Дитина простягала руки до сонця. Вона натхненно бавилася із струмками сонячного променя. Сонце ніби закохувало дитину у своє жовтогаряче тіло. Дитина полюбила природу. Зелененька трава, на якій робила свої перші кроки ця крихточка людини, здавалася такою мякою. Бавилось літо. Чекала на царювання багатоглава осінь. Дощі, безкінечне існування сонця набридло дитині. Вона чекала зими. А що таке зима? Як виміряти її стежинами правди-брехні, радості-печалі?
Зима завітала до малечиного серця. Чи це дійсно те, на що вона так надіялася, чого вона так старано мріяла? Зима заходила у її серце. Дитина дорослішала, але зима не переставала віддавати свій трон, свою парламентську посаду у дитинчиному організмі.
Було літо, спекотне літо... Але дитина сконала від холоду. Було так спекотно людям. Дитина надіялася померти від спеки. Не виходило:зима панувала у її серці. Хто ж може розтопити її душу?
Дитина молилася Богу, аби Той допоміг у цій важкій біді, у цьому горі. Дитина не
переставала шепотіти молитви, проводити обряди, ходити до церкви. Зима йшла від неї. Дитина раділа.
Одного разу вона зрозуміла, що більше не боїться зими. Зима покинула її. Щастю дитини не було кордонів. Безмежний степ любові до тих чарівних днів , коли вона молилася Богові панував у тиші тепер уже її мудрості. Дитина дорослішала.
Ця юна леді більше не згадувала про зиму,а памятала Бога, що допоміг їй забути скруту, оніміння душі. Так, тепер монахинею, але вона все одно служить Богові. Дякує Йому за щедрість. Її життя було у Його мужніх руках.
Але забула лиш про те, що сама боролася за себе. Вона захотіла ожити, бо живою гинула. Мертва душа її покидала живе тіло. Тепер вона живе, бо сама цього так довго прагнула...

Довго виблискували баюри на безмежних просторах черкаських вулиць.Цікаво, коли дощ припине своє існування? А може буде ліпше, щоб він ніколи не кінчався? Риторичне запитання... Багато квітів шепотіли мені про настрій, реальний настрій весни. Але я не слухала їх. Для мене квіти - просто істоти, для них я - просто подорожня. Це неправда. Я не така, як всі. Квіти, навіщо ви дивуєте мене своїм розумом, якщо я не гірша вашого? Так, поганий настрій.
Водночас простір зупинився.Безвість проникала у потаємні куточки загублених
душ. Мене ностальгією повертало у ті часи,коли я жила там, на берегу Дніпра,
із скляними стінами у домі. Я бачила весь світ, не виходячи з нього. Тоді я вважала
що Всесвіт - такий чаруючий, а насправді - метафоричний. Ілюзія... Я корилася саме їй. Забарвлення сонця уже не дивувало мене - я не закривала очі долонями.
А зараз їм, моїм рукам,боляче робити щось проти власної волі.
Я йшла далі вулицею. Вмить зупинилася:щось шепотіло мені:"Стій!..". Такий до болю знайомий голос відвертав мене від дійсності до минулого. Бачу, я - дитина. Скляні стіни.Знову бурштиновий Всесвіт хлюпоче у моїх стислих думках. Я бачу дитину. Вона не бачить мене. Але нічого не можу їй сказати, вона - просто минуле. Хто ж владен повернути минуле? Кому взагалі це потрібно? Ця маленька дівчинка сиділа за столом і щось малювала. Я підійшла поблище і зрозуміла, що це той найзнаменитіший малюнок.
Ніякого випробовування. Навіть нецікаво. Для них я була просто екземпляром дівчини із талановитим розумом. Отож, розумом, а не душею. Митець творить серцем, а прості смертні - розумом. Так, я натякаю на те, що митці - не просто люди, а іскристі істоти. Я сама вирішую, яким буде цей світ. Ця дівчинка малювала. Червоні, блакитні кольори насичено проникали у безодню цнотливого папірця. Я, доросла людина, плакала. Мої сльози текли по щоках і падали на її малюнок.
Дитина підняла голову, надіючись побачити, звідки краплини,на її думку, дощу. Вона не бачила мене, а я все більше ревіла. Вона бачить тільки мої сльози,але мою подобу - ні? Чи це справедливо?
Квіти знову заважають мені думати, вони вправно рефлексують моїм розумом. Що ви хочете від мене? Залиште мене у спокої. Ось те, про що я мрію. Дівчина проводила маленькими пальцями по папірцю. Акварель розчинялася і фарби були вже не такими насиченими, як здавалося спочатку. Маленька не могла збагнути ,чому саме її малюнок. Дайте їй творити.Але у кого вона просить дозволу на творчість? Бог дав їй цей дар - нехай малює.
Я хотіла повернутися до реального стану. Просила квіти повернути мене у дощову погоду, вони не корилися. Погано було на душі. Я підійшла до дівчини. Вона була абсолютно мною. Не зміг розпізнати мене її розум, але душа відчувала , що я була поряд. Я спробувала заговорити до неї. Звичайно, вона мене не чула. А так хотілося б! Я шепотіла "Слово, намалюй мені слово". Дівчина відійшла від місця, де стояла нерухомо я.
Знову стала малювати. Узяла новий папірець і на ньому ніжно-ізмарагдовим кольором написала "Творчість". Невже вона мене почула? Так, для мене творчість - це перлина, виплекана із багатовікової боротьби із самим собою. Вона почула мене...
Я дякувала квітам, хоч це не була їхня заслуга. Вони повернули мене назад, у реальність. Чую дивні звуки. А, це мій будильник. Не треба так довго спати, Маріє, не треба.
У сні я повернулася у реальність. Але чи зараз я не в сні? Я сплю, я вічно буду спати в серцях у когось. Я мрію, я вічно буду мріяти,бо творчість - живе, без упину мандрує стежками людських душ. Я живу. Життя моє - це творчість. Чи може сон?..