Дитина простягала руки до сонця. Вона натхненно бавилася із струмками сонячного променя. Сонце ніби закохувало дитину у своє жовтогаряче тіло. Дитина полюбила природу. Зелененька трава, на якій робила свої перші кроки ця крихточка людини, здавалася такою мякою. Бавилось літо. Чекала на царювання багатоглава осінь. Дощі, безкінечне існування сонця набридло дитині. Вона чекала зими. А що таке зима? Як виміряти її стежинами правди-брехні, радості-печалі?
Зима завітала до малечиного серця. Чи це дійсно те, на що вона так надіялася, чого вона так старано мріяла? Зима заходила у її серце. Дитина дорослішала, але зима не переставала віддавати свій трон, свою парламентську посаду у дитинчиному організмі.
Було літо, спекотне літо... Але дитина сконала від холоду. Було так спекотно людям. Дитина надіялася померти від спеки. Не виходило:зима панувала у її серці. Хто ж може розтопити її душу?
Дитина молилася Богу, аби Той допоміг у цій важкій біді, у цьому горі. Дитина не
переставала шепотіти молитви, проводити обряди, ходити до церкви. Зима йшла від неї. Дитина раділа.
Одного разу вона зрозуміла, що більше не боїться зими. Зима покинула її. Щастю дитини не було кордонів. Безмежний степ любові до тих чарівних днів , коли вона молилася Богові панував у тиші тепер уже її мудрості. Дитина дорослішала.
Ця юна леді більше не згадувала про зиму,а памятала Бога, що допоміг їй забути скруту, оніміння душі. Так, тепер монахинею, але вона все одно служить Богові. Дякує Йому за щедрість. Її життя було у Його мужніх руках.
Але забула лиш про те, що сама боролася за себе. Вона захотіла ожити, бо живою гинула. Мертва душа її покидала живе тіло. Тепер вона живе, бо сама цього так довго прагнула...