…А дзвони ллються до мене у долоні, залізні їх язички гублять росу… холодні… музика сонцеподібних калатал підіймає мене над небом і землею… бачу, навпроти – Софія пресвята усміхається… і так мені чудово-чудно… і на собі відчуваю суконну сукню, обшиту скіфською нескінченністю… а рука князівська гріє мої пальці. Дрож… Чую, як сльози біжать по його щоках… по моїх… Дощик над банями. Осінь. А у мене – весна. Золотими слізьми на бані ворон плаче. Простір розійшовся колами від сльози… Десь там – Він, мій князь. Відпусти мене, тіло, ох, відпусти. …Я ж іще жива.
…А дзвони підіймаються разом зі мною. Співають веселку над горою княжою.
…Тихо коні князівські іржуть… тихо й камінь музику ту слухає… дзвінково-світанкову. «Я твоя Альфа і Омега…, русинко моя… русинко…» А груди ледь не розтріснуть... а серце ледь не вискочить йому навперейми. Небо – в очі, вітер – в косу, душа моя – з тіла – шубовсть у простір без чорноти… а дзвони …дзвони! Господь знає, як то у високості літається душам смертним.
Скроня відчуває холод одвірка. На коси сиплеться музика, на коси дощ падає. Вростаю п’ятами в землю, кісьми в небо вростаю через усю дзвіницю… Я офірую Тобі, Господи. Ось моя офіра. Але поверни мене туди, де не боятимуся смерти, де не треба лжі, де немає болю від порожніх слів! «Отче наш, що єси на небесах…» А дзвони колих-колих. А сльози – кап… «За тиждень Великдень…» А я вже – не я – Простір. Горішній Київ усміхається невеселою веселкою. А сонце хмуриться. «Не я б’ю…» І навіщо то думка така виникає у чужих з нізвідки про шукання себе у собі…
…Лінії долонь сплелися в одне… Софійські бані під нами… Чи то ж я?! Відкриваюсь… Виходжу… До тебе лишень і вийду… До того, хто гріє мене своєю долонею, хто не будує мені в’язниці… Де я – ВІЛЬНА.
«Вербу, донечко, не можна святити плакучу…» А сонце по щоках пропікає наскрізь, аж час проступає в дощ з-під ніг… На дощ! «Нехай святиться ім’я твоє…» А душа відштовхується від тіла і мчить світ за очі. Геть, подалі від таких жахливих слів, що «лживі єсть…»
«…слова твої лживі єсть?» «…ні. Хреще́на я…»
А коні плачуть, стоячи під брамою…
А дзвони б’ються в високості над нашими головами… Розплітається скитська нескінченність на моїй сукні…
…Весілля княже йде!..

…А дзвони ллються до мене у долоні, залізні їх язички гублять росу… холодні… музика сонцеподібних калатал підіймає мене над небом і землею… бачу, навпроти – Софія пресвята усміхається… і так мені чудово-чудно… і на собі відчуваю суконну сукню, обшиту скіфською нескінченністю… а рука князівська гріє мої пальці. Дрож… Чую, як сльози біжать по його щоках… по моїх… Дощик над банями. Осінь. А у мене – весна. Золотими слізьми на бані ворон плаче. Простір розійшовся колами від сльози… Десь там – Він, мій князь. Відпусти мене, тіло, ох, відпусти. …Я ж іще жива.

…А дзвони підіймаються разом зі мною. Співають веселку над горою княжою.

…Тихо коні князівські іржуть… тихо й камінь музику ту слухає… дзвінково-світанкову. «Я твоя Альфа і Омега…, русинко моя… русинко…» А груди ледь не розтріснуть.. а серце ледь не вискочить йому навперейми. Небо – в очі, вітер – в косу, душа моя – з тіла – шубовсть у простір без чорноти… а дзвони …дзвони! Господь знає, як то у високості літається душам смертним.

Скроня відчуває холод одвірка. На коси сиплеться музика, на коси дощ падає. Вростаю п’ятами в землю, кісьми в небо вростаю через усю дзвіницю… Я офірую Тобі, Господи. Ось моя офіра. Але поверни мене туди, де не боятимуся смерти, де не треба лжі, де немає болю від порожніх слів! «Отче наш, що єси на небесах…» А дзвони колих-колих. А сльози – кап… «За тиждень Великдень…» А я вже – не я - Простір. Горішній Київ усміхається невеселою веселкою. А сонце хмуриться. «Не я б’ю…» І навіщо то думка така виникає у чужих з нізвідки про шукання себе у собі…

…Лінії долонь сплелися в одне… Софійські бані під нами… Чи то ж я?! Відкриваюсь… Виходжу… До тебе лишень і вийду… До того, хто гріє мене своєю долонею, хто не будує мені в’язниці… Де я – ВІЛЬНА.

«Вербу, донечко, не можна святити плакучу…» А сонце по щоках пропікає наскрізь, аж час проступає в дощ з-під ніг… На дощ! «Нехай святиться ім’я твоє…» А душа відштовхується від тіла і мчить світ за очі. Геть, подалі від таких жахливих слів, що «лживі єсть…»

«…слова твої лживі єсть?» «…ні. Хрéщена я…»

А коні плачуть, стоячи під брамою…

А дзвони б’ються в високості над нашими головами… Розплітає Космос скитську нескінченність на моїй сукні…

…Весілля княже йде!..

Лікую тебе на хрусткому ліжку, медом сонячним, світлим спокоєм. А ліпше, звичайно, любов’ю високою. Тобі від неї надовго краще… І випиваєш гарячі ліки, що пахнуть літом, черкаським вітром, кісьми моїми й густою тишею. Я по тобі із поцілунків найкращу долю, отак поволі, на жінку-зраду так схожу, правда, - губами вишию. А це, по-моєму, це – найважче… Тому-то смуток, що майже смертний, твій смуток часто крізь мене світить. Щодня, під вечір, згораєш свічкою – так хочеш залпом гарячі ліки, до пеку в серці, до смерті – випити. Хіба ж не бачу… І зупиняю… хочу, щоб ти напевне видужав… Я тобі серцем назустріч вибіжу. Тільки боюся – схолоне ліжко… Тому-то щоночі губами грію… Тільки як ліжко вихолонятиме, хай би тебе не було на ньому… А то вважатимусь поганим лікарем.

Я йду по тебе. Серцем надбіжу – «пошвидше вже б». Зустрічному відкриюсь, бо йду по тебе, щоб тебе згубити… А от тобі залишусь – таємниця. Назавше. Щоб до мене повертавсь. Щоб відкриватись потім по краплині. Щоби уміть губами обпікаться, аж днів за три вперед почувши жар. Я йду по тебе… (Надбіжу думками.) Щоби крізь тебе бачити навчитись гаряче біле опівнічне ліжко, яке раптово вихолоне вмить з одної половини по світанні. Навчитися почуть оте – і змовчать. Щоб соку ти іще колись надпив із кореня моєї мандрагори…

«Коли закінчується гарний день,

так хочеться промовити фразу Фауста…

На добраніч, кучерява…»

Т. К.

Зранку покидаймося банальностями, щоб прокинутися…

Аби пошвидше, заздрісно, торкнутися губами тильного боку своєї правої долоні. На ній ще з учора залишилася легка тінь від його поцілунку… Сма-а-а-ч-но-о-о… Запах поцілунку нагадав приторну «барбариску», що я нею тоді його пригостила...

…«Не надто люблю…» - це він про цукерки… Потай у думках так лагідно називала його «Орле мій сизокрилий…», і це проступало смішинкою на моєму обличчі. В його очах маячіли тіні… Смугаста алея раптом зупинилася перед нами і посадовила на «бузкову» лавчину…

Теплі струмочки пробігають по «барбарисовому» поцілунку, по зціплених губах, по вранішній наготі… Змивають першу хіть із тіла, що якийсь десяток годин тому світилося – віддавало вечірнім сутінкам за день увібране сонце…

…Тиха подзвінь зір нагадала про північ. Тепле тіло бархатно шелестіло і просіювалось поміж пальцями повітряного Гольфстріму. Вже була десь там, зі скуйовдженим волоссям, на дні його спочатку несміливих очей. Слова м’яко падали поміж нас на асфальтову доріжку. Що впало – те пропало, та ніхто й не намагався повернути їх… «А можна тебе любити?..» - це я, наївняк. «Ні…» - це він, серйозними пошепками. Скроня відчула теплий струмінь його «барбарисового» подиху…

Спекотна кімната після лагідного літепла схиляє до сну. В дрімотних руках ніяковіє книжка. З-за пелюсток жовтої хризантеми вилетіла сльоза, пушком з тополі сіла на заснулу щічку і безцеремонно проходжувалась від вій до кутика губ, які ще мить по тому цілували інші, теплі солодкі «барбарисові» губи, крізь ніч і простір, крізь тильний бік правої долоні…
По зворохобленій сльозою кімнаті розкидані вранішні банальності. Вони справді дозволяють прокинутися… іноді… по таких вечірніх розмовах…

«А без Любові?..» «Без Любові не Люблять, без неї граються…» Човник «бузкової» лавчини відносив нас, притихлих, знічених, далі у сутінки… «На долоні є лінія розуму і лінія серця. Кажуть, якщо вони перетинаються, людина буде щасливою.» Він простягнув до мене свою вечірню розпашілу долоню: «Дай-но сюди свою руку.» Моя долоня квіткою розкрилася на його, лінії розрівнялися й подивилися в небо на вітром огранені зорини… «Ну, що? Перетинаються?..» Бузковий кущ перехилився йому через плече – заглянув і собі. «Таки перетинаються. Щасливою будеш, кучерява…» Світло місячної повні стікало лініями в маленький долоневий ківшик…

Стрілки поступово намацують одинадцяту, і будильник заходиться дзвоном…

…«Нащо тоді ти є, коли тебе не любити?..» - це я до нього, подумки. В його очах срібною рибкою скинувся місяць. «Я проведу, не бійся.» Наша тінь, що до тепер гойдалася на пружних гілках бузку, плавно ковзнула донизу. Спокійна алея пахла бузково-черемховою ніччю. «Ось, тримай.» Я взяла крихке дання. Носом уткнулася в ніжну квіточку черемухи, губи вкрадливо цілували запахущі бутончики…

Сліпа рука тягнеться до будильника. Клац! – і дзвін обривається, і летить в нетривку синяву моїх марень, разом з бузковим кущем і нашою тінню, разом із блимаючими зорями і краплинами літепла, що теж пахнуть «барбарисовим» поцілунком… Тепер дзвінке калатало не склеїти… Останній п’янкий аромат ще десь ховається в зів’ялій галузці черемхи межи сторінок «Лоліти», теплих від сонної долоні…

«Ти, може, зайдеш на гостину?..» - слова срібляниками зірвалися з губ, розбилися і крихтами скла залишилися лежати на порозі. Може, тому він так і не зважився переступити оту чіпку грань – аби не поранитися. «Я ще обов’язково колись прийду знов. На добраніч, кучерява!» Ніжний бархат «барбарисових» губ діткнувся до тильного боку моєї правої долоні, щоб покласти тихий солодкий поцілунок… «На добраніч, кучерява…»

Тремт повік сполохав сльозу. Ледь зведені брови обіймають перший промінець-зморщечку. Погляд з-поза туману сонних марень шукає зім’яту долоню, лягає на неї і починає прощупувати всі перехрестя ліній. Перехрестя «розуму й серця» ніяк не хоче знаходитися…

Якраз перед ранком бузковий кущ із вчорашньої алеї розійшовся росяним плачем на плечí лавчини, наче йому відкрилось те, чого не побачили ті двоє – він, коли крізь сутінки вдивлявся в долю на її долоні, вона – коли крізь лаштунки сну шукала «щасливого» перехрестя. …Назустріч бузковому розпачу алеєю йшла луна від їхнього вчорашнього прощання, дійшовши до вологої від сліз лавчини, присіла.

…Так і не дочекавшись першого сонячного променя, поміж квіток бузку розтало його «На добраніч, кучерява…»