1
Про юність далеку, про давні часи
Розкаже вам казку стара.
Були в мене дві золотисті коси
І служка, маленький арап.
2
Стояла я раз на балконі сумна,
Нерадісним був мені світ.
Садами й полями ступала весна,
Їй квіти стелились услід.
3
Весня́ною мрією повнився ліс,
Лилися пісні солов΄я...
Малинову шаль мені служка приніс,
У неї закуталась я.
4
Мій батько — збіднілий невтішний вдівець,
А посаг мій — срібло й кришталь.
З цим посудом я не піду під вінець...
Ховала я сльози у шаль.
5
Аж чую, ожив під копитами брук,
То вершник на білім коні.
І серце моє припинило свій стук,
Завмерла, неначе вві сні.
6
А він під балконом коня зупинив,
На друзів чекав молодих.
Замріяні очі на мене підвів,
І я потонула у них.
7
Мій лицар вклонився — всміхнулась йому,
Помчав він із друзями вдаль.
Так радісно стало, не знаю чому,
Розтанули сум і печаль.
8
Наступного вечора вийшла я знов,
І знову спинив він коня.
Я кинула квітку — вітання немов,
Її він, як жінку, обняв.
9
Наблизились друзі його молоді,
Скінчилася мить чарівна.
Я служці малому звеліла тоді
Довідатись, хто цей юнак.
10
Мій служка слухняний недовго ходив:
«О пані, сказати дозволь! —
І вчасно подав крижаної води:
Той вершник — майбутній король».
11
Я плакала гірко… Відколи земля
Існує на славу Христу,
Везуть королівну в палац королю,
Але не панянку просту.
12
Урвалися мрії, живу — не живу,
Для мене спинився мій час...
Все виділась казка, немов наяву,
І казка була та про нас.
13
Неначе співають весільних пісень
І квіти нам сиплють до ніг…
Напевно, я марила котрий вже день,
Ніхто розбудити не міг.
14
Аж чую — карета! На дверці овал
І герб королівський у нім.
Везуть мене з батьком у замок на бал,
Я в платті своїм голубім.
15
Мій лицар до мене летить, наче птах,
І ніжно за руку бере.
Недужий король потопає в сльозах
І морщить обличчя старе.
16
А син його поряд зі мною, мов паж,
Танцюємо, ходимо вдвох.
І наші розмови, і вечір цей наш
Мені не лишають тривог.
17
«Щодня у палаці, — він тихо шепнув, —
Я бачити хочу тебе,
Ясні твої очі, усмі́шку ясну
І плаття твоє голубе».
18
До батька його підійшли ми разóм,
Схилилась в доземний уклін.
Король простягнув мені перлів разок,
Звелів підвестися з колін.
19
«Кохай її, сину, кохання — це рай,
Допоки кипить твоя кров,
Бо скоро вже, скоро в палаці стрічай
Дружину, — але не любов.
20
Ти будеш славетним, очолиш народ,
Віки твоя слава пройме...
Кохання ж — найвища з усіх нагород,
Що Небо дарує саме».
21
Він ще бурмотів: «Незабутня… люби»,
Та очі стуляв йому сон.
Невдовзі він зліг, безнадійно слабий,
І син вже посів його трон.
22
Воднóчас весілля готують гучне,
На вибір впливає весь двір.
А милий кохає одну лиш мене
І каже: «Єдина, повір!
23
Обряд королівський належно здійсню —
І буду до смерті я твій.
Радіти ми будемо ночі і дню,
Радіти любові живій!»
24
…Було небагато в нас днів і ночей,
П΄янких від кохання й тепла.
Ми всюди від шуму й цікавих очей
Тікали, в нас радість текла.
25
Та важко втаїти любов, коли є,
І в поглядах щастя горить…
Весілля ж — ось-ось, та, на жаль, не моє.
Звеліли: зникай або вмри.
26
Сховалася дома від страху й хули,
Немає про мене й знаття.
А дзвони вінчальні, як подзвін, гули.
Я тихо прощалась з життям.
27
Бо знала: не стерпить мене молода,
Таких не трапляється див.
Не плакала вже, тільки служка ридав,
А бідний мій батько запив.
28
Годилось би тихо піти в монастир
Чи серце згасить у воді:
Розбитись об скелі, упасти у вир...
А ти, королево, — живи?!
29
А ти, що не відала радості втіх
З коханим, єдиним навік,
Чужинко, тобі з ним вінчатися гріх,
Він мій, а не твій чоловік!
30
Убити її! Наче в бурю прибій,
Нестямна розбурхалась лють.
Смертельний напій подарую я їй,
А там мене, грішну, хай вб΄ють.
31
Звеліла арапу знайти чаклуна,
Що зілля таємно варив.
Мій служка благав, його стогін лунав:
«О Боже, зоглянься згори!»
32
До зна́харки служку послала — нема,
Утік, вже ніде не знайду.
І з горя пішла я до неї сама
Свою лікувати біду.
33
Стара мені глянула пильно в лице,
За мить зрозумівши усе:
«Для кого б отрута не стала кінцем,
Тобі вона смерть принесе.
34
А дам я тобі заспокійливих трав,
Притиш свого серця плачі.
Я знаю, король тебе зранку шукав
І ждатиме в замку вночі.
35
Під вашим будинком сторо́жа стоїть,
Пильнує і двері й вікно».
«О відьмо! Приспи моє серце за мить,
Нехай не тріпоче воно!
36
Бо як же, бо як примиритись — о ні! —
Із горем і болем сумним?
В ім΄я наших світлих ночей, наших днів,
Не зможу побачитись з ним.
37
Служницею, дівкою, любкою йти
У замок, що сяє здаля,
Не можна мені… Чи не відаєш ти,
Що жде там — отрута, петля?
38
Палкий, наче лебідь, мій лагідний птах
Тепер із чужою... Облиш...
Ми ж разом над світом пливли на хмарках...
Дай, відьмо, отруту чи ніж!».
39
Скрутила мене, вже безтямну, стара,
Сховала в коморі тісній:
«Красуне, твоя ще настане пора,
А ти поспішати не смій».
40
І я у старої із темних горнят
Пила її зілля гірке.
Лежала на дранті. Наступного дня
Промовила відьма таке:
41
«Скажу, що втопилась, — затужить король,
Та ще й захворіє. Однак
Так швидше забуде. А в дівчини роль
Не зіграна, бачу я знак.
42
Як хтось її любить, хай вірить завжди,
Що зустріч судилась колись,
Ніколи надія не вмре від біди.
І я знадоблюся, дивись...
43
Скажу, що красуня із міста пішла
Світ за очі, втратила глузд.
Додам, що знайти її, певно, змогла б,
А більше ні пари із вуст».
44
Вона бурмотіла, товкла сухоцвіт,
Лаванду варила й чебрець,
І я повернулась поволі у світ.
Кохання — на серці рубець.
45
Стара одягла мене в плаття в дірках,
Запнула ганчір΄ям по ніс
І вивела рано на втоптаний шлях,
А потім на стежку у ліс.
46
Навколо співало усе і цвіло,
Аж млосно було від цвітінь.
Мене не втішало те радісне тло,
Брела, як сновида, як тінь.
47
Нарешті дісталися ми до струмка
Й хатини у лісі густім.
«Відкрий своє личко, красуне струнка,
Цей дім нині стане твоїм.
48
Сестра моя вірно послужить тобі,
Тут буде спокійне життя.
Під серцем, яке ти не кидай журбі,
Несеш королівське дитя».
49
…Повільно зцілялась у хащі густій,
Печальні снувала думки.
Штовхнулося якось маля в животі,
І я ожила залюбки!
50
Кохання зернина, моє дитинча,
Ніколи не буду сумна!
Немов каменюка упала з плеча,
І радість прийшла неземна.
51
Пологи настали — зазнала я мук,
Але забуваєш усе,
Коли до ослаблених маминих рук
Дитя повитуха несе.
52
Мій син народився! Маленький мій бог!
І ніжки цілую, і ніс,
В куточку своєму раюємо вдвох…
Диявол нам гостя приніс.
53
Обличчя під каптуром, вкритий плащем,
Та блиснуло сяєво лат.
Тривога мене охопила і щем:
За мною приїхав солдат.
54
А він озирався на пройдений шлях,
Неначе він сам утікач.
Почувся там храп конячини в кущах,
І стогін жіночий, і плач.
55
«Скоріше! Рятуйте, вмирає тепер!
Везу породіллю в село…»
А плід у нещасній давно вже завмер,
Спасати їх пізно було.
56
І Богу вже душу вона віддає,
Вже очі встеляє імла…
«Дитя покажіть перед смертю моє» —
І я їй своє подала.
57
Зійшла вона кров΄ю у довгій путі,
Не встигли домчати в наш край...
Я чула слова материнські святі:
«Дитя, королем виростай».
58
До ручки холодні притисла вуста,
Й душа відлетіла умить…
Мені таємниця відкрилась проста:
Суперниця мертва лежить.
59
І стало так жалко її, мов сестру,
І гнану, й нещасну чомусь.
А може, колись я так само умру,
Вмираючи, сину всміхнусь…
60
«Мій синку, ти знаєш, хто батько тобі
І хто тебе благословив?» —
Маля я притисла до себе в журбі,
І лицар не чув моїх слів.
61
Небіжчицю ми поховали в саду —
Могила і камінь німий.
Дай Боже, колись короля приведуть,
І пам΄ятник буде на ній...
62
Наш гість, поминаючи, випив вина,
Признався:«І п΄ю тут, і їм.
Забув про таке! О, якби хто тут знав,
Що діється в місті моїм!
63
Нема й половини людей, ходить мор,
Спустіли хати і двори,
А в замку зачиненім з наших комор
Вже зникли й харчі і щури…
64
В лісах, що цілющі нам запахи ллють,
Я думав, врятую її,
Рішуче поклявся я в тім королю,
Усій королівській сім΄ї.
65
Я лицар старий, незрадливий, і ось
У них на очах я умру!»
Сиділа я мовчки, згадавши когось…
А бабця згадала сестру.
66
«Живи у нас, просимо, — я вже стара,
Ти будеш дитя берегти.
У місті зараженім в мене сестра.
Що знаєш про знахарку ти?»
67
«Про знахарку? Нині вона при дворі
І зіллям випоює нас.
Сказала, привіт посилає сестрі,
Як вивела нас через лаз».
68
«Так ось із чиєї легкої руки
Потрапив до мене ти в дім!
Живи тут спокійно. Пролинуть роки —
Опинишся в місті своїм,
69
Коли я почую: король наш не вмер,
Рятує народ із пітьми.
А жінку оцю, як батьки, відтепер
Глядіти покликані ми.
70
Сестра моя в замку, я вірю сливе,
Надію дає королю,
Коли він питає: — Чи й досі живе
Та жінка, яку я люблю?
71
Навколо вирує і відчай і страх,
Усе потопає в біді,
Та ще й королева пропала в світах,
Як вивезли з міста тоді.
72
Нашіптує знахарка: — Вір у дива.
Ту жінку, яку ти любив,
Напевно побачиш, красуня жива.
Кохання — найбільше із див.
73
А біди і болі, великі й малі,
Здолає чекання просте.
І вір, що в безпеці, на чистій землі,
Нащадок у тебе росте».
74
…Роки проминули у тиші й красі,
І лицар покликав у путь.
А бабця навчала: «Розказуй усім,
Кого до палацу везуть:
75
Саму королеву — бо ждуть її там,
Й дитя — королівський-бо син.
Служи йому вірно, ти бачиш і сам,
В нім розуму стільки й краси!
76
У місті вже люд оселився новий,
Чи й буде старих кілька душ…
А ти себе, дочко, дружиною зви,
Нічим таємницю не руш.
77
Хіба ж ти і справді йому не жона,
Хіба ти не любиш, не ждеш?»
«Ой, бабцю, кохання — єдина вина.
А як… не впізнає він теж?»
78
Стара посміхнулась, плечем повела:
«В люстерко дивилася ти?
Атож, не впізнає: ти гарна була,
А стала ще краще цвісти».
79
Зібралися в путь ми. І так мені жаль,
Що з рідних поїду я місць.
Старенька із скрині дала мені шаль —
Подібну я мала колись.
80
Ми їхали довго. Стомився синок,
Ледь слухав потік настанов,
Що лицар давав йому. Ось і місток,
І серце болить моє знов.
81
Лице затулила я шаллю. Без слів
З коханим зустрілися ми.
Одразу він сина обняв, притулив,
Зросив його чубчик слізьми.
82
Помітила я сивину його скронь
І зморшки край милих очей.
Він глянув на мене — мов зблиснув вогонь,
О спалахи світлих ночей!
83
Наблизився стрімко, спинився і зблід...
Малинову шаль не забув!
Руками, холодними, начебто лід,
Мої, скрижаніли, торкнув.
84
Повів у покої і довго мовчав,
Вдивлявся, немов впізнає.
Коли пригорнув він мене до плеча,
Я все розказала, як є.
85
І більше розмови ми з ним не вели
Про наші й не наші гріхи.
На камінь без імені квіти лягли,
І хрест там постав дорогий.
86
Татусь мій такóж на ту пору спочив,
Доживши у замку літа
Хранителем всіх королівських ключів —
Король його щедро вітав.
87
Суперниці роду не знала — боюсь,
Що він моровиць не зборов.
Країни втішав політичний союз
Й нащадок, що в батька пішов.
88
А лицаря, й знахарок, дивних сестер,
Король прихистив назавжди.
В молитві я згадую їх дотепер,
Як нас рятували з біди.
89
…Вінчались ми потай. Мій милий казав,
Що є в тому воля Небес.
А згодом в палаці розквітла краса
Дітей наших, принців й принцес.
90
Я думала часто: на цілій землі,
В який не заглянути час,
Таких не було королев й королів,
Закоханих більше за нас!
91
Любов, наче світло, ішла між людьми,
Даруючи спокій і мир.
Зростали будинки й дороги прямі,
Де сумно стелився пустир.
92
У селах жінки народили дітей,
У місті селились майстри.
Наш край оживило кохання святе,
І кожен про те говорив.
93
Був мудрим король, і беріг він людей,
А поряд завжди була я,
Його королева кохана, й про те
Для правнуків казка моя.

Травень 2020

Лорелай


На скелях, де трави і мох,
Над Райном – хоч вір хоч не вір, –
Гуляли з дочкою ми вдвох,
Нас лицарський тішив турнір.

І там, зупиняючи час,
Покликала фея нас в дім.
А розповідь феї для вас
Я ві́ршами переповім.

* * *

…На скелі, де хащі сплелись
Й руни́ться духмяний чебрець,
Красуня-чаклунка колись
Згубила багато сердець.

Там ко́су чесала вона –
Мов золото падало з пліч,
А пісня її чарівна
Летіла рибалкам навстріч.

Багато невинних життів
Спочило на райнському дні;
Розбилось багато човнів
У дяку за дивні пісні.

Кохав її герцога син,
Про неї, омріяну, снив,
У замку нуди́вся один,
Блукав серед лісу і нив…

Невже не здолає він скель,
Не скорить швидку течію,
Не візьме на свій корабель
Кохану чаклунку свою?

А герцог тим часом плекав
Надію на вигідний шлюб,
До замку красунь закликав,
Не думав, що син – однолюб.

«Чимало у замку добра,
Розкішно убраних кімнат.
Женити нащадка пора», –
Роздумував батько-магнат.

Та в серці юначім палкім
Вже мрія проклала маршрут,
Кохання вже правило ним
І лицарський гордий статут.

…Ясного погожого дня
За щастям кораблик спішить.
Стрімка течія навмання
Жене його в чисту блакить.

Нарешті приносять вітри
Пісень чарівних перелив,
Що лицаря звуть до гори
І манять, щоб швидше він плив.

Та річка на камінь несе,
Гарчить, як розгніваний звір,
Тріщить корабель – от і все...
Людей підхопив дикий вир.

Один уцілів поміж брил,
Дістався до берега вплав:
«Шкода, що не маю я крил.
Кохаю тебе, як кохав!»

Але почорніла ріка,
І хвиля знялася страшна,
Накрила вона юнака
І люто жбурнула до дна.

Про цю непоправну біду
До герцога звістка дійшла.
«Чаклунку прокляту знайду!» –
Він воїнів шле до села.

Загинув улюблений син!
Помститися йдуть вояки.
Втопився із них не один
У водах швидкої ріки.

Та дівчину схоплять ось-ось –
На муки, на смерть у вогні.
«Стій, відьмо! – вже чути когось, –
Чаклунко, заплатиш мені!»

І молить ріку Лорелай:
«О батечку Райне, спаси!
Скоріше мене забирай,
Не дай загубити краси!

Краса моя – довга коса,
На сонці вона виграє
І сяє здаля, мов яса, –
Єдине багатство моє.

А чарів розгадка проста:
То пісня, що рветься з грудей,
І голос, й дівочий мій стан,
Що зваблюють мужніх людей.

Готові віддати мені
Багатство й гарячі серця,
Та серце моє ще вві сні,
Самотнє, мов скеля оця.

Не кликала горя до них –
Хай кожен би кручу зборов!
Співала, щоб вітер затих,
Не смикав ні хвиль, ні дібров.

Співала у бурю й грозу,
Вела наші бідні човни
Повз брили підводні внизу
Й високі лихі буруни.

Я поміч у праці й біді
Давала сусідам своїм,
Зі скелі у темній воді
Риби́н видивлялася їм.

У чому вина моя й гріх?
У тім, що співуча й струнка?
Люблю твоїх течій розбіг,
Велична й могутня ріка!

А там, де твій вигин крутий,
Де грає стрімка круговерть
І б`ється об камені стрий, –
Там вірна невмілому смерть.

О, скільки пішло тут до дна
Невмілих нещасних плавців!
А кажуть, моя в тім вина,
Бо кличу їх на камінці.

Таких ти губив без жалю,
Ти граєшся долями сам,
Та я тебе, Райне, люблю
Й свою тобі долю віддам.

Русалкою стану тобі,
То буде прекрасніша з доль!
Та інколи в сумі й журбі
З ріки підніматись дозволь…

Того ж юнака, що на дні,
Що так закохався в мій спів,
Віддай його, Райне, мені,
Я хочу, щоб довго він жив.

Життя подарую йому –
Своє в його серце вдихну.
З душі його спогад зніму,
Коли він постане зі сну.

Я вибір зробила сама –
На сотні самотніх віків!»
…А Райн свої хвилі здійма,
Змиває зі скель вояків.

Та люди деруться на схил,
Пощади не буде, не жди!
Розбіглася що було сил
І кинулась вниз, до води,

Пішла Лорелай у глибінь,
Як рибка, торуючи путь.
Ти, герцоге, лови покинь
Й навік про чаклунку забудь!

Хай піде в минуле мана,
Прокинувся син – як зоря!
На Райн поглядає з вікна
І мріє про дальні моря.

Вже скоро поїде він в даль,
Полишить свій замок і край,
Забуде любов і печаль
І мрію свою – Лорелай.

…На скелі, де терен доспів
Й руни́ться духмяний чебрець,
Русалки вчувається спів –
Принада юнацьких сердець.

* * *

…Віки пролетіли з тих пір,
Легенди ростуть, як трава.
Русалкою Райну між гір
У них ЛОРЕЛАЙ ожива.

І, мовлять, донині ще там
Незримий шумить водограй,
І, всупереч древнім літам,
Співає пісень ЛОРЕЛАЙ.

Виходить з глибокого дна,
Зі скелі вдивляється в Райн
І ніжно співає, сумна,
Про щастя незвіданий рай.

І видиться – сяйво горить,
І слухають гори і гай,
І вітер стихає на мить –
Співає сама ЛОРЕЛАЙ.

Той голос злітає у вись,
І сяє красуні коса.
На скелю, однак, не дивись,
Бо манить до виру краса…

10-11.11.2018

То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.

Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!

(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!

Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.

Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.

А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:

Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,

Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.

Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,

До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.

– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!

Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…

Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.

– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.

А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.

Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...

Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!

Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.

Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:

Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.

Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!

Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.

Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.

Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…

А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.

Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.

А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,

Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.

А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...

А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!

У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".

...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.

Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.

08.08.2017

ЕПІЛОГ

Мати Україна-Русь

Все минає. На могилах вітер лиш гуляє
Та кобзар співає думу про минуле краю.

І Тарас ті думи слухав, серцем дослухався,
«Козачком», слугою значить, між панами звався.

Стали горді козаченьки «козачками», тванню.
А Тараса – за Вкраїну – вигнали в заслання.

І до кари додалася дика засторога:
Щоб поету, щоб таланту – не писать нічого!

Чом боялися Шевченка? Чом боялись мови?
Чом ховали в казематах українське слово?

А в епоху Дніпрогесу, у радянськім шумі,
Чом стріляли в бандуристів, в кобзареві думи?

Русь, Рутенія, окраї - руські – Україна,
Мати древня і велична – ось у чім причина!

Тут козаччини колиска Дніпром колихалась,
І від Сяну і до Дону держава прослалась.

Тож і влада більшовицька, і царі й цариці
Не могли спокійно спати в північних столицях.

Нашу славну Україну – Русь з її краями –
Обкрадали, поділяли поміж упирями.

Ті, що крали в неї землі, і людей, і назву,
Що розскубали, роздерли, доки не загасла,

Що палили нашу пам’ять, наші книги древні,
Що братами називались – воріженьки кревні,

Що поцупили писемність, і мудрість, і віру,
Навіть вивернули мову, як овечу шкіру,

Що скарби її величні довели до згуби,
Хай же знають – Україну Бог Всевишній любить.

З нами ласка, з нами правда, з нами вища сила,
З нами слово Кобзареве на Вкраїні милій.

2014.