…А дзвони ллються до мене у долоні, залізні їх язички гублять росу… холодні… музика сонцеподібних калатал підіймає мене над небом і землею… бачу, навпроти – Софія пресвята усміхається… і так мені чудово-чудно… і на собі відчуваю суконну сукню, обшиту скіфською нескінченністю… а рука князівська гріє мої пальці. Дрож… Чую, як сльози біжать по його щоках… по моїх… Дощик над банями. Осінь. А у мене – весна. Золотими слізьми на бані ворон плаче. Простір розійшовся колами від сльози… Десь там – Він, мій князь. Відпусти мене, тіло, ох, відпусти. …Я ж іще жива.
…А дзвони підіймаються разом зі мною. Співають веселку над горою княжою.
…Тихо коні князівські іржуть… тихо й камінь музику ту слухає… дзвінково-світанкову. «Я твоя Альфа і Омега…, русинко моя… русинко…» А груди ледь не розтріснуть... а серце ледь не вискочить йому навперейми. Небо – в очі, вітер – в косу, душа моя – з тіла – шубовсть у простір без чорноти… а дзвони …дзвони! Господь знає, як то у високості літається душам смертним.
Скроня відчуває холод одвірка. На коси сиплеться музика, на коси дощ падає. Вростаю п’ятами в землю, кісьми в небо вростаю через усю дзвіницю… Я офірую Тобі, Господи. Ось моя офіра. Але поверни мене туди, де не боятимуся смерти, де не треба лжі, де немає болю від порожніх слів! «Отче наш, що єси на небесах…» А дзвони колих-колих. А сльози – кап… «За тиждень Великдень…» А я вже – не я – Простір. Горішній Київ усміхається невеселою веселкою. А сонце хмуриться. «Не я б’ю…» І навіщо то думка така виникає у чужих з нізвідки про шукання себе у собі…
…Лінії долонь сплелися в одне… Софійські бані під нами… Чи то ж я?! Відкриваюсь… Виходжу… До тебе лишень і вийду… До того, хто гріє мене своєю долонею, хто не будує мені в’язниці… Де я – ВІЛЬНА.
«Вербу, донечко, не можна святити плакучу…» А сонце по щоках пропікає наскрізь, аж час проступає в дощ з-під ніг… На дощ! «Нехай святиться ім’я твоє…» А душа відштовхується від тіла і мчить світ за очі. Геть, подалі від таких жахливих слів, що «лживі єсть…»
«…слова твої лживі єсть?» «…ні. Хреще́на я…»
А коні плачуть, стоячи під брамою…
А дзвони б’ються в високості над нашими головами… Розплітається скитська нескінченність на моїй сукні…
…Весілля княже йде!..