Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
летючими нотами пташок.
Скільки квітів!
Я зосереджую безліч іх на невеличкому клаптику землі.
Нескінченно поливаю в спеку.
Пишу ними вірші.
Деякі цвітуть лиш один день,
інші падають важкими зернами
і сходять знову й знову…

*
Думаю про тебе.
Риси гарного обличчя,
білі музикальні пальці,
очі з іскрами сміху.

Хочеться почути голос.
Але ще не час.
І чи він буде?

Незримі флюїди між нами ніде не ділись.
То було наче вчора.
Лиш протягнути руку.
І прихилитися…

Але ще не час. І чи буде.

Зрілість, - уповільнює
Дарує багато питань.
І менше дій.

Не так зустріч, як іі очікування…
Твої слова.

А тиха симфонія неба переливається кудись,
поміж голову й серце.
І пʼянить, запаморочує.
Додає фарб і відтінків
без того яскравому літу.

А як зимою?
Коли ці рятівливі квіти й кольори
Сховаються й принишкнуть під брилами снігу.

Чи так само тихо дзвенітиме
а чи вибухне
та симфонія літа?

Виллється лавою,
Накривши сумніви,
понівечивши питання…

І єдиним, що залишиться,
буде дія:
прихилитися й
заглянути в очі.
Поряд.



19 серпня 2025