ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.05.20
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ванда Савранська (1979) /
Поеми
У лицарські давні часи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У лицарські давні часи
1
Про юність далеку, про давні часи
Розкаже вам казку стара.
Були в мене дві золотисті коси
І служка, маленький арап.
2
Стояла я раз на балконі сумна,
Нерадісним був мені світ.
Садами й полями ступала весна,
Їй квіти стелились услід.
3
Весня́ною мрією повнився ліс,
Лилися пісні солов΄я...
Малинову шаль мені служка приніс,
У неї закуталась я.
4
Мій батько — збіднілий невтішний вдівець,
А посаг мій — срібло й кришталь.
З цим посудом я не піду під вінець...
Ховала я сльози у шаль.
5
Аж чую, ожив під копитами брук,
То вершник на білім коні.
І серце моє припинило свій стук,
Завмерла, неначе вві сні.
6
А він під балконом коня зупинив,
На друзів чекав молодих.
Замріяні очі на мене підвів,
І я потонула у них.
7
Мій лицар вклонився — всміхнулась йому,
Помчав він із друзями вдаль.
Так радісно стало, не знаю чому,
Розтанули сум і печаль.
8
Наступного вечора вийшла я знов,
І знову спинив він коня.
Я кинула квітку — вітання немов,
Її він, як жінку, обняв.
9
Наблизились друзі його молоді,
Скінчилася мить чарівна.
Я служці малому звеліла тоді
Довідатись, хто цей юнак.
10
Мій служка слухняний недовго ходив:
«О пані, сказати дозволь! —
І вчасно подав крижаної води:
Той вершник — майбутній король».
11
Я плакала гірко… Відколи земля
Існує на славу Христу,
Везуть королівну в палац королю,
Але не панянку просту.
12
Урвалися мрії, живу — не живу,
Для мене спинився мій час...
Все виділась казка, немов наяву,
І казка була та про нас.
13
Неначе співають весільних пісень
І квіти нам сиплють до ніг…
Напевно, я марила котрий вже день,
Ніхто розбудити не міг.
14
Аж чую — карета! На дверці овал
І герб королівський у нім.
Везуть мене з батьком у замок на бал,
Я в платті своїм голубім.
15
Мій лицар до мене летить, наче птах,
І ніжно за руку бере.
Недужий король потопає в сльозах
І морщить обличчя старе.
16
А син його поряд зі мною, мов паж,
Танцюємо, ходимо вдвох.
І наші розмови, і вечір цей наш
Мені не лишають тривог.
17
«Щодня у палаці, — він тихо шепнув, —
Я бачити хочу тебе,
Ясні твої очі, усмі́шку ясну
І плаття твоє голубе».
18
До батька його підійшли ми разóм,
Схилилась в доземний уклін.
Король простягнув мені перлів разок,
Звелів підвестися з колін.
19
«Кохай її, сину, кохання — це рай,
Допоки кипить твоя кров,
Бо скоро вже, скоро в палаці стрічай
Дружину, — але не любов.
20
Ти будеш славетним, очолиш народ,
Віки твоя слава пройме...
Кохання ж — найвища з усіх нагород,
Що Небо дарує саме».
21
Він ще бурмотів: «Незабутня… люби»,
Та очі стуляв йому сон.
Невдовзі він зліг, безнадійно слабий,
І син вже посів його трон.
22
Воднóчас весілля готують гучне,
На вибір впливає весь двір.
А милий кохає одну лиш мене
І каже: «Єдина, повір!
23
Обряд королівський належно здійсню —
І буду до смерті я твій.
Радіти ми будемо ночі і дню,
Радіти любові живій!»
24
…Було небагато в нас днів і ночей,
П΄янких від кохання й тепла.
Ми всюди від шуму й цікавих очей
Тікали, в нас радість текла.
25
Та важко втаїти любов, коли є,
І в поглядах щастя горить…
Весілля ж — ось-ось, та, на жаль, не моє.
Звеліли: зникай або вмри.
26
Сховалася дома від страху й хули,
Немає про мене й знаття.
А дзвони вінчальні, як подзвін, гули.
Я тихо прощалась з життям.
27
Бо знала: не стерпить мене молода,
Таких не трапляється див.
Не плакала вже, тільки служка ридав,
А бідний мій батько запив.
28
Годилось би тихо піти в монастир
Чи серце згасить у воді:
Розбитись об скелі, упасти у вир...
А ти, королево, — живи?!
29
А ти, що не відала радості втіх
З коханим, єдиним навік,
Чужинко, тобі з ним вінчатися гріх,
Він мій, а не твій чоловік!
30
Убити її! Наче в бурю прибій,
Нестямна розбурхалась лють.
Смертельний напій подарую я їй,
А там мене, грішну, хай вб΄ють.
31
Звеліла арапу знайти чаклуна,
Що зілля таємно варив.
Мій служка благав, його стогін лунав:
«О Боже, зоглянься згори!»
32
До зна́харки служку послала — нема,
Утік, вже ніде не знайду.
І з горя пішла я до неї сама
Свою лікувати біду.
33
Стара мені глянула пильно в лице,
За мить зрозумівши усе:
«Для кого б отрута не стала кінцем,
Тобі вона смерть принесе.
34
А дам я тобі заспокійливих трав,
Притиш свого серця плачі.
Я знаю, король тебе зранку шукав
І ждатиме в замку вночі.
35
Під вашим будинком сторо́жа стоїть,
Пильнує і двері й вікно».
«О відьмо! Приспи моє серце за мить,
Нехай не тріпоче воно!
36
Бо як же, бо як примиритись — о ні! —
Із горем і болем сумним?
В ім΄я наших світлих ночей, наших днів,
Не зможу побачитись з ним.
37
Служницею, дівкою, любкою йти
У замок, що сяє здаля,
Не можна мені… Чи не відаєш ти,
Що жде там — отрута, петля?
38
Палкий, наче лебідь, мій лагідний птах
Тепер із чужою... Облиш...
Ми ж разом над світом пливли на хмарках...
Дай, відьмо, отруту чи ніж!».
39
Скрутила мене, вже безтямну, стара,
Сховала в коморі тісній:
«Красуне, твоя ще настане пора,
А ти поспішати не смій».
40
І я у старої із темних горнят
Пила її зілля гірке.
Лежала на дранті. Наступного дня
Промовила відьма таке:
41
«Скажу, що втопилась, — затужить король,
Та ще й захворіє. Однак
Так швидше забуде. А в дівчини роль
Не зіграна, бачу я знак.
42
Як хтось її любить, хай вірить завжди,
Що зустріч судилась колись,
Ніколи надія не вмре від біди.
І я знадоблюся, дивись...
43
Скажу, що красуня із міста пішла
Світ за очі, втратила глузд.
Додам, що знайти її, певно, змогла б,
А більше ні пари із вуст».
44
Вона бурмотіла, товкла сухоцвіт,
Лаванду варила й чебрець,
І я повернулась поволі у світ.
Кохання — на серці рубець.
45
Стара одягла мене в плаття в дірках,
Запнула ганчір΄ям по ніс
І вивела рано на втоптаний шлях,
А потім на стежку у ліс.
46
Навколо співало усе і цвіло,
Аж млосно було від цвітінь.
Мене не втішало те радісне тло,
Брела, як сновида, як тінь.
47
Нарешті дісталися ми до струмка
Й хатини у лісі густім.
«Відкрий своє личко, красуне струнка,
Цей дім нині стане твоїм.
48
Сестра моя вірно послужить тобі,
Тут буде спокійне життя.
Під серцем, яке ти не кидай журбі,
Несеш королівське дитя».
49
…Повільно зцілялась у хащі густій,
Печальні снувала думки.
Штовхнулося якось маля в животі,
І я ожила залюбки!
50
Кохання зернина, моє дитинча,
Ніколи не буду сумна!
Немов каменюка упала з плеча,
І радість прийшла неземна.
51
Пологи настали — зазнала я мук,
Але забуваєш усе,
Коли до ослаблених маминих рук
Дитя повитуха несе.
52
Мій син народився! Маленький мій бог!
І ніжки цілую, і ніс,
В куточку своєму раюємо вдвох…
Диявол нам гостя приніс.
53
Обличчя під каптуром, вкритий плащем,
Та блиснуло сяєво лат.
Тривога мене охопила і щем:
За мною приїхав солдат.
54
А він озирався на пройдений шлях,
Неначе він сам утікач.
Почувся там храп конячини в кущах,
І стогін жіночий, і плач.
55
«Скоріше! Рятуйте, вмирає тепер!
Везу породіллю в село…»
А плід у нещасній давно вже завмер,
Спасати їх пізно було.
56
І Богу вже душу вона віддає,
Вже очі встеляє імла…
«Дитя покажіть перед смертю моє» —
І я їй своє подала.
57
Зійшла вона кров΄ю у довгій путі,
Не встигли домчати в наш край...
Я чула слова материнські святі:
«Дитя, королем виростай».
58
До ручки холодні притисла вуста,
Й душа відлетіла умить…
Мені таємниця відкрилась проста:
Суперниця мертва лежить.
59
І стало так жалко її, мов сестру,
І гнану, й нещасну чомусь.
А може, колись я так само умру,
Вмираючи, сину всміхнусь…
60
«Мій синку, ти знаєш, хто батько тобі
І хто тебе благословив?» —
Маля я притисла до себе в журбі,
І лицар не чув моїх слів.
61
Небіжчицю ми поховали в саду —
Могила і камінь німий.
Дай Боже, колись короля приведуть,
І пам΄ятник буде на ній...
62
Наш гість, поминаючи, випив вина,
Признався:«І п΄ю тут, і їм.
Забув про таке! О, якби хто тут знав,
Що діється в місті моїм!
63
Нема й половини людей, ходить мор,
Спустіли хати і двори,
А в замку зачиненім з наших комор
Вже зникли й харчі і щури…
64
В лісах, що цілющі нам запахи ллють,
Я думав, врятую її,
Рішуче поклявся я в тім королю,
Усій королівській сім΄ї.
65
Я лицар старий, незрадливий, і ось
У них на очах я умру!»
Сиділа я мовчки, згадавши когось…
А бабця згадала сестру.
66
«Живи у нас, просимо, — я вже стара,
Ти будеш дитя берегти.
У місті зараженім в мене сестра.
Що знаєш про знахарку ти?»
67
«Про знахарку? Нині вона при дворі
І зіллям випоює нас.
Сказала, привіт посилає сестрі,
Як вивела нас через лаз».
68
«Так ось із чиєї легкої руки
Потрапив до мене ти в дім!
Живи тут спокійно. Пролинуть роки —
Опинишся в місті своїм,
69
Коли я почую: король наш не вмер,
Рятує народ із пітьми.
А жінку оцю, як батьки, відтепер
Глядіти покликані ми.
70
Сестра моя в замку, я вірю сливе,
Надію дає королю,
Коли він питає: — Чи й досі живе
Та жінка, яку я люблю?
71
Навколо вирує і відчай і страх,
Усе потопає в біді,
Та ще й королева пропала в світах,
Як вивезли з міста тоді.
72
Нашіптує знахарка: — Вір у дива.
Ту жінку, яку ти любив,
Напевно побачиш, красуня жива.
Кохання — найбільше із див.
73
А біди і болі, великі й малі,
Здолає чекання просте.
І вір, що в безпеці, на чистій землі,
Нащадок у тебе росте».
74
…Роки проминули у тиші й красі,
І лицар покликав у путь.
А бабця навчала: «Розказуй усім,
Кого до палацу везуть:
75
Саму королеву — бо ждуть її там,
Й дитя — королівський-бо син.
Служи йому вірно, ти бачиш і сам,
В нім розуму стільки й краси!
76
У місті вже люд оселився новий,
Чи й буде старих кілька душ…
А ти себе, дочко, дружиною зви,
Нічим таємницю не руш.
77
Хіба ж ти і справді йому не жона,
Хіба ти не любиш, не ждеш?»
«Ой, бабцю, кохання — єдина вина.
А як… не впізнає він теж?»
78
Стара посміхнулась, плечем повела:
«В люстерко дивилася ти?
Атож, не впізнає: ти гарна була,
А стала ще краще цвісти».
79
Зібралися в путь ми. І так мені жаль,
Що з рідних поїду я місць.
Старенька із скрині дала мені шаль —
Подібну я мала колись.
80
Ми їхали довго. Стомився синок,
Ледь слухав потік настанов,
Що лицар давав йому. Ось і місток,
І серце болить моє знов.
81
Лице затулила я шаллю. Без слів
З коханим зустрілися ми.
Одразу він сина обняв, притулив,
Зросив його чубчик слізьми.
82
Помітила я сивину його скронь
І зморшки край милих очей.
Він глянув на мене — мов зблиснув вогонь,
О спалахи світлих ночей!
83
Наблизився стрімко, спинився і зблід...
Малинову шаль не забув!
Руками, холодними, начебто лід,
Мої, скрижаніли, торкнув.
84
Повів у покої і довго мовчав,
Вдивлявся, немов впізнає.
Коли пригорнув він мене до плеча,
Я все розказала, як є.
85
І більше розмови ми з ним не вели
Про наші й не наші гріхи.
На камінь без імені квіти лягли,
І хрест там постав дорогий.
86
Татусь мій такóж на ту пору спочив,
Доживши у замку літа
Хранителем всіх королівських ключів —
Король його щедро вітав.
87
Суперниці роду не знала — боюсь,
Що він моровиць не зборов.
Країни втішав політичний союз
Й нащадок, що в батька пішов.
88
А лицаря, й знахарок, дивних сестер,
Король прихистив назавжди.
В молитві я згадую їх дотепер,
Як нас рятували з біди.
89
…Вінчались ми потай. Мій милий казав,
Що є в тому воля Небес.
А згодом в палаці розквітла краса
Дітей наших, принців й принцес.
90
Я думала часто: на цілій землі,
В який не заглянути час,
Таких не було королев й королів,
Закоханих більше за нас!
91
Любов, наче світло, ішла між людьми,
Даруючи спокій і мир.
Зростали будинки й дороги прямі,
Де сумно стелився пустир.
92
У селах жінки народили дітей,
У місті селились майстри.
Наш край оживило кохання святе,
І кожен про те говорив.
93
Був мудрим король, і беріг він людей,
А поряд завжди була я,
Його королева кохана, й про те
Для правнуків казка моя.
Травень 2020
Про юність далеку, про давні часи
Розкаже вам казку стара.
Були в мене дві золотисті коси
І служка, маленький арап.
2
Стояла я раз на балконі сумна,
Нерадісним був мені світ.
Садами й полями ступала весна,
Їй квіти стелились услід.
3
Весня́ною мрією повнився ліс,
Лилися пісні солов΄я...
Малинову шаль мені служка приніс,
У неї закуталась я.
4
Мій батько — збіднілий невтішний вдівець,
А посаг мій — срібло й кришталь.
З цим посудом я не піду під вінець...
Ховала я сльози у шаль.
5
Аж чую, ожив під копитами брук,
То вершник на білім коні.
І серце моє припинило свій стук,
Завмерла, неначе вві сні.
6
А він під балконом коня зупинив,
На друзів чекав молодих.
Замріяні очі на мене підвів,
І я потонула у них.
7
Мій лицар вклонився — всміхнулась йому,
Помчав він із друзями вдаль.
Так радісно стало, не знаю чому,
Розтанули сум і печаль.
8
Наступного вечора вийшла я знов,
І знову спинив він коня.
Я кинула квітку — вітання немов,
Її він, як жінку, обняв.
9
Наблизились друзі його молоді,
Скінчилася мить чарівна.
Я служці малому звеліла тоді
Довідатись, хто цей юнак.
10
Мій служка слухняний недовго ходив:
«О пані, сказати дозволь! —
І вчасно подав крижаної води:
Той вершник — майбутній король».
11
Я плакала гірко… Відколи земля
Існує на славу Христу,
Везуть королівну в палац королю,
Але не панянку просту.
12
Урвалися мрії, живу — не живу,
Для мене спинився мій час...
Все виділась казка, немов наяву,
І казка була та про нас.
13
Неначе співають весільних пісень
І квіти нам сиплють до ніг…
Напевно, я марила котрий вже день,
Ніхто розбудити не міг.
14
Аж чую — карета! На дверці овал
І герб королівський у нім.
Везуть мене з батьком у замок на бал,
Я в платті своїм голубім.
15
Мій лицар до мене летить, наче птах,
І ніжно за руку бере.
Недужий король потопає в сльозах
І морщить обличчя старе.
16
А син його поряд зі мною, мов паж,
Танцюємо, ходимо вдвох.
І наші розмови, і вечір цей наш
Мені не лишають тривог.
17
«Щодня у палаці, — він тихо шепнув, —
Я бачити хочу тебе,
Ясні твої очі, усмі́шку ясну
І плаття твоє голубе».
18
До батька його підійшли ми разóм,
Схилилась в доземний уклін.
Король простягнув мені перлів разок,
Звелів підвестися з колін.
19
«Кохай її, сину, кохання — це рай,
Допоки кипить твоя кров,
Бо скоро вже, скоро в палаці стрічай
Дружину, — але не любов.
20
Ти будеш славетним, очолиш народ,
Віки твоя слава пройме...
Кохання ж — найвища з усіх нагород,
Що Небо дарує саме».
21
Він ще бурмотів: «Незабутня… люби»,
Та очі стуляв йому сон.
Невдовзі він зліг, безнадійно слабий,
І син вже посів його трон.
22
Воднóчас весілля готують гучне,
На вибір впливає весь двір.
А милий кохає одну лиш мене
І каже: «Єдина, повір!
23
Обряд королівський належно здійсню —
І буду до смерті я твій.
Радіти ми будемо ночі і дню,
Радіти любові живій!»
24
…Було небагато в нас днів і ночей,
П΄янких від кохання й тепла.
Ми всюди від шуму й цікавих очей
Тікали, в нас радість текла.
25
Та важко втаїти любов, коли є,
І в поглядах щастя горить…
Весілля ж — ось-ось, та, на жаль, не моє.
Звеліли: зникай або вмри.
26
Сховалася дома від страху й хули,
Немає про мене й знаття.
А дзвони вінчальні, як подзвін, гули.
Я тихо прощалась з життям.
27
Бо знала: не стерпить мене молода,
Таких не трапляється див.
Не плакала вже, тільки служка ридав,
А бідний мій батько запив.
28
Годилось би тихо піти в монастир
Чи серце згасить у воді:
Розбитись об скелі, упасти у вир...
А ти, королево, — живи?!
29
А ти, що не відала радості втіх
З коханим, єдиним навік,
Чужинко, тобі з ним вінчатися гріх,
Він мій, а не твій чоловік!
30
Убити її! Наче в бурю прибій,
Нестямна розбурхалась лють.
Смертельний напій подарую я їй,
А там мене, грішну, хай вб΄ють.
31
Звеліла арапу знайти чаклуна,
Що зілля таємно варив.
Мій служка благав, його стогін лунав:
«О Боже, зоглянься згори!»
32
До зна́харки служку послала — нема,
Утік, вже ніде не знайду.
І з горя пішла я до неї сама
Свою лікувати біду.
33
Стара мені глянула пильно в лице,
За мить зрозумівши усе:
«Для кого б отрута не стала кінцем,
Тобі вона смерть принесе.
34
А дам я тобі заспокійливих трав,
Притиш свого серця плачі.
Я знаю, король тебе зранку шукав
І ждатиме в замку вночі.
35
Під вашим будинком сторо́жа стоїть,
Пильнує і двері й вікно».
«О відьмо! Приспи моє серце за мить,
Нехай не тріпоче воно!
36
Бо як же, бо як примиритись — о ні! —
Із горем і болем сумним?
В ім΄я наших світлих ночей, наших днів,
Не зможу побачитись з ним.
37
Служницею, дівкою, любкою йти
У замок, що сяє здаля,
Не можна мені… Чи не відаєш ти,
Що жде там — отрута, петля?
38
Палкий, наче лебідь, мій лагідний птах
Тепер із чужою... Облиш...
Ми ж разом над світом пливли на хмарках...
Дай, відьмо, отруту чи ніж!».
39
Скрутила мене, вже безтямну, стара,
Сховала в коморі тісній:
«Красуне, твоя ще настане пора,
А ти поспішати не смій».
40
І я у старої із темних горнят
Пила її зілля гірке.
Лежала на дранті. Наступного дня
Промовила відьма таке:
41
«Скажу, що втопилась, — затужить король,
Та ще й захворіє. Однак
Так швидше забуде. А в дівчини роль
Не зіграна, бачу я знак.
42
Як хтось її любить, хай вірить завжди,
Що зустріч судилась колись,
Ніколи надія не вмре від біди.
І я знадоблюся, дивись...
43
Скажу, що красуня із міста пішла
Світ за очі, втратила глузд.
Додам, що знайти її, певно, змогла б,
А більше ні пари із вуст».
44
Вона бурмотіла, товкла сухоцвіт,
Лаванду варила й чебрець,
І я повернулась поволі у світ.
Кохання — на серці рубець.
45
Стара одягла мене в плаття в дірках,
Запнула ганчір΄ям по ніс
І вивела рано на втоптаний шлях,
А потім на стежку у ліс.
46
Навколо співало усе і цвіло,
Аж млосно було від цвітінь.
Мене не втішало те радісне тло,
Брела, як сновида, як тінь.
47
Нарешті дісталися ми до струмка
Й хатини у лісі густім.
«Відкрий своє личко, красуне струнка,
Цей дім нині стане твоїм.
48
Сестра моя вірно послужить тобі,
Тут буде спокійне життя.
Під серцем, яке ти не кидай журбі,
Несеш королівське дитя».
49
…Повільно зцілялась у хащі густій,
Печальні снувала думки.
Штовхнулося якось маля в животі,
І я ожила залюбки!
50
Кохання зернина, моє дитинча,
Ніколи не буду сумна!
Немов каменюка упала з плеча,
І радість прийшла неземна.
51
Пологи настали — зазнала я мук,
Але забуваєш усе,
Коли до ослаблених маминих рук
Дитя повитуха несе.
52
Мій син народився! Маленький мій бог!
І ніжки цілую, і ніс,
В куточку своєму раюємо вдвох…
Диявол нам гостя приніс.
53
Обличчя під каптуром, вкритий плащем,
Та блиснуло сяєво лат.
Тривога мене охопила і щем:
За мною приїхав солдат.
54
А він озирався на пройдений шлях,
Неначе він сам утікач.
Почувся там храп конячини в кущах,
І стогін жіночий, і плач.
55
«Скоріше! Рятуйте, вмирає тепер!
Везу породіллю в село…»
А плід у нещасній давно вже завмер,
Спасати їх пізно було.
56
І Богу вже душу вона віддає,
Вже очі встеляє імла…
«Дитя покажіть перед смертю моє» —
І я їй своє подала.
57
Зійшла вона кров΄ю у довгій путі,
Не встигли домчати в наш край...
Я чула слова материнські святі:
«Дитя, королем виростай».
58
До ручки холодні притисла вуста,
Й душа відлетіла умить…
Мені таємниця відкрилась проста:
Суперниця мертва лежить.
59
І стало так жалко її, мов сестру,
І гнану, й нещасну чомусь.
А може, колись я так само умру,
Вмираючи, сину всміхнусь…
60
«Мій синку, ти знаєш, хто батько тобі
І хто тебе благословив?» —
Маля я притисла до себе в журбі,
І лицар не чув моїх слів.
61
Небіжчицю ми поховали в саду —
Могила і камінь німий.
Дай Боже, колись короля приведуть,
І пам΄ятник буде на ній...
62
Наш гість, поминаючи, випив вина,
Признався:«І п΄ю тут, і їм.
Забув про таке! О, якби хто тут знав,
Що діється в місті моїм!
63
Нема й половини людей, ходить мор,
Спустіли хати і двори,
А в замку зачиненім з наших комор
Вже зникли й харчі і щури…
64
В лісах, що цілющі нам запахи ллють,
Я думав, врятую її,
Рішуче поклявся я в тім королю,
Усій королівській сім΄ї.
65
Я лицар старий, незрадливий, і ось
У них на очах я умру!»
Сиділа я мовчки, згадавши когось…
А бабця згадала сестру.
66
«Живи у нас, просимо, — я вже стара,
Ти будеш дитя берегти.
У місті зараженім в мене сестра.
Що знаєш про знахарку ти?»
67
«Про знахарку? Нині вона при дворі
І зіллям випоює нас.
Сказала, привіт посилає сестрі,
Як вивела нас через лаз».
68
«Так ось із чиєї легкої руки
Потрапив до мене ти в дім!
Живи тут спокійно. Пролинуть роки —
Опинишся в місті своїм,
69
Коли я почую: король наш не вмер,
Рятує народ із пітьми.
А жінку оцю, як батьки, відтепер
Глядіти покликані ми.
70
Сестра моя в замку, я вірю сливе,
Надію дає королю,
Коли він питає: — Чи й досі живе
Та жінка, яку я люблю?
71
Навколо вирує і відчай і страх,
Усе потопає в біді,
Та ще й королева пропала в світах,
Як вивезли з міста тоді.
72
Нашіптує знахарка: — Вір у дива.
Ту жінку, яку ти любив,
Напевно побачиш, красуня жива.
Кохання — найбільше із див.
73
А біди і болі, великі й малі,
Здолає чекання просте.
І вір, що в безпеці, на чистій землі,
Нащадок у тебе росте».
74
…Роки проминули у тиші й красі,
І лицар покликав у путь.
А бабця навчала: «Розказуй усім,
Кого до палацу везуть:
75
Саму королеву — бо ждуть її там,
Й дитя — королівський-бо син.
Служи йому вірно, ти бачиш і сам,
В нім розуму стільки й краси!
76
У місті вже люд оселився новий,
Чи й буде старих кілька душ…
А ти себе, дочко, дружиною зви,
Нічим таємницю не руш.
77
Хіба ж ти і справді йому не жона,
Хіба ти не любиш, не ждеш?»
«Ой, бабцю, кохання — єдина вина.
А як… не впізнає він теж?»
78
Стара посміхнулась, плечем повела:
«В люстерко дивилася ти?
Атож, не впізнає: ти гарна була,
А стала ще краще цвісти».
79
Зібралися в путь ми. І так мені жаль,
Що з рідних поїду я місць.
Старенька із скрині дала мені шаль —
Подібну я мала колись.
80
Ми їхали довго. Стомився синок,
Ледь слухав потік настанов,
Що лицар давав йому. Ось і місток,
І серце болить моє знов.
81
Лице затулила я шаллю. Без слів
З коханим зустрілися ми.
Одразу він сина обняв, притулив,
Зросив його чубчик слізьми.
82
Помітила я сивину його скронь
І зморшки край милих очей.
Він глянув на мене — мов зблиснув вогонь,
О спалахи світлих ночей!
83
Наблизився стрімко, спинився і зблід...
Малинову шаль не забув!
Руками, холодними, начебто лід,
Мої, скрижаніли, торкнув.
84
Повів у покої і довго мовчав,
Вдивлявся, немов впізнає.
Коли пригорнув він мене до плеча,
Я все розказала, як є.
85
І більше розмови ми з ним не вели
Про наші й не наші гріхи.
На камінь без імені квіти лягли,
І хрест там постав дорогий.
86
Татусь мій такóж на ту пору спочив,
Доживши у замку літа
Хранителем всіх королівських ключів —
Король його щедро вітав.
87
Суперниці роду не знала — боюсь,
Що він моровиць не зборов.
Країни втішав політичний союз
Й нащадок, що в батька пішов.
88
А лицаря, й знахарок, дивних сестер,
Король прихистив назавжди.
В молитві я згадую їх дотепер,
Як нас рятували з біди.
89
…Вінчались ми потай. Мій милий казав,
Що є в тому воля Небес.
А згодом в палаці розквітла краса
Дітей наших, принців й принцес.
90
Я думала часто: на цілій землі,
В який не заглянути час,
Таких не було королев й королів,
Закоханих більше за нас!
91
Любов, наче світло, ішла між людьми,
Даруючи спокій і мир.
Зростали будинки й дороги прямі,
Де сумно стелився пустир.
92
У селах жінки народили дітей,
У місті селились майстри.
Наш край оживило кохання святе,
І кожен про те говорив.
93
Був мудрим король, і беріг він людей,
А поряд завжди була я,
Його королева кохана, й про те
Для правнуків казка моя.
Травень 2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію