Довго виблискували баюри на безмежних просторах черкаських вулиць.Цікаво, коли дощ припине своє існування? А може буде ліпше, щоб він ніколи не кінчався? Риторичне запитання... Багато квітів шепотіли мені про настрій, реальний настрій весни. Але я не слухала їх. Для мене квіти - просто істоти, для них я - просто подорожня. Це неправда. Я не така, як всі. Квіти, навіщо ви дивуєте мене своїм розумом, якщо я не гірша вашого? Так, поганий настрій.
Водночас простір зупинився.Безвість проникала у потаємні куточки загублених
душ. Мене ностальгією повертало у ті часи,коли я жила там, на берегу Дніпра,
із скляними стінами у домі. Я бачила весь світ, не виходячи з нього. Тоді я вважала
що Всесвіт - такий чаруючий, а насправді - метафоричний. Ілюзія... Я корилася саме їй. Забарвлення сонця уже не дивувало мене - я не закривала очі долонями.
А зараз їм, моїм рукам,боляче робити щось проти власної волі.
Я йшла далі вулицею. Вмить зупинилася:щось шепотіло мені:"Стій!..". Такий до болю знайомий голос відвертав мене від дійсності до минулого. Бачу, я - дитина. Скляні стіни.Знову бурштиновий Всесвіт хлюпоче у моїх стислих думках. Я бачу дитину. Вона не бачить мене. Але нічого не можу їй сказати, вона - просто минуле. Хто ж владен повернути минуле? Кому взагалі це потрібно? Ця маленька дівчинка сиділа за столом і щось малювала. Я підійшла поблище і зрозуміла, що це той найзнаменитіший малюнок.
Ніякого випробовування. Навіть нецікаво. Для них я була просто екземпляром дівчини із талановитим розумом. Отож, розумом, а не душею. Митець творить серцем, а прості смертні - розумом. Так, я натякаю на те, що митці - не просто люди, а іскристі істоти. Я сама вирішую, яким буде цей світ. Ця дівчинка малювала. Червоні, блакитні кольори насичено проникали у безодню цнотливого папірця. Я, доросла людина, плакала. Мої сльози текли по щоках і падали на її малюнок.
Дитина підняла голову, надіючись побачити, звідки краплини,на її думку, дощу. Вона не бачила мене, а я все більше ревіла. Вона бачить тільки мої сльози,але мою подобу - ні? Чи це справедливо?
Квіти знову заважають мені думати, вони вправно рефлексують моїм розумом. Що ви хочете від мене? Залиште мене у спокої. Ось те, про що я мрію. Дівчина проводила маленькими пальцями по папірцю. Акварель розчинялася і фарби були вже не такими насиченими, як здавалося спочатку. Маленька не могла збагнути ,чому саме її малюнок. Дайте їй творити.Але у кого вона просить дозволу на творчість? Бог дав їй цей дар - нехай малює.
Я хотіла повернутися до реального стану. Просила квіти повернути мене у дощову погоду, вони не корилися. Погано було на душі. Я підійшла до дівчини. Вона була абсолютно мною. Не зміг розпізнати мене її розум, але душа відчувала , що я була поряд. Я спробувала заговорити до неї. Звичайно, вона мене не чула. А так хотілося б! Я шепотіла "Слово, намалюй мені слово". Дівчина відійшла від місця, де стояла нерухомо я.
Знову стала малювати. Узяла новий папірець і на ньому ніжно-ізмарагдовим кольором написала "Творчість". Невже вона мене почула? Так, для мене творчість - це перлина, виплекана із багатовікової боротьби із самим собою. Вона почула мене...
Я дякувала квітам, хоч це не була їхня заслуга. Вони повернули мене назад, у реальність. Чую дивні звуки. А, це мій будильник. Не треба так довго спати, Маріє, не треба.
У сні я повернулася у реальність. Але чи зараз я не в сні? Я сплю, я вічно буду спати в серцях у когось. Я мрію, я вічно буду мріяти,бо творчість - живе, без упину мандрує стежками людських душ. Я живу. Життя моє - це творчість. Чи може сон?..