Ходімо зі мною до мого чорно-білого сну..У тенета напівреальності,де швидкість зміни кадру рухлива і непостійна..У передпокої підсвідомості залишимо важкі черевики спогадів..Гулятимемо поверхнею незнаних планет,споглядаючи їхній віковічний спокій,слухаючи шелест невидимих крил,що десь поруч - невловимо й недосяжно..Тут можна бути сріблястим метеликом і прозорим павутинням,можна бути дзвінким камертоном тиші і калатанням серця.Тут порожньо, непевно й примарно,але не для НАС..Ті,що йдуть до Істини удвох,тримаючи в собі таємниці,дані лише їм..дані невипадково - хіба не час напнути Вітрила Мандрів серед лабіринтів цієї чорно-білої нескінченності загадок?
Кришталь і криця,міць і спротив у серці кожного з нас.Темний відтиск світла і білий відблиск темряви: хіба ж не дивно?Так,ти правий - Цей Світ схожий на негатив фото..Чому? "Чому подекуди вкритий білими плямами"рентгенівський" знімок наших душ? Чом старий біль,задавнений на споді сумління світлим пасмом відверто посмугував наші тіні?" Не поспішайте тривожитися - то є тільки сон і прогулянка у ньому..просто ще одна зустріч на
рівні Вашого Світу, на рівні Пізнання Двох,що стали Одним..Світ Питань і Відповідей простелився Чумацьким Шляхом попри чорно-білі очерети цього сну, кличучи за собою далі - до Відвертості, до Втаємничення у Все..

Грію в долоні твої тонкі пальці..ще зовсім трохи - і відчиниться сиза хвіртка Першого Питання.Старесенька бабця на порозі низенької хатки шамкотить незрозуміле,безповітряний простір сушить її лице вітром Вічності,вітром Смутку.. Мільони тонких зморщок говорять і сміються, сохне зілля коло тину,котяться старечі сльози.
- Що то було,синку?
- ............................( відповідь за тобою )

. Сірі мальви довгастими стовбурами випинаються повз паркан..Похилені ворота з обшарпаною фарбою, що потріскалася де-не-де й звисає неохайним шматтям..Так, це - брама Другого Питання.Старий,але ще міцний дідуган у полотняному картузі шкандибає повз двір,тягнучи на плечах драну рядюгу усілякого мотлоху.Погляд з-під навислих повік..скрипучий голос розламаного блискавкою дуба.
- Що ти втрачала,дочко?
- Я втрачала те,що не сподівалася колись втратити..Те,що не стало тим,чим мало стати..
я втрачала частину свого єства..

Ти обійняв мене за плечі..так тепло, любий..Далі лиш одне,вже для обох..Третє..Відчуваю як сіріє навколо простір туману і шлях губиться,звужуючись стежкою нагору.Непевними кроками,щільно обійнявшись, ступаємо на манівці серед цієї мряки.Дивні обриси чи то хижки,чи то солом'яного куреня вимальовуються на пагорбі,наближаючись..Тут вже інакше,якось спокійніше в молоці туману,що сповив все навколо.Скоса сюди поглядає проміння сріблястого
світла,яке незвідь звідки пробивається,даючи бодай якесь дихання,наповнюючи ледь-ледь прозорим повітрям.Дитина років п'яти,худенька і кучерява дивиться уважними очками на прибульців і поки мовчить.Довгі вії майже не кліпають і, спостерігаючи,Дитина не покидає єдиної своєї іграшки - дерев'яного коника-гойдалку,пофарбовану в тьмяний колір.
Коник слухняно гойдається,заарканений мотузкою,дерев'яне сідальце вкрите мішечком чи то з соломою,чи з сіном.. Уважний і зосереджений хазяїн цього "добра" по-дорослому чітко і спокійно питає:
- Мамо,тату,ви мене заберете звідси.. колись?
Замість відповіді, звідусіль б'ється,розкочуючись луна милозвучних голосів:"Так..так..таак..таа-ак..таааак!!!!!"
Могутні акорди Небесного Оркестру падають ніби згори вниз,заповнюючи простір і освітлюючи його.Чорно-білі обриси тануть в тумані,що поступово насичується ясним, сріблястим,як крило голуба кольором..І та пелена поглинає все довкола, ховає під теплою ковдрою Простір Питань,залишаючи тільки Відповіді,що заповнюють білі прогалини нашого Спільного Знання,унеможливлюючи Страх і Сумнів будь-коли з'явитися на шляху Єдиного Серця.

Невимовна глибина Океану Долі виштовхує мене на поверхню,більше схожу на рідкий метал.Вдихаю,озираючись в пошуках..сліду від мого сну..усміхнених тонких вуст..таких рідних очей. Вода втікає,наче у прірву..Вітер Вічності крижаним вогнем палить тіло,сушить коси..Здаля до мене йдеш Ти..Тепер ніби збоку дивлюся на нас,як ми наближаємось
один до одного..Силуети видовжені і міфічно прекрасні..оголені тіла наші струмують пару і ясне сяйво..Червоний відблиск Світання малює візерунки на м'язах спини,на руках і ногах, на грудях і обличчах..Вже близько..Торкнутись.. Запалати Єдиним Вогнем,що народився з енергії Світила..Вир закручується навколо нас..Відчуття єднання..мить злиття..запаморочення..
Серед освітленого новонародженого Світу - лише вогнище,створене ДВОМА.

22 липня 2006 р.