Як втратити жінку?
Цікаве питання...
Зроби все як треба,
Щоб вийшло не так.
Он, бачиш зупинку,
Під білим світанням,
Там тихо у небо
Злітає літак.
Я їду додому,
А ти залишайся.
Чекай її, чуєш,
Щоб втратити знов!
Кінець є усьому –
Не цим переймайся,
Бо сам добре знаєш –
Така вже любов…

21.08.2013

Казати, що втомилися – безглуздо.
Триматися, летіти – це наш знак.
До Бельгії крізь сон я свій женусь: то –
Назначений самим життям, мій шлях.
Збирати по цеглинкам сподівання,
Жадати і любити – йти вперед.
Ось тільки чим озветься те кохання?
Збудується той замок? Линь сюжет
Зі швидкістю експреса попідтинню!
Квиток до Польщі, Мюнхен – і мета.
Я, відстань розриваючи сумлінням,
Всім серцем хочу поряд бути, так!
Всміхнемось один одному ласкаво,
Обіймемося позабув роки.
Під радість дуже смачно п'ється кава:
Лиш люблячи ми не такі слабкі.

Богеми сивий карнавал.
Проектор світить за лаштунки.
На сцені п'яний кардинал
Шукає "грами порятунку".
Пусті місця, прим'ята ложа.
Абсурду навіть не знайти!
А поряд з ним сидить вельможа -
Столітній парубок-кретин,
Його стара, її дівчата,
Маркізи, лорди, простота...
І дійство, нібито почато,
І, ніби взята висота,
Але мелодія не та!
Не ті слова, імпреза стилю,
Манери, рухи невпопад -
Як щойно знята курка з грилю,
Як ще гарячий мармелад...
Повітря лине з вентиляцій
Партерним пилом-самоти.
Не здійме він тобі овацій,
Яких жадаєш так знайти.

Невтомні оплески лунали
Нестримним викриком у вись...

"Ще тільки раз! Уже дістали!
На біс! На біс! На біс! На біс!
Ще раз, останній, і завіс!..".
"Чекай-но, любий, тут пустеля!".
"Ага, пустеля-простолюд...
Чи, може, зірку до готелю,
Як вчора, тягне знов на блуд?!
А я - найсаміший верблюд?!"
"Я хочу вийти ще разочок!
Ну, стій, будь ласочка, стривай!
"Я, може, теж багато хочу,
Але усьому, врешті, край!
Тепер саму себе "благай"...".

Завіса впала ніби скеля -
І зникло разом з тим Святе.
І нащо здалась та "пустеля",
Коли життя - не вар'єте.

Писати можна не про все:
Не все ув'яжеться до купи;
Ніщо так краще не внесе
Почутість слова і засмути,
Як палання ліхтарів,
Сердечна тиша у не взмозі
Мовляти звуки дикарів:
Віршами, піснею чи в прозі;
Спокійна паморозь троянд,
Кремово-кавове зітхання,
Коли проміння йде на спад,
Залишив бажаність коханню.

Пробач за мою надчуттєвість,
За віру у Тіло і Кров.
Люблю я твою "віфліємність"
За те, що не приймеш любов...
Межа пролягла до Синаю;
Пророцтво здійняло моря...
Щосили я вітром жадаю
Дізнатись у чому моя
Провина! Любити безмежно?
Не Бог я, авжеж, не Ісус!
Та тільки у них, недаремно,
Я вчився свобод від спокус.
Не сталось - у тому і горе!
Пробач за мою простоту!
Ну, скільки було тих історій!
Як сиві травинки зростуть,
Не знаючи щастя людини,
Відбитих лише у словах.
Я буду зеленим, віднині,
Цілунком на твоїх губах.

Чайок гудіння. У сутінках - погляд.
Думками тяжію до тебе, а ти?
У цих маяках, ну, можливо, це здогад,
Я бачу всю сутність душі та мети.
Чарує прозорість - здіймається хвиля.
Виднілась турбота - спокійна коса.
І, знаєш, найкраще, коли ми безсилі,
Бо саме з любов'ю виходить сльоза.

Чи треба мовчати,
А, може, кричати,
Що надто солона
У морі вода?
Чи треба кохати,
Щоб віру зламати.
Молитись іконам.
Мені Вас шкода.
Чи треба співати,
У тиші гукати,
Забуте минуле,
Книжковість життя.
Навіщо брехати,
Якщо не кувати,
Любові-зозулі
Нове почуття.
Коли не здійняти.
(Для дурника - жарти)
Квітки аметисту,
Палка бірюза.
Йому не впіймати,
У слові "кохати"
Таємність барвисту,
Яку б не впізнав.

Ти зміниш місце, час і зустріч -
Театри, п'єси, макіяж...
Який безглуздий антураж,
Коли коханням не полюбиш!
І навіть вид найкращих хутрищ -
Є сірий гудзик - не пейзаж,
Який нізащо не підкупиш...
Він є окремий персонаж…
Галац, Марсель, Ліон, Варшава,
Констанца, Краків, Бухарест...
У чому тут силенна слава,
Коли на цьому завтра хрест?..
Холоне світло тане, звуки.
Мистецтво світ, а ти - бліда.
Чи знов не той або не так
Дарує квіти, щастя...Муки...

Я буду першим серед тих,
Кому за порцію прийдешнє,
Що все зробивши - він не встиг,
Кому життя тремтить сердешне.
До чого жити серед книг?
Я їх на вогнищі покину!
Я мушу бути серед тих,
Хто першість разом п'є з полином.

Один і нуль шість…
Абстракції, небо…
І ти вже не гість,
І лину до тебе!
Так просто плести –
Так легко забути
Про зайві плітки…
Їх можна позбутись!
Усіх нумерацій,
Бо ти – це людина,
Що хоче овацій
Кохання-перлини…
І лине до тебе
Абстракція неба,
І линуть думки,
Як хвилі стрімкі.

Уникнути спогад наступний,
Пройти крізь поверхні дзеркал...
Ти знаєш?! А я не чекав...
Що деревом з'їдені трутні,
Що вірою вбитий васал,
Що глухо-німий запитав...
Уникнути спогад підступний:
Змінилась поверхня дзеркал...
Не знаєш?! А я же казав...

Зеленою нотою щастя,
Блакитною хвилею мрій,
Жовтіє у серці ненаснім
Рожевого дива прибій.
Еола прозорого дотик,
Венери червона струна -
Здіймає емоцій широти
Малиновим сяйвом вина.
Молочні хмарини-надії
Під вечір танцюють сріблясто,
І золотом сонця, снодійно,
Колиску гойдають завчасно.

Ти вмієш солодко ректи,
Водити за ніс перехожих -
І можеш запросто знайти
Мені заміну в двадцять схожих.
Один портрет - загальний зміст,
На нім ще трохи залишаюсь,
Однак душі суцільний ліс
Не пройдеш запросто, змагаюсь,
Щоб вийти з нього я і сам,
Та ніжна вабить прохолода.
На двадцять схожих по словам -
Я є один з ім'ям Свобода.

Чим більше примітиву
І менше спілкування
За межами квартири,
Інету чи книжок,
Тим більше неважливі
Її гучні вмовляння,
Коли тому протирі
Життя між стін не шок.
Шпалери і картини,
Кадило цигарок -
Тут я, на жаль, безсило
Назад стаю за крок.
Зневічені години -
Пропалений пісок.
І кава зльодяніла
До гранулів-кісток.

Просто іноді буває,
Так би мовити, на мить,
Що нічого не торкає,
Не сміється, не бринить.
Серце б'ється, має жити,
Набирає сили, сприть.
Тільки боляче любити,
А любити так кортить...

Скільки болю - стільки жалю,
_______Скільки суму - стільки сліз!
Я життям, єством, душею -
_______Буду поруч тут, і скрізь!
Ніч, імла, зима, турбота,
_______Попіл, тиша як граніт!
Знаю, вірю, буде ліпше:
_______Ти мій Янгол, Бог і Світ!
Ранок, вечір, день і ніч -
_______Фарби панорама,
Що у єдності велич,
_______Пристрасно, ласкаво,
Загартовує серця,
_______Що відчинять браму,
У безмежний простір зір.
_______І за це їм слава!

Відтінком, фіолами згустків,
Перебігом променів-днів -
Тріпоче, розкривши пелюстки,
Насичений літом - розбив
Повір'я осідле сторіччям.
Розв'язує руки слабкі.
Дорогою котить, узбіччям
Вогняного духу, людські
Пориви - червоні фіоли,
Здіймає єство почуття,
Звільняючись тілом астральним
Від спаду до сходу життя.

Принаймні сонце світить в небі зранку...
Слова мої - за небокрай...
Облишене, допите до останку
Вино стоїть - ти знай.
Під ковдрою приховані турботи.
Під лампою - в рядки думки.
Немає вже ні жалю, ані скорботи:
Оці слова горять стрімкі.

Примари тліли на паркеті,
Думки летіли хто-куди.
Твоя любов? Вона в пакеті!
Іди-но ж ти услід туди!
Любов самітньо позіхала,
Як леді х, не мала слів.
Хіба ж в житті вона не знала
Отой дурний сніданків спів.

Смішними здаються, як спогад,
Дитинства фрагменти на плівці.
Чи спогади - те всього здогад
На цій непримітній сторінці.
Ось декілька друзів сідають
За стіл - все так ніби колись.
І промені весело сяють,
Лоскочуть легенько за ніс.

Ці жеромеханізми...
Якої прагнеш правди?!
Хіба що не завадить
Наїстись вам всім хмизу.
Пусті, безцілі очі -
У телевізор пялять:
Їм жерти б чари ночі,
Якщо й таке ухвалять.

Контрактова площа...
Солоний присмак пива...
Сковорода і горщик
Монет. Співали - диво.
Надії, мрії, щастя...
Ти пам'ятаєш сиво -
Яке солодке пиво!
Однак душа безстрасна.

Потоками світлих енергій,
Смарагдами вічних надій -
Пронизує імпульсом верхній
Топазно-чуттєвий,стрімкий
Свободи момент поза часом.
Спиняється рух, часоплин.
Оточені слів парафразом -
Потріскують величчю стін
Фортеці глухі - і об землю.
Б'ючися не стримають крик.
Вчорашнє впивання коктейлем...
У правді душі не зберіг.
Розімкнеться коло підступне,
Просяє знаменням чудес,
Щоб кожний, хто буде наступний,
Зміг сам досягнути небес.

Як модуси часу крізь тіла клітини
Проходять хвилини, тремтять у серцях -
Так посмішка світла, немов у дитини,
Що просто прямує, незнаючи шлях,
Бо їй невідома буденна утома.
Як просто і вірно іде до мети!
І радість квітуча - дорога до дому,
Де стрінуть, як завжди, найближчі і Ти...
Наповнються сміхом любові-свободи,
Відчують як тихо те щастя прийшло.
Так було і буде, від роду до роду -
Не зникне, не згасне одвічне тепло.

05.05.2013

Сапфірно-рожеві хмарини
Надвечір у вирій злітають,
Обіймами гріються рідні,
Колиску бажання гойдають.
Світлини на стінах мовчазно
Вичікують магій хвилини,
Щоб знову відбутись, завчасно,
І так, щоб не бачив годинник.
У променях місячних кішка,
На ліжку, зморившись дрімає.
Надпивши чар-зілля із миски
У сні солоденько зітхає.
Плекає закохано тишу
Посріблений дзвін-вітерець.
Кому, як не їм знати ліпше,
Що казка вже тут, а не десь.

Ти - знак мого серця віднині,
І вияв усіх почуттів.
Найвища є втрата - гординя,
Найкраще за ліки - лиш спів.
Минув, розплескалися хвилі,
Що блідо здіймались в душі.
Тепер кричучи я щосили -
Сміюся від шторму. Чужі?
Не бачу нікого навколо!
Тут море святе, ти і я.
Це радість кружляє по колу,
Бо знаю спасіння ім'я.

Пелюстки свіжих орхідей,
Що ледве-ледве потепліли,
І серце Всесвіту відкрили -
Квітують сяйвом між ідей
Мого життя - благословення.
Ось ранок ніжну править мить
Росою чистого натхнення,
Немов легке перо летить.
Дзвенить у травах, прохолоді,
Зеленим кольором, смішна,
Джерел краса у верховодді,
А слід за нею і Весна.

25.05.13

Всім тілом відчути прозорість вершини
Глибинних взаємин, палких сподівань -
Секундами стануть найдовші години,
Забуті у вересні, жовтість бажань.
Цей травень лунає у серці таємно:
Четвертого рівно до зір вознеслись
Ті самі жадані світила взаємин -
Вершинна глибинність з душею зійшлись.

Відклавши буденність на потім,
Забувши самотні шляхи -
Знаходжу у погляді сотім
Дзеркальність духовну... Роки...
Торкаюсь. Виходжу із себе.
Сміюся. Хай буде все так!
Бо, знаєш, видніше із неба,
Коли ти ще навіть не птах.

11.05.2013

Це вічність у синіх долонях,
Це подих чаруючих сил,
Що краплею світла з безодні
Спадає початками крил.
Глибинність край неба лунає -
Варгану незламний мотив.
І хай без упину він грає,
Бо саме за це... Полюбив.

04.05.2013

Відверті, щирі почуття -
Була мета мого життя,
Але, як чистий, білий сніг,
Вона розтала біля ніг.
Лишилась істина сама -
Нічого вічного - нема.

2005

І зорі на темному небі,
І місяць у хмарах тонких -
Одвічно лунають до тебе,
Бо важно зустріти таких.

Я знаю, можливо - не пара,
Однак я цю муку стерплю:
У сутінках парку-бульвару
Я тільки сильшніше люблю.

Прокинувшись тихо під ранок,
Я пошепки серцем молюсь
За тебе - як кращий сніданок
Душі зльодянілій... Женусь
Шляхами, де вічність роздерто,
Крізь відстань в обійми твої.
Як боляче знати - посмертно
Ти приймеш вітання свої...
Холодна земля кладовища,
Могила, пекуча імла;
На горесній ноті, найвищий,
Як вістрями скла, два крила,
Наскрізно та туга пройшла,
Залишивши спокій позаду...
Ні втіхи не дав, ні розради...

Таке життя доросле – рідко творче:
Несуться з вітром травня за степи
Пісні юнацтва, молодість дівоча;
Лиш подумки мороз тріщить сліпий
Про те, чого давно уже немає,
Чому вже не судилося прийти.
Грайлива юність тільки споглядає
На відстані розлучної версти.
Розкидані стрічки дівчат - зернятки -
Доріжки світлих мрій і сподівань.
Вже інший їх вплітатиме спочатку
Коханій у волосся, без вагань…

Розійшлися води Нілу…
Над Хамсіном, небосхил,
Пекторалів горстку цілу
Перетовкує на пил.
У долонях погорілих
Не пісок, і не земля:
Над дверима скам’янілих
Анх розбитий Сет чіпляв.
Підтинають піраміди
Вістря спеки від нудьги,
Попіл сиплеться з Ісіди -
Від тиету й до ноги.

Кожна фарба має смак -
Світлий, ніжний, неповторний,
Серцю вимірявши такт
У стезях своїх мажорних.
Край душі - малює білим;
Серцевину - синім дном;
Чесність, вірність - надперлинним
Острівком, тендітним сном...
Очі теплим, променистим,
Ясним, чистим - це блакить;
Простоту у них - барвистим,
Ледь вогнистим, бо болить...
Мерехтить у фарбах різних
Атмосфера гомінка
Душ потужних, і наскрізно
З них ллє сяйво як ріка...

Драматичний діалог

Вступ

Ти віриш у казку?
А я більше - ні.
Життєва зав'язка -
І ти на коні.
Лише на якому?
Спитався хоч сам?
Усьому святому
Ти зрадив. І псам
Шпурнув те минуле -
Подався вперед.
Не думай - забули
Старий свій намет
Ошукані душі,
Що прагли - тепла.
Ти смерть не примусиш
Їх з'їсти до тла -
Все те, що не згасне.
Не думаю, ні...
Ти думав, а власне -
Не ти на коні!
Вже скоро світає
На небі блідім.
Не думай - не знайдуть
Слідами твій дім;
Крізь вогнище суму,
Крізь ріки утрат...
Не думай - без суду
Облишуть верстат
Людського зухвальства -
Все станеться вмить.
Володарства чварство
Розтрощує сприть
Духовної волі.
Твоє каяття -
Смішне аж до болі -
Ціна за життя?
Для чого молити,
Просити? І що?
Простіше розбити!
Збирати нащо?
Не думай - пробачуть:
Сплететься верба.
Де коні проскачуть -
Повстане юрба.
Ти думав - це казка?
Не думаю, ні...
Життєва розв'язка -
Серпом по стерні…
…


Олена

Остапе, мій сокіл,
Куди ж ти тепер?
Знесиленим кроком
До сірих печер?
Не треба, благаю,
Присядь, відпочинь.
Не видно за гаєм –
Хмаринок і синь,
А тільки тривогу,
Яку принесла
Нам доля з дороги –
По людях села.
Куди ж ти тікаєш?
Навіщо іти?
Хіба ти не знаєш,
Про біль самоти?
Я більше не хочу
Не спати ночей,
Знамен тих пророчих,
Коротких вістей -
Які надсилаєш
Один раз на рік!
Хіба ж ти не знаєш
На що нас прирік?
Не треба, благаю,
Приляж, відпочинь.
Вже темно над гаєм,
Облиш це, покинь.

Остап

Не можу кохана,
Бо мушу іти.
Життя – нездоланне,
Я йду до мети!
До правди, до бою.
Пробач і прости.
Я буду з тобою
Хоч мушу піти.
Скінчиться тривога:
Невічна біда.
Нас кличе дорога.
Чого ж ти бліда?
Душа, заспокойся.
Лицем звеселись.
Навіщо здалося
Тремтіти, кріпись.
Я буду збиратись,
Ось, бачиш, цей знак,
Як зірка прекрасний,
Збирають нас так
До бою завчасно.
Пробач і прости.
За щастя і правду
Я мушу іти
До бою, заради
Усіх нас, обох.
Не думай про втрату:
Усе бачить Бог.
Не бійся зостатись:
У тебе є я.
Не раз ще кохатись
Прийдеться щодня.
Лиш тільки тримайся,
Чекай і молись,
Мене не зрікайся.
Все буде колись.

Олена

О, Господи, горе!
Яка ж це біда:
Розлилася морем
Між нами вода!
Солона як сльози,
Що крапають ниць.
Страшніше за грози –
Мільярди рушниць!
Ну, як тут радіти?
Всміхатися як?
Були б у нас діти –
Не встигли ніяк.
Благаю, подумай!
Назад озернись!
Моя гірка дума!
Життя! Повернись!
Лишися, благаю,
Не можу я так!
Як серце зітхає,
Пече ж воно як!
Здається урветься
У ньому струна!
І вже не заб’ється…
Труна і війна…
Такі вони схожі,
Як слово одне!
Врятуй же нас, Боже!
Почуй же мене!
Не прошу – благаю!..
Лиш тиша з усюд.
Послухай, за гаєм
Збирається люд!
Ти чуєш? Це постріл!
О, Господи, жах!
Стелила нам постіль,
Не гру на ножах
Собі уявляла.
Мій сокіл, біда.
Тебе я плекала –
Ти рвешся з гнізда…

Остап

Не треба, кохано.
Не мучся, облиш!
Так треба. Не марно
Я йду. Не звелиш
Залишитись поруч.
Не рвусь із гнізда!
Дивись-но ліворуч –
Їх звела біда,
Жага до кохання,
До волі сердець!
Не марні старання!
Із нами Отець!
Ми йдемо на битву,
Єдину, одну.
Давай-но молитву
Читати до сну:
"Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!".
Послухай, кохано,
Нехай це війна.
Тримайся. Осанна.
Заграє струна!
Ми будемо разом –
Навіки, завжди.
Відлинуть образи,
Я прошу – зажди.

Олена

Я знаю… Я знаю!
Питаюся - як?
Кохання втрачаю!
Ну, як може так
Все статися з нами?
Мій любий, скажи,
Глухими стінами
На вихід вкажи!
Не вернеться втрата
Вагою в життя.
Я ніби на страті
Свого майбуття!
Чому же радіти,
Коли ти підеш.
Що можуть убити,
Із смертю втечеш
У темну могилу?
Послухай, реве
Сердечко надсилу,
Ти чуєш? Живе!
Кохання – зітхання –
Можливо це так.
Та жодне страждання
Ну просто ніяк
Не йде в порівняння
За той страшний біль,
За муки чекання –
Не та буде сіль –
Одна і остання.
Остапе, вернись!
Благаю святими –
Подумай, спинись!
Словами живими
Кричу я тобі!
Мій янголе, Боже,
Цього не роби!
Без тебе не зможе
Душа ні на мить,
Життя опустіє,
І так защемить,
Що все пожовтіє –
Зітліє ураз!
Вогонь не зігріє
У ватрі образ.
На попіл розвіюсь,
Не знаючи де
Шукати надію,
Як спокій вкраде,
Біда, що з’єднала
І знищила нас.
Тебе я благала,
Не чутно мій глас…
Остапе, мій любий..
Чого ти мовчиш?
Вже рушили люди,
А ти ще стоїш….
Війна розірвала
Між нами стежки,
І третьою стала,
На довгі роки…

Остап

Я поруч, я буду
І вдень, і вночі.
Тебе не забуду,
Повернусь. Навчись
У шелесті клену,
У звуках зірок
Почути – Олена,
Відчути мій крок
На літнім подвір’ї.
Пізнати тепло,
Що тихим повір’ям
Вкотившись, змогло
Барвінком вродитись
На полі. Люби.
Я буду любити.
Лише не згуби
Себе. Пережити
Ми мусимо все.
Щоб дихати вільно –
Подумай про це.
Дістанемось спільно
Ми кращих часів.
Чекай мене, мила,
Крізь відстань років.
Душа твоя – сила.
В очах твоїх блиск,
Як чиста перлина.
Ні горе, ні тиск –
Не знищать глибини,
Людської душі,
Кохана ти сильна
І жодні чужі –
Не знищать насильно,
Все те, що дав Бог.
Не квапся, повільно
Минемо тривог.
Прошу одним словом:
Мене пам’ятай!
Рушаймо, із Богом.
Я йду. Прощавай.

Олена

Я буду, я зможу…
Скажи тільки - як…
О, Боже, о, Боже,
Чому усе так?
Чому не інакше?
Мов кара страшна
За праведність нашу…
Чи є тут вина?
Ідеї свободи,
Які ми колись
Жадали народом
Вже майже збулись.
Лише я не хочу
Втрачати тебе,
І серце тріпоче:
«Що буде тепер?».
Якою ціною
Скінчиться війна?
Я буду з тобою
Назавжди - одна!
Якщо ти покличеш,
Попросиш прийти.
Я серденьком стрічу,
Не бійся. Іди.
Побачив на небі
Блакитні зірки –
Це линуть до тебе
Ті сльози гірки,
Якими освятиш
Свій праведний шлях,
У залпах гармати –
Не знатимеш страх.

Остап

Ми йдемо на битву,
Єдину, одну.
Давай-но молитву
Читати до сну:
"Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!".
Послухай, кохано,
Нехай це війна.
Тримайся. Осанна.
Заграє струна!
Ми будемо разом –
Навіки, завжди.
Відлинуть образи,
Я прошу – зажди.

Олена

Чекатиму, милий,
Молитиму, знай.
Відірвані крила –
Під серцем тримай.
Вони обігріють,
Надію надасть:
Теплом золотіють,
Промінням. Не здасть
Тобі моя пристрасть,
Вся сутність мене:
Сльозинками видасть
Кохання. Мине
Те лишенько-лихо,
Образа образ!
На радість, на втіху
Помолюсь за нас,
Як знову згадаю
Про тебе, мій цар:
Без тебе не знаю,
Ні місячних чар,
Ні сяйву барвінку,
Ні шелесту трав,
Ні весни відтінків
В яких обіймав
Мене, моє сонце,
Володарю мій.
Зачиню віконце
У хаті німій.
І буду чекати,
Молитись святим,
Я буду кохати,
У мить самоти!
Немає нічого
Міцніше за нас!
Для тебе живого
Лунатиме глас
Моєї тривоги,
Любові, життя.
Годину незмоги –
Приспить почуття…
Рушай-но, мій сокіл!
Гайда до рушниць!
Забуду неспокій!
Я падаю ниць!
О, Господи святий!
О, Сила Небес!
Молю небагато,
Лиш малість чудес!
Хай вернеться милий
Спокійно назад!
Щоб кулі і стріли –
На звуки цикад
Ставали подібні,
Щоб квітли сади,
Щоб серденько бідне
Трималось завжди!
Щоб билося… Чуєш?
Це постріл…Пора…
Мене не забудеш:
Я небо в горах,
Тоненька тростинка,
Повітря, вода,
Вершкова хмаринка,
Весна молода -
Явлюся у муці.
Я - кремінь, ліси.
Я доблесний Луцій*,
Річок голоси…
Що будуть молити
За тебе, мій світ!
Вітрами летіти,
Нести першоцвіт…

Остап

Спасибі, кохана.
Тримайся – мине…
Осанна! Осанна!
Забудьмо сумне!
Із неба видніше…
Все буде гаразд.
Давай-но скоріше
Обнімемось раз,
Щоб міг я відчути
Усе те тепло,
Розвіяти смуту,
Що серцем лягло,
Як камінь. Кохана
Все буде колись.
Осанна! Осанна!
Молися… Молись…
Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!

Ти віриш у казку?
А я більше - ні.
Життєва зав'язка -
І ти на коні.
Лише на якому?
Спитався хоч сам?
Усьому святому
Ти зрадив. І псам
Шпурнув те минуле -
Подався вперед.
Не думай - забули
Старий свій намет
Ошукані душі,
Що прагли - тепла.
Ти смерть не примусиш
Їх з'їсти до тла -
Все те, що не згасне.
Не думаю, ні...
Ти думав, а власне -
Не ти на коні!
Вже скоро світає
На небі блідім.
Не думай - не знайдуть
Слідами твій дім;
Крізь вогнище суму,
Крізь ріки утрат...
Не думай - без суду
Облишуть верстат
Людського зухвальства -
Все станеться вмить.
Володарства чварство
Розтрощує сприть
Духовної волі.
Твоє каяття -
Смішне аж до болі -
Ціна за життя?
Для чого молити,
Просити? І що?
Простіше розбити!
Збирати нащо?
Не думай - пробачуть:
Сплететься верба.
Де коні проскачуть -
Повстане юрба.
Ти думав - це казка?
Не думаю, ні...
Життєва розв'язка -
Серпом по стерні..

Якщо мене завтра не стане:
Не треба, мій друг, не барись.
Це лід мого тіла розтане,
Звільнивши померше колись.
Це думка, прозора і вільна -
Свавільно пустилась, стрімглав,
У простір енергії сильний
Торкнутись найвищих октав...
Утомлена зайвою грою -
Свою позабула печаль.
У світлі, де слово - не зброя,
Навіщо від них пектораль?

Пройтись узбережжям,
Збирати краплини -
Минуле, прийдешнє,
Майбутнє мінливе.
Плескатись у піні,
Чекати свободу -
Пожовклу і синю -
Зеленим, у воду.
Тремтіти думками,
Що тихо холонуть -
Руками, ногами
Чіпляючись - тонуть.
Дивитись за обрій,
Де сонце сідає -
Поверхнею моря
Себе огортає.
Не вірити суму:
Прийдешнє мінливе.
Закінчивши думу -
Чекай неможливе.
(Щасливе)

Ще вчора новеньке взуття –
Сьогодні маленьке, невпору:
Покремсане сивим життям,
З’єдналося піною з морем.
Давно позабуті стежки
Ніколи не вернуть в минуле.
Кричи – не кричи, навпаки
Не зміниш подій, не розчулиш
Годинник часовні старий:
Неспинна хода твого часу.
На мить одну очі прикрий,
Занурившись в спогадів чашу,
Де саме прекрасне й палке,
Знайоме до страху та болю –
Змінилось на сіро-гірке,
Правдиве уявлення волі.
І тому нема забуття,
Ні виправдань жодних, ні суду.
Ще вчора безхмарне життя –
Сьогодні без тебе забуду.

23.08.2012

На розі дійсності та мрії
Зустрілись зовсім випадково,
Пестливо вітер плутав вії
Солодким подихом ранковим.
Червоним килимом під ноги
Стелились промені як квіти,
Що плавно в’ються до дороги,
Щоб землю змерзлу обігріти.
У кроках, рухах і очах
Твоїх лунала тиха пісня,
Яка приходила у снах,
До серця стукала провісно.
І погляд той, і ті слова –
На розі дійсності та мрії
Зі сну з’явились ожива
У звуках щастя та надії.

Піде у море корабель,
Вітрилом ріжучи світанок.
Пастельна гама, акварель -
Штрихом червоним знову стане...
Наллється вранішній пісок
Зеленим кольором травиці.
Думок затримавши ковток -
Твою шукаю таємницю.
Хвилини хвилями пливуть.
Зникають люди, силуети.
Коли кохають - мить живуть
По різні палуби планети.

Зацькована душа по саме денце.
Зачинені на штори вікна в дім.
Не зійде жовте сонце. Марно серце
Жадало те, що хтілось не усім.
Огарками свічок зірки на небі
Так жалісно проблискують вночі.
Ні іскор їх, ні сну її не треба:
На заклики мої вогонь мовчить.
Один за одним гаснуть ліхтарі
У сутінках липневої омани.
Вони не дочекаються зорі:
Замерзнуть не дізнавшись про незнане.
Спаде на землю світла перша тінь,
І гратиме собою як ніколи.
Гукатиме. Даремно. Голу синь
Не хочу споглядати в зрадах кволих.

Коли розтопляться сніги,
Розтануть довгі ночі зимні -
Під льодом озера тонким
Проб'ються лотоси первинні.
Заграє вітер у житах,
Зійде веселим сміхом парків.
У серці замкнутім, очах –
Підійме з попелу світанки
Забутих днів мого життя,
Нову любов та почуття.
Хай швидкоплинну наче квіти,
Але таку, щоб нею жити.

Ремінсації прогресу,
Махінації підмін,
Тютюновий дим -
Кроками регресу,
Генетичних змін,
Заглядає в дім.

Діло і слова,
Правда і юрба -
Трьом вітрам спускає
Серце не співав.
Дісності журба.
Більшого - "____" ...немає.

Срібними монетами фонтанів,
Проблискують надії відчайдушні.
Синопсиси нескінчених романів,
Проковтуються просто і бездушно,
Без натяку на будь-яку причетність.
У замкнутій системі та ж вода -
Вихлюпується тщетно, невичерпність -
Її прерогатива молода.
Стікає, повертається циклічно,
На ті ж граблини мовчки стаючи.
Кидається монетка символічно,
Але уже у іншому ключі.

Замкнуті фрази - у лоні чекання.
Мрії-безмрійні - мрійливо, востаннє
Злітають у відчай, тобою спокутий.
Я тихо торкаюсь їх осі забуті.
Про що я писатиму далі? Не знаю,
Коли понад вічність - тебе я кохаю...
Зрадливі події, мінливі зітхання -
Це все суперечить твоєму коханню.
Так важко здобути на волі свободу.
Та що там! Не треба! Немає проходу!
Байдужає серцю те слово "востаннє",
Як ехо розбите у лоні бажання.

Повінчані разом полями,
На березі зошита сміх,
У біло-проклітчаних плямах,
Єднає їх душі навік.
І він, і вона на малюнку -
Наскрізно порвуть інтервал.
Силенним своїм поцілунком
Зіллються в останній фінал.
Тихенько спадуть на підлогу,
Де квітом прокрапав бузок.
І навіть весняна волога
Не змиє їх вічний зв'язок.

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Цінується відношення,
Не бірка, не ціна.
Скероване узгодження -
Лушпайка від зерна.
Не стомлена утомою,
А спалена украй
Твоєю надсвідомою
Байдужістю. Нехай!
Вона крізь попіл вродиться
Ще краще ніж була.
Було... Але розгониться
Світанкова зола.

Мовчить. Не скаже ані слова.
Живе. Торішний календар
Веде свою пожовклу післямову
Надірваними струнами гітар.
Летить мінливо, швидко і підступно
Життя, як кіноплівка без прикрас.
Недивно, що сюжет її наступний
Ніколи не здивує більше нас.
Ледь випита із келиху отрута
Ілюзії розіб’є дзеркала.
І краще бути зовсім не почутим,
Ніж мовити будь-що, і без тепла.

Мрійливий вітер у степу.
Рожеве вогнище. Світає.
На позолочену крупу
З безодні хвиля випливає,
Перетинаючи думки,
Переплітаючи кордони…
Спокійно лине до людських
Сердець незайманих, картонних.
Взиває голосом легким,
Прекрасним, чистим, як перлина.
І тихим подихом морським
Стікає в душу по-краплинно.

Пронизують, як літня прохолода.
Чарують дивовижністю подій.
Спокуслива і ніжна насолода
Проходить крізь кімнат паркет старий.
Летять нечутно з неба до домівок,
Дібрані з гірського кришталю,
Зіткані з тоненьких павутинок -
Сни, які я з медом ночі п'ю.

Збігають краплини по скронях -
Весняного неба сльозинки.
Зелена в руках парасоля
І жовтоквітучі стежинки -
Одвічні. Відносять на крилах,
Як біломолочні лелеки,
Надії на світлих вітрилах
У Всесвіт безмежно далекий.
Тульпанів червоні корони
Під кронами лип виглядають,
Бджолині сімейства-вагони,
Як потяг дзвінкий пролітають.
За лісом пружніють джерела -
Прозорі, потужні фонтани.
Зозулина пісня весела
Віддала зимі чемодани.

Квiт зеленої троянди,
За легендою, проб'ється.
Крізь печаль та біль узветься
Голос вірного Леандра.

Море в штормі розірветься...
Факел полум'я покине...
Тільки віра світлом лине -
На підмогу серцем б'ється...

Опустіла, замертвіла
Геро вежа без Леандра.
Квіт зеленої троянди -
Дар Венери, пам'ять, сила!

Рік од року знов єднає
Абідос і Сест той квіт.
І уже крізь товщу літ,
Двох подібних світ не знає.

І що буде далі? Всесильна любов?
Якщо ненароком розіб’ється в кров
Знесилене тіло, в якому душа
Не рідна нікому, а просто чужа.
І що мені небо, в якому блакить
Давно почорніла у ту страшну мить,
Коли нуртували у серці думки,
Про світле майбутнє, а все навпаки…
І що буде далі? Питаю я знов,
Коли на хресті розіп’яли любов?
Коли ідеалу сьогодні нема!
І пісня велична по суті - німа…
То що ж буде далі?Ти знаєш чи ні?
Для кого палають досвітні вогні?

Для тебе усміхнеться морем серце
І хвилею ударить по човну.
Зеленою водою обернеться
Тепло моїх обіймів, я здійму
Навколо тебе хвилі легкокрилі,
Які очистять розум від турбот.
До них я залучу пісні стосилі,
Які піднімуть вище всіх висот –
До неба, де радіють ясні зорі,
Де разом ми тепер на самоті.
Я був колись людиною із моря,
А став душею наших двох життів.

Тиша. Ліс. Блакитне небо.
Київ. Сонце. Знов і знов,
Щось мене веде до тебе…
Тут чарівно. Тут любов…

Промінь серця твій зігріє,
Як кінцевий шлях мети.
Я живу – і значить мрію.
Київ – серце, серце – ти.

У срібних проблисках осінніх,
Горить топазовим вогнем
Пожовкле листя в павутинні,
Прим’яте вітром і дощем.

Рубіни-промені повільно
Суху пронизують траву.
Лише смарагд – ялинок гілля
Не втратить істину живу.

Листя ллється листопадом,
Стелить злато по землі,
Дзвенькотить, летить над садом
Поміж снів, в густій імлі.
Пляж одеський золотавий
Літа теплий день зберіг.
Слід лишивши свій ласкавий
На піску, щоб серце грів.
Лине осінь містом владно
Між платанів на бульвар.
Злива сипле краплі ватні
З ніжно-білих, теплих хмар.

- Нумо, п’ятий, на урок!
Промовляє жваво Вова
Вниз по сходинках плиг-скок.
- Зараз буде рідна мова!

- Зараз буде рідна мова! –
Пританцьовують хлоп’ята.
- Рідна мова! Рідна мова! –
Мов пташки дзинчать дівчата.

А дорогою до класу ,
Завітали до їдальні:
З’їли борщику відразу,
Пампушок, котлетки сальні.

У буфеті є смачненьке!
Шоколадок ціла тьма!
Все, що хочеш! Рідна ненько!
Колом піде голова!

- Може, нам вже час до класу?
- Ні! Погратись ми забули!
Бо перерва – це прекрасно!
А дзвінка ми ще не чули.

Відлетіла геть журба,
Бо солодощів поїли.
Ось і дзвоник, вся юрба:
- Рідна мова! Все! Побігли!

Дмитрик, Ігор, ще й Максим
Для контролю прокричали:
- Рідна мова! Чути всім?
Ми урок давно чекали!

І помчали вмить до класу
П’ятикласники веселі.
- Тут не знаємо образи!
- Школа – рідна нам оселя!

Поспішає п’ятий клас
До учителя на мову.
Тут об’єднує щораз,
Щира радість від розмови!

Ось, нарешті, й кабінет.
- Ой, нарешті, рідна мово!
І шевченківський портрет! –
На дітей погляне знову.

Ноги в руки, на місця.
Книжку, зошита дістали.
Дзвоник лине до дверцят,
Кажуть учням: «Розпочали!».

Вчитель легко в клас зайшов,
Привітався, посміхнувся,
Щоб сьогодні в класі знов
Ти незнань своїх позбувся.

Щоб в країну дивослів,
Дивообразів пірнули.
Якщо хтось не зрозумів –
Пояснить аби збагнули.

Як натхненно п’ятий клас
Найріднішу любить мову.
Дуже добре кожен з нас,
Знає силу й ціну слову.

Кожен знає: вигук, частку,
Дієслово – все й будь-що!
Мова – ненька, подих, ласка
Для синів своїх й дочок!
………………………….

Ось такий простий сюжет,
Що з життя - в основу,
Змалював дітей портрет:
Марка, Павлика - чудовий.

Змалював він: Ігоря,
Лору, Германа, Арину
І Оксанку – ці ім’я,
Не забудуться віднині!

Ще згадаємо: Мишка,
Віолетту та Євгена;
І Оленку, і Славка;
Ось Марійка – з гобілену.

Поспішатиме цей клас
На уроки разом жвавий.
Сподіваюсь, вразив вас
Цей сюжет з життя цікавий…

10.11.2010

Світає. Шелест кроків на подвір’ї
Спадає листям яблунь у траву.
Минає ніч осіннього повір’я,
Забравши всю негоду дощову.

У посмішках прозорої водиці
Відлунює теплом твоя любов.
Живильна і дзеркальна, як криниця,
Вона пісні співає з молитов.

Ще росами земля смарагдна сяє,
І вітер ледь погойдує ліси,
А серце травень тихо споглядає,
Де чутні щастя вічні голоси.

Як денді лондонський одягнений
Пройшов по сходах літній дощ.
Ланцюг ліхтариків запалених
Грайливо тягнеться до площ.

Камінні статуї схиляються,
Таємно дивлячись у ніч.
Кафе закоханим всміхаються
У барвах сотень тисяч свіч.

Хмарини, зорями осяйні,
Для нас обох зупинять час
На цій віддаленій окраїні,
Де ще не було разом нас.

Слово – сила, ніжність, міць.
Слово – єдність, слово – крила.
До мільйонів таємниць
Мова серцю шлях відкрила.

Фарби дивних почуттів
Підкорилися чорнилам,
І у сотнях срібних днів –
Стали компасом, світилом.

Пам'ять, слово – так багато
Нам дають із дня у день,
Щоб раділи ми завзято
У промінні їх пісень.

За мотивами драматичної поеми Лесі Українки «Адвокат Мартіан»


Коли нема у серці більше Бога,
Тут байдуже в кого й у що ти віриш.
Служінням лиш знайти його є змога,
Коли із сірих стін змертвілих вийдеш.

Ні віри, ні любові ти не маєш,
Якщо весь час постійно боячись,
Ім’я Господнє в слух не називаєш.
Ти в Бога ніби граєш. Зупинись!

Лише відкрита віра нас єднає
І з Богом, і з людьми. Твій шлях до нього
Плоди тобі воздасть. Чи ти не знаєш?
Що віра через дію доказ Богу.

Куди тебе веде твоя дорога?
Хто вірить – не ховається, а ти,
У Бога на душі здійняв тривогу,
Так, наче, до злочинця змушен йти.

12.06.10

Вже скінчилась давня казка.
Стихла пісня лісова.
Фантазує голова,
Знов майструє щастя маски.

І запрошує зима
Станцювати хуртовину.
У думках сплітає дивну
Сніжну казку нам сама!

Чорно-білі кольори
Надають новітніх вражень.
Холод зимній? Вже нестрашно
В цю магічну мить пори!

До снігів зими торкнись!
Нам білявка хуртовина
Позбивала полонину,
Як пір’їну ватну скрізь.

Почують іще мої співи!
Краплина води - не заллє!
Зійдуть мого слова посіви,
І темрява ночі спаде.

Я буду нести своє слово
Крізь лихо, крізь сльози і страх.
Із Богом вестиму розмову,
Ступивши на зоряний шлях.

Не стане мій біль на заваді
До неба просторів дійти.
Я вірно служитиму правді,
Щоб справжнє багатство знайти.

Нет здесь счастья, на Земле,
На Земле нет счастья…
Буду я гореть в огне
Одинокой страсти.
Буду я гореть огнем
В жажде поцелуя.
Вспоминая лишь о том,
Что тебя люблю я…

Не думать о прошлом.
Не верить сказаньям.
Никто не хороший,
Мы лишь очертанья.

Мы – тени и маски,
Но точно не люди,
И грезим о сказке
В оргазме прелюдий.

Мы – карты колоды,
Сплетаемся в масти.
Живем для свободы…
И бьемся на счастье…

Никто не хороший,
Мы все - лишь явленье.
Не думай о прошлом!
Не верь сожаленью!

Не жди пониманья,
Встречая рассветы.
Свиданье к свиданью –
Игра без билета…

Все довольно прозаично -
Вдох и выдох по привычке.
В монотонности движений
Копим-тратим сбереженья.
Чашка кофе после ночи
Прогоняет сон досрочно.
И поездки по делам
Всех расставят по местам.
Без эмоций и веселья,
Плавно в небыль тянет время.
Жизнь плетет свои интриги
По маршруту Вена – Рига.
Цель добраться до штурвала,
Другу повод вынуть жало.
И не все так гармонично,
Вдох и выдох…Прозаично!

Я рву на части тишину
И бью сомненья на осколки.
Моя судьба – одна иголка
Еще цела. Неважно сколько
Проблем скопилось вновь ко сну…

Мою бессонницу – весну
Я радо встречу на пороге.
Она придет, найдя дороги,
Стирая страх, дробя тревоги.
Влетит в мой дом, так быть тому…

Я рву на части тишину…
Осколки, склоки… все сначала.
Бежать устал и сил хоть мало,
Пройду этап к любви – финалу,
Чтоб вновь зачать в душе весну…

И если вчера не вернуть –
Сегодня для нас не случится.
Что было сотри, позабудь,
Как шок, может все приключиться…

И если затух тот пожар
В котором, как феникс, сгорали,
То значит – отнят Божий Дар,
Любви с нас изъяли скрижали…

И будет таким наш исход,
Хоть очень и очень прискорбно…
Оттаял легко в сердце лед
И стал он таким же свободно.

Я знаю, вчера не вернуть.
И знаю, сейчас – не случится.
По венам не кровь и не ртуть,
А что-то другое струится…

Вчера, стрелкой вспять, не вернуть…

Очі – дзеркало душі,
Що та як там не кажи.
Зразу видно де брехня,
Не міркуючи півдня.
Видно суть усіх речей,
Крізь простий контакт очей:
Мрії, настрій і думки –
Все як є, не навпаки.
І в двоокій глибині
Чутно біль, чи сміх весні.
Очі – дзеркало душі…
Я все знаю… Не кажи…

Может, время и не доктор…
Может, вера в «после», зря…
Ведь, когда башмак истоптан
Под ступней горит земля…

И ступая по осколкам
Разных истин, чьих-то слов,
Ты не сможешь беззаботно
Упорхнуть в пространство снов…

Привыкая жить в прозренье
Объясненья в нем найдешь
И поступкам, и явленьям…
Ты не веришь – ты идешь.

Неустойчива погода
Ливень льет, гремя грозой.
Тротуар, уйдя под воду,
След затопит за тобой.

Тучи черным покрывалом
Отравили небеса.
И под ветра сильным шквалом
Отрешенная душа.

Неустойчивы порывы.
Неустойчив слов поток.
Вслед за встречами разрывы
Я б заполнить их не смог.

Эти явные пробелы
Не добавят остроты.
И чернилами иль мелом,
Не закрасить пустоты…

Не избавиться от чувства –
То ли комы, то ли сна.
Повторяя тихо: « Пусто…»
Постою-ка у окна…

Переменчива погода
Ливень льет, гремя грозой.
Я уйду сейчас под воду.
Я, как след, размыт водой…

Позволь мне, напишу я твой портрет.
Перо второй заменой станет кисти.
На листик, как на холст, штрихом сонет
Я выведу, умело слог подчистив…

Позволь же описать твои глаза.
В ночи мне все равно давно не спится…
Из ран моей души ветра сквозят,
И полночь не помощница… не скрыться.

Позволь при свете гаснущей звезды,
Оставить, так на память, лишь надежду.
О том, что исцеляются мечты.
А счастье, как и горе - неизбежно

Тихо тает белый снег.
Мысли спутаны…печально.
Сердца нерв больной задет
Под защитной пленкой стали.

Вечер лег слепой у ног.
Письма старые в конверте
Я сегодня, помню, сжег
Не отправив за ответом.

Ветер странник все свистит.
Звезды – бисер в небе тают.
Сигаретный дым чадит,
Только вдох и легче станет.

Толщей пыль, на стопке книг
Не стряхну рукой прилежно.
То к чему я так привык,
Не найдет границы смежной.

И снега омыв порог,
По дороге в люк стекают.
Что хотел и что не смог…
Талый снег один лишь знает.

Доброго ранку. Розплющ свої очі.
Дивись-но, вже осінь летить у вікно,
А літа янтарного білі ті ночі,
Так швидко скінчились, як титри в кіно…

Вдихни прохолоду, що струмом по тілу,
Бадьорить і живить в цей ранок мене.
Дивись на красу цю, дивись так зімліло,
Щоб знов нам здійнятись, як листя вогнем!

Відчути, щоб трохи п’янку насолоду,
Тієї хвилини, що краще ста фраз…
Я думаю можна зробити цю спробу.
Нічого. Не пізно. Для всього є час.

Последний вечер февраля.
Горит заря…
Последний отзвук от мечты,
Я сжег мосты…
Слова ложатся на листок,
Спустив курок…
Я им отдал всего себя,
Отдал любя…
Твоих шагов уже не жду,
В ночи бреду…
Пою мотив седой зимы.
Снегов холмы…
Невзрачен улиц силуэт,
Печали нет…
Её не знаю я давно,
Изведав дно…
Исчерпан чувств моих лимит,
Любви зенит…
Оставлю горсть своих стихов,
Моих грехов…
Последний вечер февраля,
В нем нет меня…
Последний шаг и у черты,
Но там не ты…

Забыться, уйти, раствориться…
Ныряя в себя с головой.
С толпою безликой, не слиться,
Уж лучше один, сам с собой.

Вовек не о чем не жалея,
На пепел пустить черновик.
И прошлого нить не лелея
Развеять под собственный крик.

Над берегом волн и причалов,
Где эхом слышна тишина.
И в небо лазури немалой
Упасть, не почувствовав дна.

September, October, November
They are beautiful months of my life.
Forgiven my heart and remember
I'll never forgotten your smile.

The rains all the day, gusty wind
Thought winter has come in the street
And there are no songs, not the birds
And evening in my mind is as a beat.

You told me that you don’t have doubt
But something has crushed our dreams.
And now you’re shorting cry out
I don’t know what does it mean.

September, October, November.
You‘re sorry by me. I remember.

Почав говорити - не чують,
Сиди і мовчи у пітьмі.
Природа вже зиму малює,
А люди – не стали людьми…

Байдужості ширшає коло,
Руйнуючи долі щодня,
Та це не цікаво нікому,
У кожного правда – своя.

Закинутий часом в халепу,
До себе самого звертай.
Затиснувши зуби в щелепі
Оманливе диво чекай.

Ніхто не даси тобі руку,
Своїм не зігріє теплом,
І навіть, не чутимеш звуку…
Хоч бийся об землю чолом…

Оголені плачуть дерева
І зимно стає у пітьмі…
Я буду молитись за тебе…
І тих, хто не є ще людьми.

Приятно нести свою ложь,
С наигранной болью, склоняясь.
По телу нервозная дрожь
Обману покорна, не каюсь.

Руками, касаясь небес
С мольбою к судьбе я взываю.
Прошу, о явленье чудес,
Но сам-то я в них не нуждаюсь…

Любви разъяренный конфликт
Во мне не пробудет уж зверя,
В любви – не фортуна, привык,
Хоть в этом не будет потери.

Лицо, повернув на восток,
Рассвет наблюдая чуть алый.
Я сбился с правдивых дорог,
А может быть, просто устал я…

Выводятся строки пунктиром.
Изменчивый чувства прибой.
Душа где-то вне сего мира,
Ступает распятой тропой.

Мелодии тающих звуков,
Невольно ласкающих слух,
Запишутся мною, но в буквах,
Все так же ритмичен их стук.

И разум, расширив границы,
Энергии пылкой впитав,
Все это изложит в страницах,
Прольется палитрой октав.

Пронзает насквозь вдохновенье…
Но жаль, что короток, сей час.
Ни долей секунды, мгновенье
Свое не продлил и угас.

Прости за несвязанность речи
Моих «полоумных стихов»…
Мне с ними, наверное, легче
Лелеять в разлуке любовь.

Как прежде все в кучу сметая,
Охваченный бредом – горю!
И что-то ищу, собираю,
Над бездною смыслов стою…

Слова пролетают невнятно,
Меж строками суть неясна.
В себе замыкаюсь обратно,
Пишу – и моя в том вина…

Прости, что чрезмерно тоскую,
Прости - я ведь просто люблю.
Но, если так хочешь, рискну я –
Сведу свои чувства к нулю…

Повітря вечірнє ковтають легені
П'янкої троянди легкий аромат,
Що ніжно вірує навколо фазенди,
Часи відсуває безсилі назад.

Дерева простерті так високо в небо
Своїми листками торкаються хмар,
І ти забуваєш про дійсність, про себе...
Приємна спокуса оманливих чар.

Рожеве проміння на заході сонця
Повільно доспіє червоним вином.
І дійство казкове, так ніби і сон це,
Тебе обгортає любові теплом.

Красиві пейзажі...затримуєш погляд,
Затримуєш подих, бо ти серед них.
А ти є частина, того, що є поряд,
Бо світ - це великий і різний квітник...

Усе пригадати. Про це написати,
Повільно і чітко без зайвих дурниць.
Високі широти словами не брати,
Спочатку торкнутись насущних дрібниць.

Високі моралі, абстракні поняття -
Звичайно пристижні, та все ж я без них
Занурюсь у море простого завзяття
І піною хвиля підніме триптих.

До чого прикраси і фарби шалені,
Якими малюєш ти свій ідеал?
Уява багата, уривки окремі -
Утопію ліплять, згасає запал.

Усе пригадати...відчути різницю,
Якими колишні тепер є думки.
І щастя далека, прогавлена птиця,
Можливо, колись ще, наповнить рядки.

Нежась в сладком полудреме,
Явью кажутся мечты.
И на темном небосклоне,
Месяц греет луч звезды.

Убывает с голосами
Суматоха и возня
Та, что тянется с часами
Угнетающего дня.

Опустели тротуары
И погасли этажи,
Только тускло светят фары
Проезжающих машин.

Опускается на крышу,
Небывало белый снег,
И зима метелью дышит,
Только свиста еще нет.

Убаюканные снами
Гавань полнят корабли.
Мачты спят под парусами,
Не короток путь был, длин…

Море черное прилежно
Катит пенную волну,
Прикоснувшись побережья
Отходящую ко дну…

Нежась в сладком полудреме,
Явью кажутся мечты.
И на низком небосклоне,
Шаг отмерян до звезды.

Назойливый довод рассудка,
Перечит, что счастью не быть,
А сердце цветет незабудкой
И чувствам его не остыть.

Борьбою захвачены оба
И войны ведя меж собой,
Как будто актеры на пробах,
Уходят в игру с головой.

У сердца ни капли сомненья,
Противника только лишь жаль,
Не зная любви проведенья
Он хочет другим помешать.

Холодный рассудок мятежен,
Но рынет он твердо вперед.
Дробления жаждет как прежде,
И слепо за Никой идет.

Под натиском шквала и бури,
Под ливнями мутных ночей,
Быть может, героем прибудет,
Но Ника предстанет ничьей…

И новые выдумав битвы,
Которым нет счета, конца,
Последуют, только разбитой
Любовью не всхлипнут сердца.

Заходь і забери усе, що маю:
Усі ті почуття, в яких живу,
Запал вогню в мені, ключі від раю,
І радощів, візьми, моїх журбу.

Усе даю, бери собі що ближче,
Лише душі не треба, не чіпай.
Нащо вона тобі, скажи у вічі?
Вона не є твоя, і ти це знай.

Надії загаси останній промінь,
Лиши по-собі попіл сподівань.
І хай моє життя зазнає повінь,
Коли потоне корабель бажань,

Для мене це не є найгірша втрата,
Бо все, колись, повернеться ще знов.
Усе оце - душі моїй не варто,
Бо це - не на секунду, не любов...

Де шукати той баланс,
Щоб душевну рівновагу,
Зафіксуючи за раз,
При собі тримати жваво?

Як втомилась голова,
То від «болю», то від «щастя»,
У думках всі ці слова –
Хаос ліплять свій хвилястий.

Де той спокій? Підкажи!
Де ж та злато серцевина?
Так нестерпно на душі…
Тільки виходу не видно.

Не даються під контроль
Почуття мої бурхливі.
Не іде під них пароль.
Збити ритму неможливо.

Так живи собі цей вік
І блукай по-цьому світі,
Знай, даремно чоловік
Ти шукаєш правди в міфі.

Теплих рук торкання,
Дарувала мить.
Запалив кохання,
Що в душі горить.

У полон любові
Наше почуття
Завело с тобою
На усе життя.

В очі зазираю
Я твої ясні.
Наче водограї,
Голубі вони.

Щастя дало крила
І лети до мрій.
Нескінчена сила
Почуттів - зігрій!

Не зустріти, лихо,
На шляху повік,
Буде серцю втіха,
Буду чути сміх.

Соловей співати
Буде у гаю.
Твою долю взяти
Хочу, як свою.

Как много неизвестно человеку.
И беден наш словарный лексикон.
Создания жестокого мы века.
Полжизни отнимает только сон.

И многого мы так и не узнаем.
И чувства мы прочувствуем не все.
Природы красоту мы злом венчаем.
На временном пристанище – Земле

Підлога, стіл, відкриті двері,
Червоний захід, літо, сум,
Душа розлита на папері,
Слова описують красу...

Дерева, хмари та рослини,
Вечірнє небо, схід зірок -
Чарує око ця картина,
Природи світлий лоскуток!

Повітря тепле. Я працюю.
Хоча душа летить у вись
І вечір трішечки сумує,
Та спокій все ж панує скрізь...

Проміння сонячне, останнє
Проб'ється ясне у вікно
І в небі темному розтане,
Як вип'є ніч зорі вино.

Немов на лід, стаю без ковзанів
І все пливе в очах, біжить в нікуди.
Землі шалений оберт зупинив
Міняймо полюси, чи так се буде?

Ми прагнемо на краще бачить змін,
Можливо, все не пізно знов почати…
Тоді, давай бери в Ікара крил,
Бо нашими летіти вже не варто…

Бери собі нових, з десяток, мрій,
Бо знаю, що частина розіб’ється.
Кажу тобі, не бійся - віск цілий!..
Адже кохання гріє стінки серця.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно у небі шукаю,
Коли кожна зірка згасає щомить?!

Коли в листопаді розпалене листя,
Вже сірою масою, попілом є.
Дерева - на дрова лишилися місту,
В якому, крім мене, ніхто не живе.

На вулиці тихо. Живої істоти
Мені не зустріти на свому шляху.
Дощами в калюжі пролиті скорботи.
Залито проспекти. Вітаю Журбу.

Вітаю Самотність, яка прибувала
Зі мною у проміжок всього життя,
Яка серед болю за руку тримала
І з нею ділив я свої почуття.

Ступаю у воду, що ніби рікою
Стікає по стінам на місце доріг.
І чисто омиє обличчя водою,
Омиє всього мене, з боку, і з ніг.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно на дворі чекаю?
Напевно на щастя затриману мить...

Хотелось забыться от горя скитаний,
Забиться в тот угол, где нет никого.
Подумать, обдумать, нырнув в подсознанье,
Причину, истоки смятений его.

Казалось, последнее вырвано с корнем
И счастье водою уходит из рук.
Казалось, душою, навечно я болен,
Скитаясь в пространстве сомнений и мук.

Казалось звучали последние строки,
Желанье исчезло стремится вперед
И силы не те ... и слабели вдруг ноги,
Но сердце стучит... Это значит - живет.

Бывали обиды, как буд-то забыты.
И в памяти их я своей не храню.
И новые мною страницы открыты,
Дорогу восторженным чувствам даю.

Я жизни ценю драгоценное время
За жизнь я не только руками держусь
И прочь от себя, я гоню все сомненья,
Хотя не всегда я душою смеюсь.

Минає ніч, приходить день,
Життя у світі ще триває.
Серед веселощів, пісень,
Воно щасливе пролітає.

Кохання сповнює серця.
Дарує тілу диво-крила,
Бо є наснагою життя,
Яке вдихає в душу силу.

Весна минає, а у слід,
До нас іде червоне літо.
Собою гріє цілий світ.
Палає сонце оксамитом.

Серед його чарівних барв,
Усі турботи потопають.
Душевний затишок надав,
Проміння-струни тепло сяють.

Зірок горять іще вогні,
А в серці полум'я згасає.
Усе радіє, а мені,
Нічого в залишок не має...

В очах сіріють кольори
І серце розпач переймає.
Життя кидає вниз з гори,
Але до цього не звикаю.

Сиджу один і всеодно,
Чого мені іще чекати,
Куди тепер веде воно,
Які зазнаю далі втрати.

За що вступати в боротьбу,
Життям насильно буду змушен.
Усе підкореться йому...
Але в раби не пійдуть душі!

У просторі часу
Хвилини шалені,
Несуть на Пегасі,
У мрії рожеві.

За обрії неба,
Подалі від туги.
Єдина потреба -
Є швидкості ступень.

Подалі від того
Земного чекання,
Несе в невідоме -
Моє це бажання.

Несе поміж хмари
Космічного пилу
І місячні чари,
Показують силу.

Хвилина, ще друга
І швидкість зростає.
У серці напруга
І жалю не має.

У просторі часу,
Де мрії рожеві.
Лечу на Пегасі
У Всесвіта двері.

Ты не держи обид,
Не мучайся в сомненьях.
Вчерашний день забыт.
О нём нет сожаленья.

Для радости открой
Свои глаза и душу.
Ты не спеши, постой,
Иллюзий не разрушив.

Не веря в чудеса,
Зачем бежать от счастья?
Над нами Небеса.
Всё может быть в их власти.

Ти зараз від мене далеко,
Що робиш, не знаю, та з ким.
У небі кружляє лелека,
Уражена горем моїм.

Своє почуття я звертаю
У думи, а їх у рядок.
Хвилина повільно минає,
Триває розлуки урок.

І болісно серцю чекати
На світлої зустрічі мить,
Яка може знов об'єднати
І душі самотні зігріть.

Душевні загоїти рани,
Надати наснаги та сил.
Простими кохання словами
Тобі надаватиму крил...

Та тільки розлука триває
Завдовшки у ціле життя.
А серцю б співать - не співає...
Але не помре почуття.

Во мне кипит все та же смесь,
Все те же чувства и желанья.
Я тот, кто есть, и там, и здесь.
Позиций нет моих на грани.

Я быть хочу самим собой
И буду им, пройдя столетье.
Мою судьбу не звать - игрой,
Мои слова - не междометья.

Не мне идти на поводу,
Как это принято у многих.
Я сам живу и сам бреду,
Куда ведут судьбы дороги.

Меня не всем дано понять
И знаю я про это точно.
Кому, зачем по-жизни врать?
Когда в итоге - одиночка.

Серця самотні обігріє,
Надії промінь у ночі.
І вже ось-ось жадана мрія,
Підніме нас у височинь.

Розлука є, але недовго,
Вона триватиме для нас.
І не уб'є любов тривога,
Лиха година, втоми час.

Усе у світі не тривале,
Життя тече, немов вода.
Серцями тугу ми пізнали,
Але мине і ця біда...

Життя пікоряться бар'єри
І кожен з нас на самоті,
Не буду звірем у вальєрі -
Ми разом будемо іти!

Одну розділимо ми долю,
Одне кохання та думки
І пожиттю, немов у полі,
Зберемо щастя ми квітки.

Я не зраджував надії.
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе «світ планет».

Кожен день моя надія
Серце гріла, берегла.
В щастя, чесно, смутно вірив,
Та в мені вона жила.

Хоч до зірки так непросто
Дотягнутись нам з Землі,
Та надія златокоса
Шлях освячує мені.

Є від болі та печалі
Мій найкращій рятівник,
Що підносе в сиві далі,
Де спокійно серед них.

В душу ллє мою наснагу
Кожен час, із дня у день.
І кохання за не зраду
Дасть мені, сплете пісень.

Я не зраджував надії,
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе "світ планет".

Щоденнику відкриті всі бажання,
Думок моїх свaвільна течія,
Чаруюча любов, журба, чекання...
Посуті, лише те, що знаю я.

Турботами пригнічена хвилина
На аркуші у літири зійде.
І повсякденний час життя - рутини
Минає, і так само далі йде.

Душа весь час за щось себе картає,
Але за що? - я так і не збагну...
У сутінках до ранку затихає,
А рано, знов така, як і до сну.

Надіями, як бачу, часто марю
Знаходячи нову й нову мету.
По-своєму життя своє складаю.
По-своєму своє життя пройду

Вдихаючи повітря аромати,
І знаючи усі його смаки
Тихенько буду йти, і нотувати...
Щоб марними не були ті роки.

Вновь не спится до утра.
Вновь осенние мотивы,
Нашептали мне ветра
Тихим трепетом порывов.

Привыкая к тишине
Открываю ей секреты.
То, что сбылось, хоть во сне,
То никак не канет в Лету.

Полуночные стихи
Я все чаще изливаю.
В них отмолены грехи,
Но далек еще от рая.

И дождливо за окном,
И туман на киллометры,
Мрак натянутый сукном -
Просто грустные моменты...

Все не спится до утра,
Но бессонница не в бремя.
Нашептали мне ветра,
Что всему приходит время.

Де ти, доле, синьоока?
Чом не прийдеш на зорі?
Небо синє та широке,
Знов криваве, у вогні.

День іде, а я без тебе.
Час іде, і все не так.
Чи, напевно, так се треба,
І по-іншому ніяк.

Чи кохання помирає
І журбу мені несе.
Так чи ні, я сам не знаю,
Але хочу більш за все.

Може лихо нас спіткало,
Може те всього на мить.
Тільки серце кров пускало,
Біль якого не спинить.

Де ти, доле, синьоока?
Де тепер тебе знайти?
Небо синє та широке
Не підкаже шлях. Куди?!

Тобі віддав своє кохання,
Собі нічого не просив.
"Кохати ще б!" - одне бажання,
Одне просте, в собі носив.

Душа за обрій знов летіла,
Пливла у світ солодких снів,
Любов п'янку "піявка" пила,
Рожеву суміш мрій моїх.

Плекав я думи серед ночі.
Складав поеми із віршів,
Але не доля їм пророчить,
Подалі в дійсності той спів...

Розлиті болі на папері,
І свічка, сум не перейме.
У серці зимно, хоч у двері
Весна все також ніжно дме.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

Білої яблуні цвіт
Квітне, чаруючи очі.
Літо дарує нам мить,
Щастя, якого так хочем.

Промінь приносе у дім
Ранні свої привітання.
Радо несе він усім,
Теплого світла торкання.

Птаха в саду за вікном,
Поки іще спочиває,
Сонця зігріта теплом,
Тим, що до нас поспішає.

Неба високого синь
Хмари пір'ясті тримає.
Легко, без зайвих зусиль,
В ньому вони пропливають.

В думи занурився степ,
Наче зелене те море!
Яра пшениця зросте...
Люди не знатимуть горя.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

На білому папері
Прорізана емаль
І вересень у двері
Несе пусту печаль.

Палаюче світило
За обрієм зайшло.
Свої останні сили
На заході звело.

У повному бокалі
Напівсухе вино
Несе у кожній краплі
Полегшення воно.

У сірому тумані
Розмиті ліхтарі,
Пливуть в очах і марно
Вони горять мені.

Посунулися тіни
Предметів у ночі,
І темрява по стінах
Стікає до душі...

Душа хворіє вже давно,
У співі біль її лунає.
І кров червона, як вино,
У серці швидкість набирає.

Слова летять у пустоту,
Не ладен кожен їх почути,
Не всі їх хочуть, і тому,
Про них простіше вже забути.

Душа знесилена, горить,
І льє у вірш свої страждання.
Ніхто не знає, як болить,
Вона від смутку та чекання.

Не люблю "цінні вказівки",
Про суть письма комусь давати.
Свої нав'язувать думки,
І почуття чужі ломати.

Втручання марним є до рим,
Бо зміст, куди сильніш за форму.
І головне, передусім,
Думок твоїх, логічна норма.

Римуй собі дієслова,
Але зумій ти описати,
На вищім рівні, зокрема,
Дива життя чи сльозовтрати.

Живи, твори! Життя - це мить,
Яке одне у нас з тобою.
І хай незавжди таланить,
Даруй пісням своїм свободу.

Нехай не прийде визнання,
Вінок не буде прикрашати.
Набуті праці, зібрання -
Це є трофей у твоїй хаті.

Пиши якщо достатньо сил,
Себе відтворювать у слові,
Надасть воно наснаги, крил
Плекай лише його в любові.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Міняє радість на печалі,
Міняє спокій на журбу,
Міняє сторони медалі...
Обрати може будь-яку.

Кохання змінить на розлуку,
Невдачі змінить на талан.
Така одвічна є порука,
Яка відома добре нам.

Усе в житті іде по колу,
Іде все так, як має буть,
Але збагнути ми ніколи,
Його сповна не зможем суть.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Приносе вранці прохолоду
І насолоди світлу мить.
Під вечер втома і турбота,
У серці каменем сидить.

І кожен день, який минає,
В життя приносе, щось своє.
Від цього серце і співає,
Бо нам, про що співати є.

Я душу, себе викладаю
На цей ніби тільки листок.
На ньому не тексти складаю,
То я трансформуюcь в рядок!

Себе додаю у чорнило,
У літеру, кому, катрен.
ЛГ - це не лялька вродлива,
Яка у сюжеті поем.

Брехати не хочу нікому.
Писати не вмію казки.
Красиві слова - є фантоми...
І серцю вони неблизькі.

Не можу тебе оминути,
Якщо ти сьогодні в біді.
Пройти собі далі, забути,
Що бачив, що чув - взагалі!

Людина не того я кола,
Що прагне собі визнання.
Чи дертиму носа?..Ніколи!
Не це головне, знаю я...

Я душу, себе викладаю
На свій одинокий листок.
На ньому не тексти складаю!
То я, подивись у рядок!

Які думки ти обираєш?
Про що міркує мозок кожен час?
Чого ти більш за все собі бажаєш?
Оте життя виконує для нас!

Усе що є, за принципом магніта,
Собі в життя притягуєш ти сам.
Твої думки - енергія у світі.
І є сигналом прямо в небеса.

Своє життя ти можеш будувати,
Таким, яким ти бачив уві сні!
Ти є митець, який наносить фарби.
Малює долі власної ті дні.

Коли думки не мають негативу,
В житті його ще більше не стає.
І ось тоді, як правило, і диво
З емоціями добрими гряде.

Подібне викликатиме подібне.
Про що міркує мозок кожен час?
Оте усе у наші будні лине.
Оте стає реальністю для нас.

Затертого минулого книжки
Зачинено за гратами архіву,
І тогочасних вироків рядки -
Ніякого не мають більше впливу.

Ти зайвого на серці не тримай.
Нажаль, ота біда, не є остання,
Але на ці слова не зволікай,
Такі ж вони одвічні нарікання.

Своє обличчя вгору підніми
І подивись, як в небі сяє сонце.
Енергію у нього перейми,
Яка до тебе лине у віконце.

Усе почати з чистого листа,
Ніколи не буває нам запізно.
Аби була в житті твому мета.
І ця, твоя мета, була залізна.