"Троянди й виноград,
Красиве і корисне..."

М. Рильський

Ця паморозь
Як тло
Перед красою,
Що під руками добрими
Стає,
Що всесвіт,
Вибираючи,
Присвоїть...
А нам здається:
Так воно і є.
З трудів твоїх
Троянди
Запалають
І виноград заплаче,
Щоб зрости.
Красиве і корисне
Поєднає
Лише людської порух
Доброти.
Троянди згаснуть...
Та янтарні грона
До вічності
І свій долучать
Знак...
За, до кінця незвіданим,
Законом
Те дійство
Не завершиться
Ніяк.

Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.
Горить моя любов до тебе
Назло усім лихим вітрам.
Якби у церкві до ікони
Припасти з вірою я міг,
Я й там, на образі, знайомі
Знайшов би риси дорогі.
І я молився б, щоб в скорботі
Не замикалися вуста,
Бо ти моя, як плоть від плоті,
Що із любові пророста.
Бо ти моя...Чи маю право
Сказати так і думать так?
Помилуй і подай ласкавий,
Обом нам зрозумілий, знак.
Я запалю легенько свічку,
Під сумовитий благовіст,
Горить любов до тебе вічна,
Душа спливає, ніби віск.
Довкола нас усе під небом -
Для нас єдиний світлий храм.
...Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.

2005 р.

Серце віку не питає,
Стрепенеться, защемить...
Та й не дивно - відчуває:
Вік усякий - тільки мить.
Вітер квітку загойдає
Та й по травах побіжить.
Хто те бачить - пригадає:
Вік усякий - лише мить.
Що усе навкруг єднає,
Що природою ріднить?
Здогадайтесь, хто не знає, -
Лиш любов. Любов - і мить.
Так, як слово - звуків, літер
Згусток,
Досвіду клубок,
Де і час, і простір злиті.
Бо любов - це мить для світу,
Мить прожита - це любов.

2005 р.

Червень голубий,
Річки синь небесна.
Якщо ти любив,
То любов воскресне -
В зелені дібров,
В шалі солов'їнім.
Що таке любов?
Те - що ти єдина.
Мов судьба - стрімка,
Мов краси трагічність,
Як оця ріка,
Що тримає вічність.

2005 р.

Відцвіло все, що мало цвісти.
Весняні відзвучали хорали.
Я зумів непростиме простить,
Нерозлучне само попрощалось.
Що здавалось незмінним,
тепер
Не таким обертається звітом.
Виявляється, час розпростер
Як факір, покривало над світом.
Що збулося, що буде і є
Він з минулим єднає уміло,
Епізодами там постає
Те, що вчора жило і боліло.
Лише час - категорій вінець -
Понад сущим постійно на чатах,
В кожнім витоку бачить кінець,
У закінченні бачить початок.

08.07.05 р.

Чому мені тепер співається?
Чи щось згадалося, бува?
Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.
Душа співає, та в неспокої,
Бо у казковому краю
Літаю піснею високою,
Шукаю молодість свою.
О, не знайти стежками знаними,
Я хочу в долі розпитать:
"Куди роки пливуть туманами?
Як далі житиму, порадь".
Вона мовчить, а я не каюся,
Гукаю юності: стривай!
...Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.

2005 р.

Що серце мені непокоїть:
Чи звістка, чи згадка, чи сон?
Так хочеться пісні простої
Хай навіть удвох в унісон.
Про те, що схилилися верби,
Де в'яжуться наші човни,
Про те, що повірити треба
В повернення знову весни.
Про те, що у росах покоси
Й черемухова заметіль.
Що тону в очах твоїх, в косах
І не виринаю відтіль.
Про те, як у київськім небі
Зустрілися два голуби.
І більше нічого не треба,
Нічого - люби - не люби.
І світ кольоровий - не сірий
Приляже мені на плече.
...Так хочеться віри й довіри,
Коли тобі душу пече.

2005 р.

Заклечана хата. В любистку криниця.
У відрах студена вода виграє.
Чи справді я бачу, чи це мені сниться,
Що мати говорить, а не пізнає?

Там горлиця тужить на вишні з любові
І ластівка двором в турботах снує.
Немов би із матір'ю в лагідній змові,
Що бачити - бачить, а не пізнає.

Це свято зелене. Чебрець на долівці...
У кожного щастя і горе своє:
Як тепла рука на дитячій голівці,
Як дивиться мати, а не пізнає.

15.06.03 р.
Софія.

"Не плачу я біля Стіни Плачу
До себе ніби крізь віки кричу."

Записка до Стіни Плачу

О, Господи! Нарешті мир пошли
На Землю, що Тобою освятилась.
Аби повірилось,
а звістка щоб на крилах
В усі куточки світу полетіла,
Звідкіль прочани йдуть в Єрусалим.
Здається, непростимого гріха
Достойні ті, що бойню учинили,
Що через пуп землі межу творили.
Щоб через душі, віру і могили
Пройшла дикунська, з древності соха.
І невмируща ніби.
І сліпа.
А бій іде за що? Та не за славу,
Бо б'ються тут, їй - право, не держави,
Бо, видно, так караються Варави,
Що в нас сидять.
Їх совість не чіпа,
Ні кров, що капле зрідка зі скали,
Ані вогонь, що сходить на Великдень,
Ані сльоза з ікони, що не зникла
Через віки. А люди мовби звикли -
В собі свою Голгофу не взяли.
Не подолали, ні. А Ти молив,
У Батька нам вимолював спасіння,
І біль на себе брав, і мук терпіння,
А бачиш, так і є стовпотворіння, -
Пілатів більше, аніж Магдалин.
Пишу Тобі, і думаю: прости,
А, знаю сам, не стане в Тебе сили
Те зло, що люди (люди!) сотворили,
Здолати чудом!
Ми дарма просили, -
Це ми Тебе повинні захистить.
Одне хіба, -
Лукавство наше знищ.
Від нього і святеництво, і кров'ю
Полита правда, і полите Слово
Й земля обітована, та, котрої
Нема для житла. Є для кладовищ.
О, Господи! Нарешті мир пошли...

Травень, 2005 р.
Рамала

Погляну в себе, в дзеркало неначе...
Ховається в зіницях переляк
За тим, що вже минуло. Ніби бачиш
Із витоків життя свойого шлях.

Он мама повертається до хати,
Коромисло зігнулось від прання,
І на шпориш лягають винувато
Полотнища стежками навмання.

Доріжки ті не звуть мене далеко...
Зозуля ще майбутні шле літа.
Ще мій поважний молодий лелека
Щоберезня у берег приліта.

Крайсвіту ледь сягає до левади,
Ростуть ще друзі десь і вороги.
Мій світ ще мій, ще їм ніяк не вадить.
Не тиснуть думи, зради і борги.

Я не живу, а так: сміюсь і плачу.
І світ довкола синій і дзвінкий,
А в ньому кожна цяточка назначить
І біль, і щастя, миті і віки...

Бери мене, просторе стоголосий,
Як кульбаби пушиночку в політ.
Мене з порогу рідного відносить
Не Бог, не Дух, не Брат, не світ, не цвіт...

...А мама повертається до хати...
Коромисло зігнулось від прання...
І на шпориш лягають винувато
Полотнища. Стежками навмання...

12.11.95 р.

Чи вишня зацвіте, чи землю вкриє сніг,
Чи день горить, світає, чи смеркає...
Старенька мати вийде на поріг.
Хіба ж вона живе?
Вона чекає.

Такий великий
Світ.
Так мало
В ньому
Місця.
Так мало жити
Літ -
Лише злетіть...
І сісти.
А можна
І не так,
А з висоти
Упасти,
Поламане життя
До ніг тобі
Покласти.
Та й скаже хтось:
- Дивак,
Хіба була
Потреба?
Літав би
Та й літав
Невисоко
У небі.
У небі,
Може й ні,
А над кущами -
Вище,
Поближче
До рідні
Та до землі
Поближче...
Та вже любов
Сліпа
За хмари
Підіймає,
І падаю,
І па ...
Упав.
Усе.
Немає.

Не журися, ясене, над хатою,
Розчеши туманам сивизну,
Наспівай з вітрами мамі й татові
В дітях і в онуках їх весну.

Не осиротись, моя хатиночко,
Повиточку в радості й журбі.
Постривай хоч рік, а хоч хвилиночку,
Все, що гріє нас, воно в тобі.

Рідні ми цим ясеном, криницею,
Лугом і стежиною на став,
Спогадів далекими зірницями,
З котрих совість наша пророста.

Не журися, ясене...