Розбився кубок золотий! - Навіки дух відійшов!
Дзвін серце рве! - вдаль Стіксом пливе свята твоя любов.
Плач, Гай де Вір, - ясний твій зір, - чи в тебе сліз нема?
Поглянь хоча б на чорний єдваб, а в нім Лінор сама.
Тож хай обряд на давній лад сотворять за впокій
По тій, що випало вмерти їй такій ще молодій, -
Подвійно випало вмерти їй, бо вмерти - молодій.

"О крутії! Ви горду її любили за скарби;
На вас вина - ослабла вона від вашої клятьби.
Як ВАМ, скажіть, обряд творить, співати як за впокій, -
І вам, і вашим злим очам, і язикам, мов у змій,
Які дали померти їй, невинній і молодій?"

Peccavimus: - покинь свій глум і месу відспівай,
Аби твій спів до бога злетів і вмерлій виблагав рай.
Лінор пішла, і відпливла Надія слід у слід;
Не шаленій, бо плаче по ній увесь скорботний рід.
Тужімо всі по тій косі, що рано в гріб зійшла, -
Життя ще світиться в косі, але в очах імла, -
Так, блиск застиг на косах тих, але в очах - імла.

"Йдіть геть! не треба панахид! хай помахом крила
Мій ангел привидів зжене і знищить жаль дотла.
Від нарікань за Неба грань, від пекла й від проклять
Вона пливе у місце нове, де душі праведних сплять;
Не бийте в дзвін, щоб часом він її не потривожив,
А я - спокійний я! - в цю ніч вона злетіти може
Під охорону святого трону, у світле царство боже."

Скажу, як вам розбагатіти вмить,
Не нидіючи в банківській роботі:
Візьміть банкнот, на палець накрутіть,
І ваші гроші будуть в обороті!

Ваш капітал без ризику й турбот
Готівкою в руках - не страшно воєн -
Зігніть іще упоперек банкнот,
Хіба не ясно? - Гроші ваші вдвоє!

Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель Лі.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох,
Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі
Не давались журбі
В королівстві морської землі;
Ми кохались не так,
Як кохається всяк, -
Я та любонька Аннабель Лі.
Покохалися ми:
Серафими сами
З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно
І зчинилось давно
В королівстві морської землі:
З хмари вітер дмухнув,
Він зимою війнув,
Повійнув він на Аннабель Лі.
От зійшовся услід
Із плачем сумний рід
І від мене її узяли,
Щоб навік положить -
Там, де нині лежить, -
В королівстві морської землі.

Частки наших святих
Не зазнали утіх
Серафими, що в раї жили.
От і сталося так
(Як се відає всяк
В королівстві морської землі):
З хмари вітер завив,
Він дмухнув, він згубив
Уночі мою Аннабель Лі.

Ми любились тепліш,
Ми любились миліш,
Аніж ті, що життя прожили,
Ті, що мудрості більш здобули;
Серафими сами,
Навіть демони тьми
Мою душу не в силах були
До заман прикувать,
Від душі одірвать
Чарівниченьки Аннабель Лі.

Місяченько сплива -
Промінь сни навіва
Про голубоньку Аннабель Лі,
Зорі зверху горять -
А на мене зорять
Очі світлої Аннабель Лі;
Тінь заблима нічна -
Скрізь зі мною вона,
Незабутня, заручена, пташка ясна,
Обік неї лежу я у млі,
В домовині морської землі.

(Пер. П. Грабовського)

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!

Вистава світова шумить
Сумних останніх літ!
Спустився ангелів на мить
Сюди крилатий рід.
Прийшли побачити тепер
Театр надій та бід.
І музика небесних сфер
Здіймає небозвід.

Акторів марна метушня:
Прибравши Божий лик,
Вони гасають навмання
Вперед, назад, убік.
Ляльки пусті! Їм невтямки:
Хтось махом крил-шулік
На сцені рухає ляльки,
Що прокляті навік.

Цей фарс блазенський не забуть.
У пошуках мани
Ляльки верстають довгу путь -
І йдуть назад вони.
О хибне коло! Скільки їх
Вертає з далини,
Пізнавши безум, жах і гріх,
І відчуття вини!

Але повзе серед юрми
Акторської - дивись! -
Червоне щось, повзе з пітьми,
Зміїться з-за куліс.
Повзе потворище, жере
Акторів і актрис,
І жалість ангелів бере -
Не втриматись від сліз.

Погасло світло - все - нема!
Жахнувшись, зал укляк.
Завіси впала хмура тьма,
Немов могили знак.
Та ангелів крилатий рій
Рече, здолавши ляк:
"Людина - назва драмі цій,
Герой її - Хробак!"

Кохана, серед лютих бід,
Що облягли мій шлях земний
(На нім не стрівсь - за стільки літ! -
Ні жодної троянди цвіт),
Розрадою душі сумній
Про тебе мрії - як привіт
З Едему в безталанний світ.

Ті пам*ятні тобою дні
Для мене - острів у морській
Буремній далині,
Де шторми люті й навісні
Розшаленілись. Та в стрімкій
Небесній чистій вишині
Над ним - одвічний супокій.

Науко! Справжня дочко давнини!
Все змінює твоя нещадна сила,
Співця катує, рве натхнення й сни,
Мов гриф, кому нудна реальність - крила.

Чи може полюбить тебе поет,
Як ти його клейноди погасила,
Йому, хто відає безстрашний лет,
Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела
Наяд та інші радісні зірниці,
Дріадам в лісі жити не дала,
Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою
В зеленім тамариндовім гаю?

(Тут і далі - пер. А. Онишка,
окрім випадку, коли вказано ім*я
перекладача)

Чоло цілуючи в журбі,
Дозволь, відкриюся тобі, -
Ти слушно, далебі,
Казала, що вві сні
Даремно я марную дні.
Та вже коли позбувсь надій,
Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,
Нехай це яв, чи марні сни,
Хіба повернуться вони?
Все, що примариться мені,
І все, що бачу, - сон у сні!

Стою, а пінний вал
До берега несе свій шал,
Рука стискає в забутті
Піщинки золоті.
Як мало! Вислиза
Пісок у воду, і терза
Мене сльоза, сльоза!
О Боже, як в руках
Утримати цей прах?
О Боже, хоч одну
Піщинку не віддати дну!
Чи ж все, що мариться мені,
Що бачу, - сон у сні?..

(Пер. А. Онишка)

Edgar Allan Poe (1809–1849)
Gaily bedight,
A gallant knight,
In sunshine and in shadow,
Had journeyed long,
Singing a song,
In search of Eldorado.
But he grew old —
This knight so bold —
And o'er his heart a shadow
Fell as he found
No spot of ground
That looked like Eldorado.
And, as his strength
Failed him at length,
He met a pilgrim shadow —
«Shadow», said he,
«Where can it be —
This land of Eldorado?»
«Over the Mountains
Of the Moon,
Down the Valley of the Shadow,
Ride, boldly ride,»
The shade replied, —
«If you seek for Eldorado!»

в перекладі В. Кикотя
ЕЛЬДОРАДО
В панцирі добрім
Лицар хоробрий
У спеку чи в хмарну браваду
Довго блукав,
Пісню співав
В пошуках Ельдорадо.
Під шалом вітрів
Юнак постарів,
А серце не знає розради,
Бо скільки не йшов —
Землі не знайшов,
Що схожа на Ельдорадо.
Як зовсім змарнів,
Він привида стрів
Й спитався у нього поради:
«Мені дай збагнуть,
Лежить де та путь,
Що в землю веде Ельдорадо?»
«За місячні гори,
За простір нічний,
В долину тінистого саду,
Скачи до мети,
Як хочеш знайти,
Як хочеш знайти Ельдорадо».