Довідка. У Дніпропетровську представники творчої інтелігенції ініціювали проведення національного конкурсу на новий текст гімну України.
tsn.ua/.../u-dnipropetrovsku-hochut-novii-gimn-ukrayini.html

Я не консерватор. Нехай поети позмагаються, а раптом народиться нове «провідне слово» до народу України і світу, що наповнить всіх свіжими думками, почуттями, устремліннями, відкриє світлу перспективу поступу України в майбуття. Чому б і ні? Головне, щоб ми не отримали банальну пафосну одноднівку на десятиліття. Важливо, щоб у фіналі конкурсу не тривожила нулями ранимі творчі душі кругленька сума, до якої можуть звестися поетичні скачки, бо це блюзнірство. Але які вимоги можна ставити до самого тексту, його символіки адже мова про змістовне, багатопланове слово постійного звертання до людини, до серця і розуму кожного. Тут має бути героїчний історичний шлях і новітнє бачення України в світі. Крім того в гармонійному поєднанні мають виступати всі плани людини і нації – від тілесного до духовного. Текст такого ґатунку не може бути пласким і прозаїчним. Простота і дохідливість слова не повинна виключати алегоричність, асоціативність. Тобто текст має бути на виріст. В цьому плані, дещо модернізований під місію гімну, текст Павла Чубинського не здається мені архаїчним і безперспективним, як це намагаються довести ініціатори зміни гімну. Чого варте хоча б дерзновенне і таке синівське щодо України:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Буквально тут говориться про захист Батьківщини від зовнішнього ворога. Але чи не достатньо покласти лише тіло, життя. Ні, Чубинський наперед ставить саме душу, протягуючи асоціативну ниточку до Святого Письма:

Немає більше від тієї любові, коли хто покладе життя своє за друзів своїх Ів. 15:13

І ось це:

Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. Mк. 8:35

Як бачимо, крізь буквальний зміст гімну проглядає ще й метафізичний, духовний. Відтак «козацький рід» у гімні України, то не лише вправні рубаки ворожих тіл гострими шаблями, а ще й – духовними мечами. Характерництво Запорізької Січі тому підтвердження.

(В продовження теми публікую свій есей, що не ввійшов до збірки есеїв «Вектор Перемоги». Дніпро, 11-12, 2006)

***

М’якість серця і твердість волі органічно і генетично співіснують в українському етносі. Інша справа, коли ті риси невірно прикладаються до життя, коли «м’якість» проявляється в напружених драматичних ситуаціях, а «твердість», коли необхідне милосердя. Тоді вони називаються відповідно боягузтвом і жорсткістю. Маємо доволі таких прикладів, найперше на рівні влади. Однак у точному застосуванні вони, ті риси – українське благо.

Звертаючись до етнічних рис «серця» і «волі», слід сказати, що вони не могли не відобразитися в мові. І це ще раз підтверджує, що не заради красного слівця мовиться: «Мова – душа народу». І вона, та мова-душа народу завжди неповторна. Унікальність української мови, зокрема, стосується пестливої форми слів, не властивої, скажімо, романо-германській мовній спільноті. Непохитний у бою воїн Запорізької січі, звертається до коня: конику, братику. Говорить про речі: сідельце, човник. Про ворогів – вороженьки. І тут не применшення їхніх розмірів, чи властивостей, а вияв саме сердечності. Нинішній гімн України, головна пісня Держави – несе в собі ці дорогі українському народові полярні риси. Тут маємо зупинитися більш детально.

Увесь текст гімну, який із таким трудом свого часу приймався, уповні відповідає, як ми це спробуємо показати, козацькому характерові нації. Можна сказати, Павлом Чубинським у дев’ятнадцятому сторіччі було складено воістину козацьке слово до нащадків. Підняте сьогодні на щит Держави, воно вже не просто художнє слово, а заповіт і дороговказ. Воно, якщо хочете, пролог до Конституції.

На жаль, перед тим як уже стати гімном України, текст потрапив під прикру коректуру «меншовартості». Розглянемо коротко одну принципову видозміну. Перший рядок гімну:

Ще не вмерла Україна,
ні слава, ні воля,

став звучати:

Ще не вмерла України
і слава, і воля,

Вітчизняним філологам, очевидно, «муляла» причинно-наслідкова невідповідність, при якій «вмерла Україна», ніби перекреслює подальшу розмову про українську «славу» та «волю». І це вірно, але лише в доцентровому, національному ключі. Під іншим кутом зору, відцентровим, міжнаціональним – усе повністю відповідає законам філології й логіки. Тобто, для Павла Чубинського, як і для Шевченка: Україна, Слава, Воля – категорії світового порядку. Вони синоніми. Простіше кажучи: «Поки у світі Україна – доти Слава й Воля». За такої необхідності Україна бере на себе відповідальність за славу й волю не лише свої внутрішні, а й усього людства. Тож, повернувши «Україну» у тексті державного гімну до називного відмінка, ми, тим самим, реально піднесемо уявлення про свою світову долю.

На перший погляд, подібна маніфестація може видатись дещо нескромною. Проте кинувши ретроспективний погляд в історію можна помітити, що самовираження тої чи іншої нації завжди являло світові якусь свою особливу рису, що вільно ставала надбанням людства: інтелектуальність, релігійність, демократизм, прагнення істини, різновиди творчості людини т.п. І нікому до сих пір не спадало на думку вважати нескромними, ті нації, котрі дали людству античну філософію й культуру, індійські духовні практики, римський закон і право, середньовічний ренесанс, магістральні світові релігії, сучасні науки. До того ж мова не йде про Україну, як месію, а як про потенційний, мислимий авангард у міжнаціональному марші до світла, до світового самоочищення, самозбереження, якщо хочете.

То, чи не слід світовому українству Славу й Волю починати мислити своїми особливими рисами-чинниками, які практично вже винесені сьогодні на українське знамено. У такому разі процес самоідентифікації української нації, що триває сьогодні спонтанно, набуде конкретного змісту й етнічного над-завдання.

Ще один цікавий момент пов’язаний із гімном України. Ми говоримо: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Що стоїть за вже згадуваними «вороженьками» і за тим як легко вони згинуть? Говорити, виходячи із сьогоднішніх реалій, що це відбудеться після вінчання України з НАТО, або коли на нашому подвір’ї знову буде ядерне залізяччя – не приходиться. Заважає – Сонце. Цей сонячний рядок гімну ніби прибіг із якогось ясного майбуття, де «вороженьки» вже розтанули, як нічна роса на Світанку. Адже коли ти потребуєш захисту, озброюєшся – значить у тебе є вороги. Вони живуть, принаймні, у твоїй свідомості. Сонце теж зброя, але зброя супротилежна фізичному вбивству. Безстрашшя думки й дії, що ніби сонячними променями розривають морок світових мілітаристичних стереотипів – найефективніші захисні й наступальні засоби. Убивча зброя потрібна при відсутності Сонця. Вона базується на страху. Світло сонця Істини це зброя, яка воскрешає, осяває народ на його шляху у повернені до себе, коли можна буде нарешті сонячно сміятись над своїми страхами-вороженьками, як над зникаючою росою.

Наступати і захищатись потрібно вольовим серцем.