Довідка. У Дніпропетровську представники творчої інтелігенції ініціювали проведення національного конкурсу на новий текст гімну України.
tsn.ua/.../u-dnipropetrovsku-hochut-novii-gimn-ukrayini.html

Я не консерватор. Нехай поети позмагаються, а раптом народиться нове «провідне слово» до народу України і світу, що наповнить всіх свіжими думками, почуттями, устремліннями, відкриє світлу перспективу поступу України в майбуття. Чому б і ні? Головне, щоб ми не отримали банальну пафосну одноднівку на десятиліття. Важливо, щоб у фіналі конкурсу не тривожила нулями ранимі творчі душі кругленька сума, до якої можуть звестися поетичні скачки, бо це блюзнірство. Але які вимоги можна ставити до самого тексту, його символіки адже мова про змістовне, багатопланове слово постійного звертання до людини, до серця і розуму кожного. Тут має бути героїчний історичний шлях і новітнє бачення України в світі. Крім того в гармонійному поєднанні мають виступати всі плани людини і нації – від тілесного до духовного. Текст такого ґатунку не може бути пласким і прозаїчним. Простота і дохідливість слова не повинна виключати алегоричність, асоціативність. Тобто текст має бути на виріст. В цьому плані, дещо модернізований під місію гімну, текст Павла Чубинського не здається мені архаїчним і безперспективним, як це намагаються довести ініціатори зміни гімну. Чого варте хоча б дерзновенне і таке синівське щодо України:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Буквально тут говориться про захист Батьківщини від зовнішнього ворога. Але чи не достатньо покласти лише тіло, життя. Ні, Чубинський наперед ставить саме душу, протягуючи асоціативну ниточку до Святого Письма:

Немає більше від тієї любові, коли хто покладе життя своє за друзів своїх Ів. 15:13

І ось це:

Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. Mк. 8:35

Як бачимо, крізь буквальний зміст гімну проглядає ще й метафізичний, духовний. Відтак «козацький рід» у гімні України, то не лише вправні рубаки ворожих тіл гострими шаблями, а ще й – духовними мечами. Характерництво Запорізької Січі тому підтвердження.

(В продовження теми публікую свій есей, що не ввійшов до збірки есеїв «Вектор Перемоги». Дніпро, 11-12, 2006)

***

М’якість серця і твердість волі органічно і генетично співіснують в українському етносі. Інша справа, коли ті риси невірно прикладаються до життя, коли «м’якість» проявляється в напружених драматичних ситуаціях, а «твердість», коли необхідне милосердя. Тоді вони називаються відповідно боягузтвом і жорсткістю. Маємо доволі таких прикладів, найперше на рівні влади. Однак у точному застосуванні вони, ті риси – українське благо.

Звертаючись до етнічних рис «серця» і «волі», слід сказати, що вони не могли не відобразитися в мові. І це ще раз підтверджує, що не заради красного слівця мовиться: «Мова – душа народу». І вона, та мова-душа народу завжди неповторна. Унікальність української мови, зокрема, стосується пестливої форми слів, не властивої, скажімо, романо-германській мовній спільноті. Непохитний у бою воїн Запорізької січі, звертається до коня: конику, братику. Говорить про речі: сідельце, човник. Про ворогів – вороженьки. І тут не применшення їхніх розмірів, чи властивостей, а вияв саме сердечності. Нинішній гімн України, головна пісня Держави – несе в собі ці дорогі українському народові полярні риси. Тут маємо зупинитися більш детально.

Увесь текст гімну, який із таким трудом свого часу приймався, уповні відповідає, як ми це спробуємо показати, козацькому характерові нації. Можна сказати, Павлом Чубинським у дев’ятнадцятому сторіччі було складено воістину козацьке слово до нащадків. Підняте сьогодні на щит Держави, воно вже не просто художнє слово, а заповіт і дороговказ. Воно, якщо хочете, пролог до Конституції.

На жаль, перед тим як уже стати гімном України, текст потрапив під прикру коректуру «меншовартості». Розглянемо коротко одну принципову видозміну. Перший рядок гімну:

Ще не вмерла Україна,
ні слава, ні воля,

став звучати:

Ще не вмерла України
і слава, і воля,

Вітчизняним філологам, очевидно, «муляла» причинно-наслідкова невідповідність, при якій «вмерла Україна», ніби перекреслює подальшу розмову про українську «славу» та «волю». І це вірно, але лише в доцентровому, національному ключі. Під іншим кутом зору, відцентровим, міжнаціональним – усе повністю відповідає законам філології й логіки. Тобто, для Павла Чубинського, як і для Шевченка: Україна, Слава, Воля – категорії світового порядку. Вони синоніми. Простіше кажучи: «Поки у світі Україна – доти Слава й Воля». За такої необхідності Україна бере на себе відповідальність за славу й волю не лише свої внутрішні, а й усього людства. Тож, повернувши «Україну» у тексті державного гімну до називного відмінка, ми, тим самим, реально піднесемо уявлення про свою світову долю.

На перший погляд, подібна маніфестація може видатись дещо нескромною. Проте кинувши ретроспективний погляд в історію можна помітити, що самовираження тої чи іншої нації завжди являло світові якусь свою особливу рису, що вільно ставала надбанням людства: інтелектуальність, релігійність, демократизм, прагнення істини, різновиди творчості людини т.п. І нікому до сих пір не спадало на думку вважати нескромними, ті нації, котрі дали людству античну філософію й культуру, індійські духовні практики, римський закон і право, середньовічний ренесанс, магістральні світові релігії, сучасні науки. До того ж мова не йде про Україну, як месію, а як про потенційний, мислимий авангард у міжнаціональному марші до світла, до світового самоочищення, самозбереження, якщо хочете.

То, чи не слід світовому українству Славу й Волю починати мислити своїми особливими рисами-чинниками, які практично вже винесені сьогодні на українське знамено. У такому разі процес самоідентифікації української нації, що триває сьогодні спонтанно, набуде конкретного змісту й етнічного над-завдання.

Ще один цікавий момент пов’язаний із гімном України. Ми говоримо: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Що стоїть за вже згадуваними «вороженьками» і за тим як легко вони згинуть? Говорити, виходячи із сьогоднішніх реалій, що це відбудеться після вінчання України з НАТО, або коли на нашому подвір’ї знову буде ядерне залізяччя – не приходиться. Заважає – Сонце. Цей сонячний рядок гімну ніби прибіг із якогось ясного майбуття, де «вороженьки» вже розтанули, як нічна роса на Світанку. Адже коли ти потребуєш захисту, озброюєшся – значить у тебе є вороги. Вони живуть, принаймні, у твоїй свідомості. Сонце теж зброя, але зброя супротилежна фізичному вбивству. Безстрашшя думки й дії, що ніби сонячними променями розривають морок світових мілітаристичних стереотипів – найефективніші захисні й наступальні засоби. Убивча зброя потрібна при відсутності Сонця. Вона базується на страху. Світло сонця Істини це зброя, яка воскрешає, осяває народ на його шляху у повернені до себе, коли можна буде нарешті сонячно сміятись над своїми страхами-вороженьками, як над зникаючою росою.

Наступати і захищатись потрібно вольовим серцем.

            Magna est veritas et praevalebit


Національна Ідея, в суті своїй, покликана забезпечити рух, злет, якщо хочете, державної машини нації від матеріальних світоглядних орієнтирів до віри і розкриття божественних (для атеїстів – природних) потенціалів людини і народу. Економіка то лише економка, яка добре виконує хатню роботу в маєтку Національної Ідеї. Не більше. Саме цього, не просто не розуміють нинішні політики, а й взагалі не переймаються ні вірою, ні метою, ні, зрештою, економікою. Відтак – нацією. Віра одними політиками відкинута як зайвина, а іншими використовується на показ, як атрибут політичного джентльменського набору. Інтереси ж економіки зводяться до інтересів власних кишень. Як би це було не так ми б «не мали те, що маємо» за класиком української політики.

В зв’язку з державною механікою чи, простіше, машиною, уявімо собі таку алегорію або притчу. Далекобійник, перетнувши держави й континенти перевозячи цінний вантаж від постачальника до одержувача, заїхав зрештою на свою територію. Втомившись від європейських гамбургерів і скучивши за українським борщем він припаркував машину і зайшов до шинку з’їсти миску-другу гарячої страви, бо то для українського водія як високооктановий бензин для авто. В цей час де не взялась зграя малолітніх розбишак і налетіла на вантажівку. Якимось чином відкривши дверцята пацанва вдерлась до кабіни, і не знаючи досконально що там до чого, забажала покататись. Найспритніший одразу вхопився за руль, інший заволодів педаллю газу, ще інший захопив гальма. Кожен волів володіти якоюсь «штукою» в кабіні, щоб займати в ній своє особливе місце при майбутній їзді. Наймудріший повідомив: «Машина не поїде без ключа заводження!» Хтось сказав, що треба з’єднати між собою якісь дротики і машина заведеться. Та в цей час пролунав незлий, але твердий голос: «Геть, від машини!»

Така притча прийшла на ум розмірковуючи над людиною Повноти в якості державного діяча. Та як учить, інший живий класик, майстер притчі і сама Повнота Христос – всяка притча має свою приховану суть. Спробуємо вивести її з історії з далекобійником, машиною, та розбишаками. Тим більше, що й Бог тут, у кабіні, під дашком, як образок-оберіг у дорозі далекобійника – благословляє.

Далекобійник, який знає досконально не лише як вести машину, а й відає все пов’язане з професією: маршрут, пункти «А» і «Б», цінність вантажу, і ще багато чого, є людина самодостатньої свідомості або свідомості Повноти. Це тип інтуїтивного політика (правителя, водія) який, власне, перевищує (або синтезує) всі часткові ідеології (ліві, праві, ліберальні, консерваторські, демократичні, республіканські т. і.) Те, що далекобійник притчі уже на своїй, Богом даній території, означає повернення суверенітету України. Шинок і український борщ – символи навернення до традицій, родового укладу, усвідомлення своєї відмінності від решти світових націй.

Зграя малолітніх розбишак у притчі це є всі перелічені типи часткових політиків плюс, що гірше, ідеологічні імітатори, а насправді тривіальні користолюбці, чого в Україні з лихвою. Звідси й лихо! Добравшись до кабіни, чи то – кабінетів державної машини, ці неуки намагаються зрушити її з місця, звичайно аби задовольнити свої дитячі потреби. Хтось в дитинстві недоїдав, бідував, ходив у дранті і тепер намагається «наситити» той комплекс дитинства. Хтось від природи недорозвинутий і тому надзвичайно амбітний, жадібний ще з дитинства до влади над собі подібними. Банальні прагнення грошей, влади, вивищення над іншими – ховаються за піар-технологіями чисельних блокових, коаліційних, партійних утворень. Одних тільки партій в Україні сьогодні близько півтораста! Продовжуючи аналогію з машиною, тут тобі: і партія руля України (ПРУ), і партія зчеплення (ПЗУ), і гальмівна партії України (ГПУ) і багато, багато інших партій політичної броунівської штовханини. Наприклад ПЛПУ (партія лівого повороту України) вічно чубиться зі своєю антагоністкою ПППУ (партія правого повороту України), не розуміючи, що виключно той чи інший поворот це рух по колу. А чого варті такі політичні карлики, як партія «бардачка», чи партія «двірників». Всі вони надзвичайно амбітні, і хизуються своєю амбітністю*, бо знають як «ощасливити» Україну зробивши Її схожою на руль чи на дірку від нього, або причепити Її до хвоста Європи, або загальмувати Її поступ, або пустити Її по колу, або перетворити на бардак, або влаштувати підмітайлом світового непотребу. Все це повною мірою відбувається нині з Україною.

Та водій далекобійник вже розрахувався за український борщ і направляється до машини. І коли він проганяючи політичне младоуміє зачепить їхнє амбітне партійне «ми» то, мабуть, почує гнівне і, як це не парадоксально, одностайне: «Він хоче анархії! Безпартійність це повернення у хаос, в печерний світ, хто він такий, яку ідеологію сповідує, до якої належить партії?». Відповідь буде проста: «До партії Доріг». І якщо, дасть Бог, вгамувавши амбіції, хтось запитає: «З кого складається партія Доріг? Що то за Дороги, де їх початок і кінець? Де серед них шлях України?» – далекобійник скаже:

– До партії Доріг відносяться далекобійники всіх націй. Пункт «А» на тих Дорогах – Архаїчна печерна община, пункт «Б» – Боголюдство. Дорога ж України починається в дольодовиковий період, пролягає через Мезенську Стоянку, Трипільську Цивілізацію, Сколотську Державу, Київську Русь, Запорізьку Січ, Царську Імперію, Атеїстичну Комунократію, Олігархічну Сваволю… Маршрут, кермо, педаль газу, гальма, повороти на тій трасі не протидіють одне одному, а злагоджено працюють в руках Повноти, узгоджуються в Єдиній Свідомості нації. Геть, від машини!




*Від латинського ambitio, що перекладається як: пиха, честолюбство, кар’єризм, низькопоклонство, підлабузництво, суєтність, марнославство. Це неповний перелік людського негативу пов’язаного із терміном амбітність. Мавпуючи його у європейців і, можливо, не здогадуючись про латинські значення цього слова, українські політики кажуть щиру правду, коли пишаються своєю амбітністю, бо відповідають тим значенням.