Осiннiй диптих
I
Туман білим простирадлом вкриває луки.З вологої імли де-не-де виглядають обриси верб,впокорених понад річкою, скутих ще передранковим сном. Цей сон,мов кисіль огортає душу навколишнього світу, холодить повітря,знесилює бажання піднятися і злетіти кудись,у незвіданий простір.Осінь шепоче: “Вже скоро..майже..жовтень..”І від цих слів дійсно все навкруги гасне і в”яне,і поволі засинає..
Босі ноги Її ледь торкаються ще зеленої,та густо вкритої інеєм трави, холод пробігає тілом, залишаючи “гусячу шкіру”,схожу на дрібні хвильки,які вітер підіймає поверхнею сизої ріки..Вона дихає цим вітром і слухає його пісні,дозволяє йому гратися зі своїм волоссям..Вільний вітер ловить розгублені думки і вплітає їх у канву Осіннього Суму, наче коштовні кристали у золоті коси Осені.
Вона, схожа на пізнє Літо - барвисте і запашне,привабливе спокоєм вільжистих вечорів, таємничим відблиском сонця,коли воно ховає останнє проміння у багряний обрій.Її тепло пронизує кожну билинку,кожну квітку навкруги,наче вони прагнуть востаннє напитися життя з її рук,вдихнути гарячого повітря,нагрітого Енергією Її Любові – до всього живого,до Землі й Неба, до світу Днів і Ночей,в яких залишилася частинка її Душі.
Тепер Вона стоїть на березі Нескінченності Осені і дихає її стихією.Вільна і могутня,як вітер, сильна і зухвала, як злива,що налітає зненацька і вкриває тихі трави мільонами дрібних сліз.Ті сльзи надії і смутку, і оновлення срібними росами блищать у левадах,зачаровують погляд,тамуючи спрагу Землі..
А Вона ступає легкими кроками,неначе летить над простором свого Чекання, що відлунює у серці Неба громовицею.Прислухаючись: “Хто ти..Де ти..?” Хмари-шаленці летять і дзвенять собі блискавицями,десь неподалік від Неї.Освітлюють чоло і згодом озиваються :“Ухххххх!!!!..Лети з нами туди,де сховано скарби твого Серця!На Захід!”…Легка посмішка – ні,не полечу…Бо мандрую туди пішки - щомиті,щодня і щоночі..Та обрій на Заході все втікає у безвість, і коли Він здається близьким – пелена ночі вкриває його,ховаючи від мене у свої таємничі Тенета.А мені тоді лишається тільки повернутися до теплого схову,вкритися ковдрою марень і чекати..чекати..доки Він завітає до мого сну - терпкий і гарячий, і перетворить на Полум”я простір Осіннього Смутку.
II
На кордоні ночі Осінь розклала багаття,сивими пасмами диму сповила озеро й ліс,
тихо підійшла і прошепотіла журливо заклинання сну: ” У твої очі журба зіллється, твоїми мріями гратиметься вітер..Спи..засинай..” Паморочиться у голові,думки легкими хмарками тануть, віднесені за обрій свідомості, віддаляється і зникає у тумані зимний,вологий осінній світ.Байдужість..Сон..Забуття..
Дзвони..Розриває душу стогін опівнічного голосу Дзвінниці: металевий,глибокий, безмежний звук ніби з середини твого серця, болючим нагадуванням калатає в скронях: “Де ти? Де, де?….Далееееккоооо!!!!” “Згадай, ….згадддааааййй!” “Не забббуууввваааййй!…”А навколо вирує буревій і стогін вітру підхоплює вихором твої слова і дощ стає сльозами, а сльози – дощем..І краплі твого розпачу стукають,стукають у шибку..до Неї..так далеко..так..близько..
Осінь сплутала їй коси,
жовтий сон поклала в ліжко,
Те,що мало бути теплим
І гарячим від Коханця
Вранці..буде знову пізно
Щось змінити,щось забути
Дай мені отрути,Осінь,
Дай мені Його відчути!
Довга ніч..На березі Чекання хвилюється темна вода,стривожена вітром..Ось і човен, неймовірно сонячного кольору,світиться,похитуючись,ледь виблискуючи у світлі далекого ліхтаря..Дивно..Де той,хто відімкне замок і дасть мені весла плисти до Тебе,дасть крила – злетіти у мандрівку і,не зважаючи на бурю,дістатися того, Твого берега?
І знову мовчання вдаряє по струнах розгойданого сприйняття,нервовий трем вдаряє крізь пальці..”Ще,ще..”Шелестить натомість листя,і спадає згорілими пасмами додолу..”Ще,ще..” Шамкотить беззуба темрява.”Шукай його,шукай..”
І несила обіймає Її Душу сірими крильми, візерунки акацієвого листя угорі над головою химерно прикрашають небесне тло.Линути,туди, у Наше Літо,до теплого поцілунку,що його вітер приніс на вустах..
Ні,блукати вільжистим лісом,шукаючи Наших Стежок,що ведуть до Хатинки,до вогнища, до білого ложа,до ковдри,що вкривала Єднання,до стін,які бачили Ніжність і Міць..і чули Голоси Споріднених..
Наблизитися б туди хоч на крок!Хоч на мить! Вдихнути запах зілля..татариння і любисток,м”ята і васильки..Ти знаєш, яка духмяна її врода..Вона знає, який довгий шлях до тебе..
Знову відлуння..далекий дзвін тане.Осіння сповідь ночі скінчилася на межі сну.Чи Мандрівки..До Тебе..Тієї, що Знає про Тебе..Тієї,що Прагне до Тебе..Слухай її голос навколо, коли осінній вітер стискає серце довгою мелодією журби.
5.09.2006
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-