. Ще мене малюватимуть на шматках дошок аквареллю, гуашшю чи ще якоюсь гидотою…А дехто малюватиме кров’ю на закинутих могильних каменях старого цвинтаря. А одного разу я подивлюся на себе такого гордого і неприступного в старому дзеркалі віків на старій бантині і буду реготати до сліз – таким нікчемним я виглядатиму… А потім буду безутішно ридати… І громи і блискавиці посиплються на грішну землю… Я ридатиму від свого безсилля, від неможливості злізти зі старої бантини і жити… Я ненавидітиму свої портрети аквареллю, гуашшю і кров’ю, я бридитимусь свого немічного тіла, я хотітиму стати Всесвітом, але не матиму змоги, бо оті нікчемні людиська намалюють мене старим і насупленим на старій поламаній бантині і не хотітимуть повірити у те що я інший…

А потім мені все стане байдужим… Я збожеволію і вмру… Зникну з усіх світів і галактик – мене не існуватиме в жодному з вимірів… Мене не буде… Залишаться лише мої незліченні портрети аквареллю, гуашшю і ще якоюсь гидотою, яким поклонятимуться послідовники якогось пророка…

І тільки портрети кров’ю на могильних каменях трохи нагадуватимуть обриси мертвого бога…